Небагато західних політиків відкрито виступають за «перемогу» Києва в російсько-українській війні. Натомість більшість дає нечіткі обіцянки, як-от підтримка України «стільки, скільки буде потрібно». Така амбівалентність щодо агресивної війни Росії випливає з переконання, що Україна й так не змогла б перемогти Росію. Адже вважається, що вона не здатна навіть повністю витіснити російські війська зі своєї території – а, власне, й не повинна цього робити.
Оскільки Москва володіє ядерною зброєю – згідно із цією логікою – поразка Росії в цій війні є не лише неможливою, а й навіть небажаною. Щоб уникнути приниження, Росія застосувала б свій ядерний арсенал. Щоб уникнути цього ризику, згідно із цією логікою, потрібно пожертвувати цілісністю та суверенітетом України. Оскільки Україна добровільно відмовилася від ядерної зброї в 1994 році, вона приречена погодитися принаймні на деякі російські вимоги.
Широке коло представників академічних і позаакадемічних кіл явно чи непрямо закликало Україну припинити самооборону, щоб запобігти спалаху ядерної війни. Через кілька днів після початку повномасштабної війни професор Массачусетського технологічного інституту Баррі Позен, який представляв російську інвазію як превентивну війну, у березні 2022 року передбачив: «Якщо російська кампанія почне виглядати як військова катастрофа, тоді треба розраховувати на ескалацію, що загрожує застосуванням ядерної зброї». Відомий своїми суперечливими поглядами професор із Чикаго Джон Міршаймер до лютого 2022 року передбачав, що Росія не нападе на Україну, а згодом пророкував, що Росія вийде з конфлікту переможницею. Наприкінці 2022 року він попередив Захід про те, що не варто доводити «велику державу до краю прірви. Тоді пан Путін міг би вдатися до ядерної зброї». На початку 2023 року Стівен Волт із Гарвардського університету попередив: «Якщо Росія визнає, що програє, і дійде висновку, що це буде катастрофічна поразка (…), це має турбувати нас усіх».
Однак ані Київ, ані Захід ніколи не мали наміру завдати Росії катастрофічної поразки – такої, як похід українських військ аж до Москви. Україна прагне лише звільнити ті частини своєї території, які Росія неодноразово визнавала українськими до 2014 року, але які вона незаконно окупувала й анексувала протягом останніх 12 років. Тим часом президент Володимир Зеленський навіть готовий відмовитися від прагнення до будь-якої перемоги в цій війні. Із 2025 року Київ чітко заявляє, що визнає нинішню лінію фронту як майбутню лінію зіткнення в межах угоди про припинення вогню. Україна також може погодитися на часткове припинення вогню, наприклад, на спільне припинення будь-яких атак дальнього радіусу дії та/або взаємних атак на судна в Чорному морі. Діючи так, Київ допускає можливість тимчасової втрати території та суверенітету України на користь Росії. Отже, Київ погодився б на часткову перемогу Росії, якби це мало привести до миру.
Оперативні, достовірні і найважливіші новини тут Додайте ZAXID.NET у вибрані в GoogleІсторія міжнародних конфліктів показує, що апокаліптичні уявлення про ядерну ескалацію з боку великої держави, яка опинилася в безвихідній ситуації, є безпідставними. У 60-х роках XX століття в Алжирі Франція, що мала у своєму розпорядженні ядерну зброю, програла жорстоку колоніальну війну. Алжир, про що часто забувають, не був класичною заморською колонією, а повністю анексованою частиною французької метрополії, де проживало 1,6 мільйона європейських поселенців.
Сполучені Штати зазнали принизливої поразки у В’єтнамі, а Радянський Союз – в Афганістані. У жодному із цих випадків наддержави не намагалися запобігти поразці шляхом ескалації ядерного конфлікту. Китай також програв війну з В’єтнамом, не допустивши її ескалації – так само, як США зазнали поразки в Афганістані.
У всіх цих випадках ядерна держава зазнала нищівної поразки від значно слабшого ворога, що не мав ядерної зброї, – і не натиснула на «червону кнопку». Наразі дев’ять країн володіють ядерним арсеналом, і більшість із них ведуть або вели війни проти держав, що не мають ядерної зброї. Чому ядерні держави, після того як Сполучені Штати скинули атомні бомби на Хіросіму й Нагасакі в 1945 році, більше ніколи не застосовували зброю масового знищення для досягнення своїх військових цілей? Чому вони навіть не погрожували їхнім застосуванням у переконливий спосіб, не враховуючи пропагандистські погрози Росії з 2014 року?
Паралельно з розвитком і поширенням ядерної зброї з 1945 року еволюціонувало і глобальне сприйняття цієї зброї. У результаті інтенсивних міжнародних дискусій щодо глобальних наслідків ядерної війни та «ядерної зими» виникло неформальне табу щодо застосування ядерних боєголовок. Звісно, ядерна зброя й досі відіграє значну роль у плануванні національної безпеки багатьох країн – як засіб стримування та крайній інструмент національної оборони в разі тотальної війни екзистенційного характеру. Водночас загальновизнаним є те, що застосування ядерної зброї з метою зовнішнього втручання є стратегічно безглуздим і морально безвідповідальним.
Упевненість в обґрунтованості цього табу стала настільки сильною, що деякі держави, які не володіють ядерним арсеналом, наважилися навіть атакувати ядерні держави. Наприклад, у 1973 році Єгипет і Сирія – жодна з яких не мала ядерної зброї – напали на Ізраїль, хоча було відомо, що Ізраїль на той час мав таку зброю. У 1982 році Аргентина, яка не мала ядерної зброї, оголосила війну ядерній державі – Великій Британії – через Фолклендські острови.
Історія зневаги Україною російської ядерної загрози виглядає дещо інакше. З початку війни, що розпочалася з вторгнення у Крим в лютому 2014 року, чиновники в Москві неодноразово ледь приховано погрожували застосуванням ядерної зброї. З початку повномасштабної інвазії у 2022 році спроби залякування стали не лише наполегливішими й частішими – у 2024 році Росія демонстративно змінила свою ядерну доктрину, знизивши офіційний поріг ескалації ядерного конфлікту.
Апокаліптична риторика Москви з 2014 року справила враження на Європу і Сполучені Штати. Поряд з іншими чинниками, що вплинули на вагання Заходу щодо підтримки України, своє значення мали також завуальовані, але добре зрозумілі ядерні погрози Кремля. Західні уряди постачали Україні зброю з великим небажанням, із значним запізненням, в обмежених кількостях та з численними обмеженнями щодо її використання.
З іншого боку, в самій Україні численні ядерні сигнали з боку Росії залишалися значною мірою непоміченими. Київ постійно перетинав нібито «червоні лінії», визначені Москвою. Наприклад, у 2024 році в Курській області відбулося перше з часів Другої світової війни наземне вторгнення на міжнародно визнану територію Росії. Пізніше було зафіксовано масштабні атаки дронів на Москву і Санкт-Петербург, а також дедалі більш систематичне знищення стратегічних цілей у глибині території Росії. Деякі з атак на території Російської Федерації було здійснено із застосуванням західної зброї, як-от британські крилаті ракети Storm Shadow.
Ці дії кидають виклик оновленій ядерній доктрині Росії, яка наразі ґрунтується на нижчих порогах. У 2024 році Путін заявив: «Ми розглянемо можливість [ядерного удару у відповідь], коли отримаємо достовірну інформацію про масовий запуск засобів повітряного й космічного нападу, а також про порушення нашого державного кордону». Незважаючи на це, Київ проводив – і продовжує проводити – дедалі масштабніші операції із застосуванням дронів на території Росії. Він ігнорує і офіційну ядерну доктрину Кремля, і похмурі попередження його пропагандистів.
Наступальна самооборона України досі не стала загрозою для світового миру, незважаючи на високий рівень риторичної ескалації з боку Російської Федерації. Стратегія Києва ґрунтується на більш раціональних міркуваннях, ніж рефлекторний страх Заходу перед російським ядерним наступом. З огляду на крайню українофобію Кремля, Київ не має ілюзій, що етичні міркування стримають Москву від порушення ядерного табу. Однак Москва пішла б на значний ризик, якби здійснила ядерні удари з метою утримання незаконно захопленої чужої території, а не для захисту власної батьківщини від іноземної експансії.
Путіну і його найближчому оточенню важко оцінити сукупні наслідки безпрецедентного порушення міжнародного права – а також неформальних правил, норм і звичаїв міжнародних відносин, – що випливають із застосування ядерної зброї. До цих непередбачуваних загроз додається передбачувана втрата репутації: російську ядерну ескалацію була багато спостерігачів сприйняли б не як ознаку сили, а як свідчення слабкості. Це продемонструвало б, що велика держава, яка володіє величезною територією, не здатна перемогти звичайними засобами значно слабшу середню державу, що не має ядерної зброї.
Баланс стратегічних вигод і втрат для Москви, що випливають з підриву однієї або кількох ядерних боєголовок в Україні, був би непередбачуваним. Якщо Київ не капітулював би повністю, Москва, ймовірно, втратила б більше (а то й значно більше), ніж отримала б від такої ескалації. З огляду на стійкість, яку Україна демонструє досі, ця країна не здалася б так просто, навіть у відповідь на ядерний удар. З іншого боку, решта світу, зокрема багато країн поза межами Заходу, була б шокована порушенням Росією ядерного табу, що спонукало б чимало держав переглянути свої відносини з Москвою.
На відміну від непередбачуваних наслідків ядерної ескалації, Москва досягла значного успіху завдяки словесним погрозам такої ескалації. Хоча українці проігнорували ці жести, ядерні сигнали з боку Росії завдали Києву значної шкоди, оскільки стурбовані західні уряди обмежили свою допомогу у відповідь на риторику Кремля і досі це роблять. Не випадково ядерні погрози з боку Москви часто досягали піку саме тоді, коли Захід обговорював нові поставки зброї в Україну.
Як не дивно, реальна ядерна ескалація в російсько-українській війні могла б розвиватися за сценарієм, цілком відмінним від того, якого побоюється багато хто на Заході.
Мар'яна Буджерин, видатна історикиня з Массачусетського технологічного інституту, що спеціалізується на ядерній тематиці, у 2024 році в авторитетному журналі Bulletin of the Atomic Scientists стверджувала, що Кремль може відчути спонукання застосувати ядерну зброю не для того, щоб запобігти приниженню в Україні, а навпаки – у ситуації, коли він уже матиме військову перевагу. Подібно до того, як американські війська, що наступали, вирішили в 1945 році скинути атомні бомби на майже переможену Японію, Москва могла б вдатися до ядерної зброї, щоб перетворити ситуацію на полі бою, яка й так є сприятливою для Росії, на швидку й повну перемогу.
Якби Росія порушила табу щодо застосування ядерної зброї за такого сценарію, їй, звісно, довелося б зіткнутися з глобальними політичними наслідками. «Однак ці втрати, – стверджує Буджерин, – переможна Росія могла б краще компенсувати, ніж переможена». Західні країни, як написала 2024 року історикиня, що спеціалізується на ядерній тематиці, могли б вагатися, чи накладати на Російську Федерацію серйозні військові санкції, якби Україна й так здавалася програною справою. «Погорда з боку Китаю мала б менше значення для Росії, яка виграла війну в Європі», – продовжує історикиня. Що не менш важливо, «застосування Росією ядерної зброї, безсумнівно, справило б враження на столиці країн НАТО і дозволило б Росії сформувати ширшу післявоєнну угоду в Європі на свою користь».
І захоплення Заходу Росією як ядерною супердержавою, і страх перед російською реакцією на поразку в Україні ґрунтуються на хибних припущеннях. Протягом останніх восьми десятиліть держави, що володіють ядерною зброєю, неодноразово програвали інтервенційні війни і навіть зазнавали нападів з боку країн, які мають ядерний арсенал. Якщо ядерна ескалація – у разі провалу агресивної війни Росії в Україні – дійсно ймовірна, а то й неминуча, то чому такий сценарій не реалізувався раніше, коли інтервенційна держава опинялася у військовому оточенні з боку жертви своєї інвазії? За цією логікою, Росія мала б почати підніматися сходинками ядерної ескалації ще у 2022 році, а не обмежуватися лише погрозами.
Рішення щодо обсягу, характеру і тривалості підтримки України не повинні ґрунтуватися на нечітких побоюваннях і стратегічній короткозорості. Вони мають випливати з турботи про жертву злочинної агресії, солідарності між демократичними народами й фундаментального власного інтересу, що полягає у збереженні принципів міжнародного порядку. Москва може не мати жодних моральних докорів сумління перед тим, як підірвати ядерну боєголовку в Україні. Однак досвід останніх 80 років свідчить, що така ескалація малоймовірна. Доки Кремль вважає, що реакція світу на російську ядерну авантюру буде рішучою і матиме катастрофічні наслідки для Росії, Москва й надалі утримуватиметься від вступу на такий непевний шлях.
Переклад з польської
Текст опубліковано в межах проєкту співпраці між ZAXID.NET і польським часописом Nowa Europa Wschodnia.
Оригінальна назва статті: Kreml gra atomowym strachem