Сучасна територія під Високим Замком в околицях вулиць Лисенка, Гуцульської, Кривоноса, Княжої, Довбуша і Барвінських півтора століття тому вважалася таким собі анклавом Личаківського передмістя, де розгорталися усілякі трагічні, романтичні і містичні події не менш цікаві, аніж на Горішньому Личакові. Власне місцина під Лисою горою наче магнітом притягала сюди злочинців, самогубців і шукачів гострих відчуттів, тому насамперед з’ясуємо історію назви цієї гори, а це така заплутана історія, що навіть сам чорт, який, кажуть, дуже полюбляв тут перебувати, міг собі зламати ногу.
У моєму дитинстві у 1950-1960-х роках цю гору ми називали Лисою, цю ж назву вживає і дослідник історії львівських передмість XIX – початку XX століття Адам Краєвський, а ще цю гору називали Пісковою. Зараз вона має офіційну назву гора Лева, а на гравюрі Абрагама Гогенберґа 1618 року, яка увійшла до кельнського видання «Міста світу», вона має подвійну назву «Mons Stephani vulgo Leonis dictus», тобто «Гора Стефана, яку в народі звуть горою Лева». Звідки ж ця подвійна чи навіть потрійна назва?
Почнемо зі справжньої гори Стефана, яку чомусь новітні мапи Львова не вказують, вона розташована над давньою Стрільницею на вулиці Лисенка 23а, де нині розміщено Музей визвольної боротьби України. Стрімка асфальтована доріжка, що потопає у зелені, від Музею веде догори до вулиці Барвінських, власне нагорі ліворуч, де розташований дитячий майданчик, і є ця гора. З горою Стефана пов’язана легенда, утім, скоріш за все, реальний історичний факт, як львів’яни надурили польського короля Сигізмунда II Августа. За Магдебурзьким правом, яке Львів одержав 1356 року, міські землі поділялися на дві частини: королівську і міську. Королівський староста Миколай Гербурт, обійнявши цю посаду 1570 року, з прикрістю довідався, що львів’яни чомусь не доплачують у королівську скарбницю, а саме з цієї суми треба було негайно реконструювати і відбудувати зруйновані облогами Високий і Низький замки. Найбільше нового старосту дратувало те, що таке велике й багате місто сплачує мізерний дохід.
Гербурт вирішив докопатися, у чому ж магістрат обдурює короля. Йому здалася доволі підозрілою подвійна назва гори під Високим Замком, і ось він записав оповідку власне про гору, яка розташована над Стрільницею: «Люди таке оповідають. Гора Стефана з того названа, що зем’янин Стефан з Зельова, їдучи гостинцем із Глинян до Львова, ступивши з гостинця, повісився на липі. І від того її називають Стефановою горою, що лежить біля Глинянського гостинця. А від тої гори Стефанової до тої, що на неї львівські бургомістри показують, як нібито на Стефанову, троє стай (близько 400 метрів)».
Отож допитливий староста розгадав загадку. Коли проводилася межа між міськими і королівськими землями, вона мала проходити по горі Стефана, і ось підприємливі львів’яни на мапі пересунули цю межу далеко на північ аж до гори Лева, що й згодом було зафіксовано на гравюрі Гогенберґа. Одного дня, підсунувши цю фальшиву мапу якомусь із новоприбулих королівських старост, таким чином вони узаконили ошуканство. На великому, незаконно привласненому містом шматку землі, розташовувались каменоломні і винниці, з яких місто мало великі прибутки, а король їх, відповідно, втрачав.
У середині XIX століття дільниця під Лисою горою чи то горою Лева не мала доброї слави здебільшого через осілих там циган, які декілька десятків років до того прийшли до Львова і намагалися тут прижитися. Львівський магістрат косо дивився на спроби осісти у місті, як тоді казали, нащадків індійців з-над Гангу, і намагався їх депортувати кудись подалі; але теж були часи, коли міська влада була менш сувора і до прикрості мешканців Львова не мала нічого проти «огромадянення» прийшлих ромів.
На осади цим прибульцям було визначено яри під Високим Замком обабіч кургану Люблінської Унії з боку вулиць Театинської (Кривоноса) і Святого Войцеха (Довбуша). Господарство нових «громадян» велося насправді по-циганському. Вони позакладали кузні, де робили підкови, а особливо – гаки і цвяхи, здебільшого постачаючи цими виробами бляхарів для їхніх дахових робіт, але своє вроджене ремесло - привласнення чужих речей, провадили з набагато більшою пристрастю.
За цих умов безпека власності передмістян, котрі мешкали у сусідстві з ромами, стала дуже проблематичною, і часто ставалося так, що прохід вищезгаданими вулицями після заходу сонця був доволі небезпечним для містян, які вирішили тут прогулятися. Циганські мешканці вулиці Святого Войцеха і з-під Замку осіли поміж більш щільним місцевим населенням, і внаслідок цього, частіше стикаючись із передмістянами, втрачали свій циганський характер, однак повністю усіх своїх рис не позбулися.
Найсумніша львівська минувшина – самотня циганська осада, а радше циганська кузня під курганом, яка перестала існувати десь наприкінці XIX століття. А вже на початку XX століття тут облаштували зручну прогулянкову доріжку, обсаджену деревами, яка до наших часів майже не змінилася. Однак раніше на цьому місці, про що, вочевидь, мало хто пам’ятав, був глибокий яр і дика пустка. Спочатку тут видобували камінь, утім коли його запас вичерпався, яр покинули, і вже ніщо не оживляло цього місця, окрім самотньої кузні.
Це місце було таке дике й страшне, що навіть удень його оминали, а діти, які, бавлячись під Замком, потрапляли сюди, чимдужче утікали, побоюючись «циган». Чим заслужили собі ці мешканці таку репутацію, неважко здогадатися з огляду на їхні звички, далекі від звичок добропорядних громадян. До жахливого вигляду цього яру додавалася ще та обставина, що туди викидали всілякого роду здохлятину з околиці, і тому повітря тут у літні дні було нестерпне. Утім сусідство цього стервиська не шкодило мешканцям самотньої кузні.
Але врешті власники таки залишили цю кузню, переселившись до міста у нециганське помешкання, а тисячі фур сміття зі львівських кам’яниць і уламки руїн були використані для засипання яру і вирівнювання ґрунту з метою закладення у цьому місці зручної дороги на Замок.
Утім найбільш таємничим, загадковим і трагічним місцем під Високим Замком була «криниця самогубців». Трохи далі догори від вулиці Театинської ще в середині XIX століття звивалася стрімка вузька стежина, яка вела до згаданої вище каменоломні. Служила вона лише для мешканців самотньої кузні а також для інших підозрілих індивідів, які шукали в яру ночівлі чи сховку. І власне при цій стежині і стояла ця криниця, поганенько оцямрована, дуже глибока, з якої старовинним методом за допомогою кола відрами добували воду.
Ця криниця, може власне тому, що стояла на пустці, мала щось дуже притягальне для людей, котрі хотіли звести порахунки з життям, але боялися мотузки з петлею чи кулі пістолета. Неможливо визначити дату, коли в ній віднайшли першого самогубця, однак є фактом, що знаходили їх доволі часто, і щодо деяких, як свідчили сліди, була підозра, що не з власної волі пішли вони з життя. Разом зі зникненням циганської кузні, зникла й «криниця самогубців», остаточно засипана, і по ній не залишилося жодного сліду.
З іншого боку копця Люблінської Унії неподалік будиночка садівника спорудили штучний грот із датою 15 серпня 1841 року, який прикрашають два леви з давньої Львівської ратуші. Знаменита Кампіанівська ратуша завалилася 14 липня 1826 року, а у пам’ять про неї два кам’яні леви з гербами львівських патриціїв прикрашають криницю біля храму Святого Лазаря на вулиці Коперника, а ще два охороняють власне цей грот на Високому замку, який наприкінці XIX століття називали «гротом самогубців». Назва виникла начебто через те, що тут накладали на себе руки закохані пари, які з різних, здебільшого економічних причини, не могли поєднатися, що було тоді не рідкісним явищем, про що свідчить преса австрійського та міжвоєнного періодів Львова.
Незважаючи на сумну славу цієї місцини, львів’яни завжди полюбляли тут весело забавлятися, причому з кожного боку Високого Замку. Майже на схилі гори з боку вулиці Замкової також десь у середині позаминулого століття був садок якогось Фльорка, великий і гарний із деревами, рівними за віком залісненню Замкової гори. Тут, окрім звичайної гойдалки, була й так звана «російська», яка сягала на кільканадцять ліктів угору і величезна карусель із дерев’яними кіньми на ланцюгах. У неділю і свята там роїлося від дітей маленьких і більших, котрі за два центи каталися «на конях». Цей садок занепав, коли одного разу на «російській» гойдалці трапилось нещастя і випали дві особи, смертельно травмувавшись. На початок XX століття не залишилося й сліду від садка Фльорка, хіба лишень столітні дерева.
Дуже цікаво, що у 1960-х роках власне з того самого боку над вулицею Замковою, трохи далі від пам’ятного каменя на честь перемоги короля Яна III Собеського над татарами на Лисеницьких полях, над стрімким яром старші хлопці спорудили так звану «тарзанку», (тоді дуже популярним в СРСР був американський фільм ще 1930-х років «Тарзан, людина-мавпа»), гойдалку, катання на якій безсумнівно залишало неймовірне враження на все життя для тих, кому пощастило, як і авторові цього тексту, хоч один раз відчути цей неповторний екстрим. Довжелезний канат був прив’язаний до верхньої гілки височенного дерева, і амплітуда розмаху цього лету від верхньої точки на алеї в провалля у бік Підзамча сягала напевно метрів сімдесят. Кажуть, що тут були і випадки, коли сміливці, які вирішилися на екстремальний політ, калічилися, хоча старші хлопці стежили, коли канат у верхній частині гойдалки протирав гілку, його перечіпляли на іншу.
Біля забудов броварні Кисельки (зараз це перетин вулиць Кордуби і Опришківської) ще на початку XX століття неначе прихисток для лицарів темряви з Замкової гори, як спогад веселих часів, стирчав великий навіс із дахом, опертий на стовпи. Колись у ньому в неділю до пізньої ночі лунала галаслива музика, а пари, що танцювали, здебільшого прислуга і вояки, давали такого лиха закаблукам, аж гриміло навколо. Скільки там голів було розбито, скільки ребер поламано, скільки подерто суконь на танцівницях – хто це все міг полічити!
Також з іншого боку Замкової гори, з боку вулиці Театинської, де колись стояв маєток Єґермана, було інше місце, промовисто зване «зала для танців». Такі ж самі, як і на тамтій стороні гори, відбувалися тут забави і так само сумно закінчувалися. Яри, місце яких зайняли насадження, що ведуть на курган Люблінської Унії, були свідками не одного злочину, скоєного у темряві ночі.
Нині неподалік львівського телецентру між вулицями Високий Замок і Замковою розташований Нижній оглядовий майданчик Високого Замку з гарним виглядом на центральну частину Львова. Утім цей майданчик у 1970-х роках проєктувався, як танцювальний, що й зараз легко помітити. Однак з огляду на бандитський район Високого Замку і можливі непередбачувані випадки хуліганства і злочинності під час танців увечері, та ще й доволі далеко від самого міста, тодішня міська влада Львова відмовилася від ідеї танцювального майданчика, і він так і залишився оглядовим.
На головному фото – Лиса гора (гора Лева). Вигляд з боку Знесіння. (Світлина кінця XIX - початку XX століття).