“Колекціонер”: Марки, значки, фантики, трупи

За новітньою морально-чиновницькою традицією, вартісні фільми жахів з’являються в українському прокаті зрідка й мають приблизно такі ж шанси на виживання, як піонери-герої, оточені натовпом голодних зомбі.

Що цікаво, часто-густо кінодистриб’ютори солідарні з експертними висновками щодо обмеження чи навіть заборони прокату тих чи тих стрічок. Але не тому, що бережуть кришталеві душі українців від стресу, а радше навпаки: бояться, що надої переляку виявляться недостатніми для касового успіху.

В обох випадках шанувальники жанру почуваються, наче діти в крамниці іграшок: тільки-но в руках опиниться що-небудь надзвичайно цікаве (наприклад, маска мерця або фігурка вбивці в комплекті з бензопилкою, вилами, сокирою і підставкою з логотипом “Resident Evil”), як батьки вже забирають цяцю з рук, та ще й безапеляційно кажуть: “Тобі цього не треба”.

Дебютний фільм Маркуса Данстена “Колекціонер”, на відміну від інших горорів категорії “українцям такого не треба”, належить до тих унікальних винятків, коли “батьки” мають рацію. Давно вже у світі маніяків-садистів не було такого гидкого каченяти, єдина перспектива якого – отримати премію Дарвіна.

В Росії нещодавно цю стрічку таки випхали в прокат. З огляду на те, що вже у жовтні очікується прем’єра сьомої частини “Пилки”, корисно нагадати про “щось майже настільки ж круте”. Тим більше, що режисер-початківець Данстен має до “Пилки” безпосередній стосунок, – він був сценаристом кількох частин. Під тим таки соусом (як фільм “від творців “Пилки”) цього року вже подавали одну неїстівну страву – фільм “Заморожені”. Не наважусь міркувати про те, чому “Заморожених” визнали вартими вітчизняного прокату, а “Колекціонера” – ні. Чоботи хоч і непарні, проте компрометують сам жанр горору з однаковим успіхом.

Почати б варто вже з назви. Якщо у “Заморожених” справді йдеться про задубілих від морозу громадян, то в “Колекціонері” все не так просто. Єдина паралель зі славнозвісним однойменним романом Джона Фаулза полягає в тому, що і там, і там оповідається про маніяка. А втім, маніяк у фільмі Данстена справляє враження пересічного збоченця, який збирався на оргію до закритого клубу, але помилився адресою, і це його дуже роздратувало. Глядачеві так і не вдається зрозуміти, чи є у нього якийсь “план дій”, чому і з якою метою він катує саме цих людей. Можна тільки здогадуватися, що ж він колекціонує. Звісно, Данстен намагається грубо натякнути, що його герой – не філателіст. І його більше цікавлять, власне, люди. Проблема в тому, що цей кривавий колекціонер не має ніякої системи: когось він убиває одразу, когось довго мучить, когось тягає за собою в здоровецькій валізі, а когось підвішує до стелі за ноги; згодом він забуває про всіх і ганяється за злодієм, який випадково завітав на вечірку. Жодних ознак “колекціонування” в його хаотичних діях виявити не вдається. 

Але не в цьому найбільша проблема фільму. Слешер – жанр не рефлексивний, а тому знеособлений, знебарвлений і невмотивований центральний образ різника – це ще півбіди. Набагато гірше, коли логіки немає в деталях. Данстен запозичив з “Пилки” хитру систему пасток, але реалізував її в найгіршій редакції.

Ближче до вечора родина заможного бізнесмена збирається на відпочинок, а вже через кілька годин їхній величезний будинок перетворюється на вкрай складну систему смертоносних пристроїв у стилі жорстоких мишачих фантазії з мультфільму про кота Леопольда (смикнув за мотузочку, мотузочка потягнула рейку, рейка звільнила пружину, бах-тарарах – і вже необачне тіло теліпається на стіні, пронизане ножами). З таким колосальним обсягом будівельно-монтажних робіт навряд чи впоралась би й бригада маніяків.

За канонами слешера, що частіше в кадрі з’являються самі знаряддя тортур – то краще. Глядача більше жахає передчуття вбивства, а не його демонстрація. В цьому сенсі Данстен також примудрився перестаратись: кілька разів у стрічці нам показують сходи на другий поверх, наїжачені здоровенними цвяхами. Але що сам маніяк, що його жертви постійно бігають вгору-вниз іншими, безпечними, сходами. Ще більша халепа наприкінці стрічки трапляється з люстрою, оперезаною ножами. Кожен, хто бачив “Пилку”, прекрасно пам’ятає: всі механізми спрацьовують безвідмовно. Так думав і опонент “колекціонера”, який самостійно розпочав у будинку рятувальні роботи (та й надійність кріплення лез на освітлювальних приладах він наперед встигнув оцінити). Заманив душогуба на середину кімнати, смикнув за стальку, важезна люстра з пристойної висоти врізалася в монстра. Когось іншого ця пекельна конструкція перетворила б на шашлик, натомість маніяк встав, обтрусився – і погнав далі.

Тож чи варто дивуватися з інших дурниць, якими фільм напханий не менш щедро, ніж сценами насильства? Так, зокрема, донька бізнесмена повертається додому й не помічає, що трудоголік-убивця встановив на дверях аж чотири додаткові замки. Натомість фаховий злодій, який протягом стрічки миттєво відкриває замки на своїх та чужих кайданах, навіть не намагається вийти з будинку через ці двері. Режисера можна зрозуміти: шлях до спасіння не може бути занадто простий, – треба ще довести, що ти цього вартий, виявити терпіння й неабияку силу волі. Новація “Колекціонера” полягає хіба в тому, що ця теорія поширюється не тільки на героїв фільму, але й на глядачів.