Комфорт війни
Інші блоги автора
- Львів за дідуся цісаря 25 лист, 09:40
- Чи ця війна є найстрашніша? 18 лист, 13:00
- Замарстинівський Робін Ґуд 11 лист, 10:40
Ідеш собі дорогою, дивишся під ноги і наче ні про що не думаєш. Утім якось раптом знічев’я недолугі прямокутні латки на асфальті у твоїй уяві перетворюються на заштриховані прямокутники мапи Deep State, які невідворотно свідчать про щоденні просування кацапів вглиб української землі. Лапаєш себе на тому, що відволіктися від війни жодним чином не вдається. Кожен різкий, почутий на вулиці звук, сигнал автівки чи різкі гальма, чи якийсь інший звук знову ж таки у твоїй уяві прагне перетворитися на звук сирени повітряної тривоги, і коли не перетворюється, зітхаєш з полегшенням.
І це в порівняно безпечному Львові, а що вже казати, наприклад, про Харків, де лайливі слова «шл*хи» і «бл*діни» втратили своє первісне значення, і перше слово тепер означає «шахеди», а друге «ракети». Шестирічний харків’янин безпомилково на слух відрізняє шахед, С-300 і Х-101. Та й ми у Львові знаємо, що якщо чути автоматну чергу наче з фільму «про войнушку», то це наші мобільні вогневі групи збивають ворожий шахед, а може й ракету.
Перші слова, які чуєш від дружини вранці: 1550 чи 1740, або 2030 – пояснювати не треба, як не треба пояснювати коротко кинуте слово «зліт» чи «МІГ», які означають, що занадто хвилюватися не варто, бо це тривога для всієї України, а коли вже ракети цілеспрямовано летять на Львів, то це вже інша річ. Війна більшою чи меншою мірою увірвалася в життя кожного українця за відомим кацапським принципом: «ви нас не чекали, а ми приперлися».
Все ж таки наше довоєнне уявлення про війну, я маю на увазі глибокий тил, до якого належить Львів, було зовсім інакше. Більшість із нас навесні 2014 року думала, що війна, зачіпаючи весь державний організм, болюче б’є по всіх без винятку, навіть і тилових регіонах, по всіх галузях, по всіх сферах життя. Однак так не сталося ані в 2014 році, і, як на диво, навіть у 2022. Автономність кожного регіону у плані забезпечення свого населення усім необхідним, насамперед харчами, виявилася напрочуд ефективною.
Той тягар і злигодні війни, які відчували люди у Другу світову, не до порівняння були важчі, аніж ті, які ми відчуваємо сьогодні. Що й казати, якщо навіть у США, економічно найпотужнішій країні світу, розташованій за тисячі кілометрів від воєнних дій і відрізаній від тієї війни двома океанами, для цивільного населення було введено жорстке нормування бензину, автомобільних шин, холодильників, зубної пасти, деяких харчових продуктів.
Людство завдяки постіндустріальній економіці зробило величезний стрибок зростання продуктивних сил по Другій світовій війні, шалених обертів набрало так зване «західне споживацьке суспільство», затавроване радянською пропагандою, як вкрай матеріальне й бездуховне. Його ідеологією був гедоністично-сибаритський світогляд, а гаслом: «Комфорт за всяку ціну». В СРСР у промисловості переважала так звана група «А» - виробництво засобів виробництва, а на Заході група «Б» – виробництво предметів споживання. В Америці і Європі сфера послуг розрослася до неймовірних розмірів. Стало престижно купувати якомога більше товарів, часто-густо зовсім непотрібних, відвідувати різноманітні салони краси, дорогі й вишукані заклади харчування та індустрії розваг.
Якщо ж узяти імперію СРСР, то в першій половині 1950-х років у нас ще не було холодильників, пральних машин, пилососів, телевізорів. Лише наприкінці 1950-х ці предмети – далеко не розкоші – з’явилися в одиниць щасливчиків. У п’ятдесяті пам’ятаю гасові лампи на селі і салат «мізерія», бо ця мізерія була відчутна не лише в харчах, а загалом в усьому житті. На світлинах 1950-х і 1960-х років бачимо майже пусті вулиці, приватні автомобілі були лише в тих самих одиниць щасливчиків. Не було гігієнічних прокладок, туалетного паперу, взагалі будь-яких засобів гігієни. Дезодоранти з’явилися в СРСР лише наприкінці 1970-х. Ризикую видатися малокультурною людиною, але, здається, туалетний папір, як норма, з’явився в моїй родині десь наприкінці 1980-х років.
Легендарний режисер Сергій Параджанов розповідав про один випадок, який вартий анналів нашої історії. Десь у 1970-х роках туалетний папір навіть у Києві був чимось на зразок манни небесної, люди за ним стояли багато годин і билися у чергах. І ось їде київський трамвай ущерть забитий щасливчиками, яким сьогодні поталанило придбати цей лакшері-предмет, і рулони туалетного паперу висять на їхніх шиях, наче якісь індійські ритуальні вінки. І раптом Параджанов щосили вигукує на весь трамвай: «Що, всралася радянська влада?!» На наступній зупинці всі до одного вийшли з вагону, і далі Параджанов їхав сам…
Утім прогрес є прогрес. «Споживацьке суспільство» за роки нашої Незалежності стало для нас щоденною нормою. Ми звикли до розкоші, до комфорту, і з цієї «зони комфорту» якось виходити не хочеться, навіть незважаючи на війну. У розпал цієї жахливої кривавої війни «Укравтопром» повідомляє, що у серпні 2024 року українці витратили 15 мільярдів гривень на нові авто, що майже на 50% більше, порівняно з серпнем 2023 року. Витрати українців на нові автівки за серпень цього року на 45% більші, аніж за аналогічний період минулого року, і на 28% порівняно з липнем. Як це розцінювати? Можливо це щось на зразок учти під час чуми?..
Комфорт жодним чином не хоче миритися з дискомфортом і визнавати його присутність. Порівняно нещодавно – 18 листопада внаслідок рашистського терористичного удару по Одесі загинуло 10 мирних мешканців, а у косметичному салоні клієнтка зазнала осколкового поранення в ногу і спину. Отак комфорт мирного життя сам-на-сам зіткнувся з дискомфортом війни, і якось вони існують в паралельному світі, деколи перетинаючись між собою. А ось Одеса 25 листопада: «Внаслідок ракетного удару пошкоджена цивільна інфраструктура: житлові будинки, автівки, стоматологія, салон краси, магазини, квіткові крамниці». А ще на додачу у парку Шевченка внаслідок відімкнення світла на атракціоні на висоті 18 метрів застрягли люди, яких визволяли надзвичайники.
Ну то що, якщо війна, то людям не потрібні салони краси, квіткові крамниці і атракціони розваг?.. Невже лише, як проголошував Вінстон Черчилль: «Blood Sweat and Tears» (Кров, піт і сльози)?.. Британці так і боролися в ту страшну для них війну. Але може хтось скаже, що є ще Ізраїль, де під час війн, які фактично не припиняються тут вже понад сімдесят років, люди живуть нормальним життям, держава підтримує високі соціальні стандарти, кордони відкриті, цивільні летовища працюють. Але в тому то й річ, що це понад сімдесят років війн порівняно млявоплинних, а інтенсивності п’ятьох років Другої світової вистачить на десятки або й сотні таких ізраїльських війн.
А що ж Україна? За яким принципом вона воює і живе сьогодні, за британським чи ізраїльським? Напевно щось посередині, як нам, наприклад, обіцяє КМДА: «У Києві встановлять ялинку, але розваг не буде», однак найтрагічніше це «посередині» поляризується між фронтом і тилом. На фронті бої високої інтенсивності, кров, смерть і дивовижний героїзм наших захисників, а в тилу гудять, аж гай шумить, нічні клуби, буковелі, у Львові будуються цілі елітні житлові квартали, і розмах цього будівництва можна порівняти лише з часами тоталітарного СРСР, коли будувалися спальні райони Стрийської, Наукової і Любінської.
В тилу рекордні продажі елітних автівок, бо нагребли собі купу грошей корупціонери на усіляких мсеках і незаконних виїздах військовозобов’язаних за кордон, а до яєць по сімнадцять гривень і неякісних курток для військовиків додалися ще й неякісні боєприпаси, бо треба і тут щось вкрасти. Наша корупція під час війни значно зросла, люди без честі й совісті підтверджують кацапське прислів’я, що для кого війна, а для кого мати рідна.
Формула на кшталт: «Сталіна на вас нема, і ставити всіх до стінки» не спрацьовує, бо ми ж демократична правова держава, нас же не приймуть до НАТО без стандартів правової держави. Треба подавати до судів, а що суди корумповані, то це вже інша проблема. Тобто найбільше насолоджуються комфортом війни найбільші українські корупціонери на всіх рівнях, якщо корумпованість менша, то трохи меншу комфорту.
Ну і для посполитих українців якась частина комфорту воєнного часу залишається. З жовтня 2022 року рашисти завдали понад тисячу ударів по об’єктах цивільної енергетичної інфраструктури України. Майже вся теплова і гідрогенерація знищені, утім працює атомна, і залишається тільки дивуватися неймовірній живучості нашої енергетики. Так, є багато відключень – аварійних, екстрених, планових, стабілізаційних і т. д., але навіть і в прифронтових районах із перебоями, але все ж якось є і світло, і опалення, і вода, і інтернет. А про глибокий тил взагалі нема мови, тут, як на таку жорстоку війну, життя майже не змінилося, якщо порівнювати з довоєнним часом: окрім відключень електрики, повітряних тривог, комендантської години і ретельної роботи ТЦК, все по-старому.
На початку зими 2022-2023 року львівський міський голова закликав містян встановлювати пічки-буржуйки в кожному під’їзді – не знадобилися, а стоси заготовлених дров у деяких подвір’ях львівських особняків, за два роки не використані, почали гнити. Дехто каже, мовляв, ще не вечір, від навіжених рашистів можна чекати усього, це правда, утім поки що комфорт цієї війни не вщухає, варто лише подивитися на асортимент товарів, наприклад, у «Сільпо». Так, ціни зростають, особливо цієї осені немилосердно, утім до якоїсь критичної ситуації з продовольством, навіть і для найбідніших верств, доволі далеко. Оптимісти кажуть про можливість відкриття летовищ «Львів» і навіть «Бориспіль» вже на початку 2025 року, а реклама на радіо NV закликає на концерт Олі Полякової, де нібито будуть роздавати якісь таємничі чарівні гіфт-бокси…
Кров, піт і сльози цієї страшної війни якось уживаються з гедоністично-сибаритським світоглядом більшості українців, а в Московії ситуація зовсім інша. Ще 2009 року один зі стовпів ідеології «рускава міра» Алєксандр Проханов провіщав, що «російський народ – це народ бурундук», який, якщо потрібно, «буде виколупувати з землі усілякі корінці і цибулинки», і такий народ ніхто у світі не здолає. «Споживацьке суспільство» вони мали десь далеко в носі, і будь-які санкції їм до одного місця. Аби лишень можна було виколупаний з землі корінець запити пляшкою горілки, а все решта вони здолають.
Дві тисячі років тому на початку першого тисячоліття економічно, політично і культурно розвинуту, але вкрай гедоністично-сибаритську Римську імперію легко завоювали східні варвари, які вміли лише добре вбивати і виколупувати з землі корінці. Щоб раптом такого не сталося й на початку третього тисячоліття…