Оборона Львова 1675 року. Одна з найвидатніших битв у світовій історії

На нижній терасі Високого Замку над вулицею Замковою і Підзамчем стоїть відомий багатьом львів’янам величезний пам’ятний камінь із добряче стертим невблаганним часом і невігласами на кшталт «Тут був Вася» тисненим написом, який розібрати вже неможливо, але який колись повідомляв: «Року Божого 1675, дня 24 серпня на Лисеницьких полях, які видно з цього узгір’я, Ян III Собеський, король польський, великий князь литовський та ін. на чолі 6000 польських лицарів розгромив 40000 татарської орди, що наступала на Львів».

Частина істориків називає дещо скромнішу цифру татар – 20000, але навіть, якщо і так, блиск цієї перемоги не надто тьмяніє, бо за свідченнями англійського історика Коннора і французького Сальванді, неподалік Знесіння на Лисеницьких полях відбулася така блискавична військова перемога, яка навряд чи була до цього часу відома у світовій історії.

На 1675 рік уже три роки тривала війна Речі Посполитої з Османською імперією, яка до цього часу мала здебільшого позиційний характер, утім навесні того року турки та їхні союзники татари розпочали стрімкий контрнаступ. Сучасники обрахували кількість лише татарських військ, які сунули в Україну, у 60 тисяч, хоча дехто називав цифру і 100 тисяч. Король Ян III Собеський, зважаючи на таку кількісну перевагу ворога, вирішив розподілити свої сили так, аби виснажити сили нападників ще до початку головної битви. Розвідники донесли, що турки та орда підуть на Львів, тому саме тут король запланував влаштувати головну баталію.

15 липня 1675 року Ян III прибув до Львова і особисто оглянув хід робіт щодо спорудження великого укріпленого табору східніше міста. Наслідком перебування короля на Високому Замку став надзвичайно романтичний лист, датований 25 липня, до своєї дружини королеви, «укоханої Марисеньки»: «Будучи вчора на Високому Замку, довго спостерігав за заходом сонця над Ярославом і за хмарками, що бігли з того боку. О, як би мені хотілося перетворитися на якусь крапельку дощу чи роси, аби впасти на найпрекрасніше личко Вашої Королівської Милості…»

Також король скрушно жалівся королеві на те, що дуже мало було охочих захищати Львів і Річ Посполиту: одні втікали за Віслу, а інші аж до Гданська. На початок серпня вдалося зібрати заледве три тисячі вояків, та й ті погрожували розійтися, щойно їм перестануть платити, а гроші в скарбниці закінчувались. Ситуація складалася геть кепсько, утім за кілька тижнів загальна кількість зібраних вояків сягнула шести тисяч.

А тимчасом десятки тисяч татарського війська сунули в Галичину. На початку серпня розвідка повідомила, що «великі орди татар» були вже під самим Золочевом, і що татари «всі містечка і села, їдучи від хати до хати, дощенту спалюють». Уже в суботу 24 серпня татари підійшли до Львова й планували зненацька захопити королівський табір та знищити польське військо, підсилене козацькими, волоськими та драгунськими корогвами. Ян III весь ранок того дня просидів на Пісковій горі, де й задумав геніальний і блискавичний план знищення переважаючих сил ворога.

Король чітко спрогнозував, що татари підуть на Львів саме зі сходу, з боку Лисиничів і спробують прорватися на Глинянський тракт, аби по ньому налетіти на королівський табір. Досвідчений стратег правильно передбачив, що атака на місто з інших напрямків малоймовірна, бо з півночі та заходу Львів захищала болотиста рівнина річки Полтви, а на півдні, куди довелося б іти через Бібрку і Винники, місцевість була сильно порізана ровами й пагорбами, і відповідно там не могла розгорнутися широкою лавою татарська кіннота.

Усе вийшло так, як замислив Ян Собеський. Перед Лисиничами природа для татар приготувала пастку: долина Полтви навпроти села була завширшки лише 300 метрів, на півночі її обмежував дубовий гай, узлісся якого покривало баговиння, а на півдні – стрімкі схили гряди. Щойно татари вступили в долину навпроти лисеницької корчми, їх зустрів щільний вогонь з мушкетів королівської піхоти, яка заховалася в густих чагарниках і за деревами, а гармати з узгір’їв ударили картеччю.

Татари були в розгубленості, і тоді в бій пішла основна ударна сила – півтори тисячі королівських гусарів на чолі зі самим королем. Вершники атакували ворога на шаленій швидкості з бойовим кличем «Ісус-Марія!», татари випустили хмару стріл, але атаку було вже годі зупинити. На обмеженому просторі татари не змогли реалізувати своєї чисельної переваги, і після півгодинної запеклої рубанини ворог почав панічно втікати. Королівське військо переслідувало ординців аж до повної темряви. Впродовж кількох кілометрів долину Полтви вкрили тіла вбитих, кінські трупи, викинуті під час панічної втечі сідла, сагайдаки, луки, особисті речі: аби було зручніше втікати, татари кидали все, що на ходу можна було скинути з себе чи відв’язати від коня.

Успішна битва під Львовом на Лисеницьких полях суттєво вплинула на хід усієї воєнної кампанії 1675 року. Після цієї поразки татари пішли додому, не продовжуючи свого походу. Примітно, що цього разу не було облоги і штурму самого міста, королівське військо розбило ворога на підступах до Львова, за декілька кілометрів від міських фортифікацій.

…Якось майже через двісті років після цієї знаменитої перемоги на Лисеницьких полях тут стали табором цигани. Легенда розповідає, що першої ж ночі чулися постріли, татарські вигуки «Алла!», на шатра летіли стріли, а на ранок увесь табір був засипаний людськими кістками й черепами. Цигани дуже злякалися, але з місця не зрушили. Наступної ночі діялось те ж саме, і знову на ранок увесь табір був у людських кістках. Тоді цигани вирішили поховати кістки, і вже третьої ночі з-під землі лише чувся важкий стогін і плач. Аж тоді роми вирішили знятися з місця, і на Лисеницьких полях більше ніколи не ставали.

Стара мешканка села Лисиничів розповідала мені, що ще у повоєнні часи в кінці 1940-х років десь метрів за сто від повороту з Глинянського тракту до села стояв пам’ятний камінь на честь перемоги над татарами 1675 року. А 1898 року на місці сучасного пам’ятника Тарасові Шевченкові на проспекті Свободи, але по центру алеї і трохи ближче до трамвайної колії скульптор Тадеуш Баронч відлив помпезний монумент захисникові Львова Янові III Собеському. Тодішні гімназисти згадували, що вчителі історії змушували їх списувати в зошит з плити пам’ятника королю, так само, як із плити іншого пам’ятника теж захисникові Львова гетьманові Станіславу Яблоновському, усі переможні баталії, вивчати їх на пам’ять, і аж тоді гімназистам гарантувалася гарна оцінка. Пам’ятну плиту з переліком воєнних звитяг Яна III совєтська влада демонтувала і знищила 1940 року.

По Другій світовій війні совєтські вояки полюбляли фотографуватися біля монумента королеві Янові III, наївно вважаючи, що це Богдан Хмельницький. Але один із радянських генералів засумнівався у цьому і запитав одного з львів’ян: «Міл' чьлавєк, скажи, а кому ета памятнік?» – «А це, прошу пана генерала, Ян Третій Собеський» – «Да я знаю, што советскій, а памятнік-то кому?».

Зараз, власне, є нагода, повідомити деякі історичні деталі про пам’ятник, маловідомі широкому загалу львів’ян. Загальновідомо, що монумент королеві Яну III 1950 року совєтська влада передала Польській Народній Республіці. Спочатку він стояв у Віляновському парку у Варшаві, а від 1965 року стоїть у Гданську на Дерев’яному ринку (Targ Drzewny). Дуже цікавою є історія, як він власне опинився в Гданську. Десь від 1956 року львівські кресов’яки (поляки, вихідці зі Львова) почали звертати увагу на монумент, який скромно стояв у закутку варшавського парку. «Львов’яки», насамперед з Вроцлава, де їх було найбільше, а також Кракова, Глівіц, Битома і Гданська висловили бажання забрати бронзового короля до себе.

Найкращі шанси на це мала львівська діаспора з Вроцлава, але не так сталося, як гадалося. Найнадійніші «крюки» в ЦК ПОРП (партія польських комуністів) мав на той час голова президії міської ради Гданська, а згодом міністр юстиції в уряді першого секретаря ЦК ПОРП Едварда Ґерека – Тадеуш Бейм. У червні 1965 року Гданськ святкував 800-у річницю свого заснування, і тоді згадали, що цей король мав певний стосунок до Гданська, неодноразово тут бував, мав тут нерухомість, опікувався морським експортом Речі Посполитої, тож Ян III Собеський переїхав з Варшави до Гданська, де цей захисник Львова стоїть і досі.