Останнім часом Китай наполегливо виряджається в тогу «миротворця», закликаючи до перемовин між Україною і Росією, яка напала на неї. Ось і наприкінці минулого тижня представник МЗС країни Лінь Цзянь укотре заявив: «На наше переконання, єдиним можливим шляхом врегулювання “кризи” є діалог і переговори, тому міжнародне співтовариство має допомогти створити умови для відновлення прямих переговорів між двома сторонами конфлікту».
Практична цінність подібних заяв невелика, адже керівництво Піднебесної не називає речі своїми іменами: не визнає РФ агресором, не вимагає від неї виведення військ з України та припинення атак на цивільну інфраструктуру сусідів. Не кажучи вже про те, що Китай не повинен ігнорувати міжнародні санкції проти порушника Статуту ООН, яким є путінська Росія.
Тож цілком зрозуміло, чому в Україні така позиція китайських «товаришів» викликає критику і невдоволення. Представник Офісу президента України Михайло Подоляк, наприклад, в одному з інтерв'ю зазначив: «Китай не повинен просто обмежуватися заявою про те, що конфлікт можна вирішити через переговори. Для миру в Україні необхідно, щоб він впливав на Росію, вимагаючи виведення військ і припинення терору».
На жаль, далі подібних заяв українська влада теж фактично не йде. Вимальовується досить статична картина: з боку Китаю звучать «миротворчі» слова, Україна відповідає на них... теж словами. Видимість відпрацювання одного з найважливіших зовнішньополітичних напрямів створено.
Тим часом китайський чинник у світовій політиці важко переоцінити. Китай є однією з провідних економік світу, його вплив поширюється на ключові аспекти глобальної економіки й безпеки. Ні для кого також не секрет, що Китай підтримує стратегічне партнерство з Росією, яке зміцнюється в міру ескалації війни в Україні. За допомогою торгівлі, кредитів і поставок технологій РФ змогла частково компенсувати економічні санкції, запроваджені проти неї Заходом.
Перебити все це черговими заявами – все одно, що намагатися умовляннями впливати на Сонце, щоб воно припинило «випльовувати» в бік нашої планети потоки розпеченої плазми.
Як же Україні знайти підхід до Китаю, щоб стимулювати його на більш рішуче втручання в конфлікт? Історія зовнішньої політики показує, що у відносинах з великими державами ключову роль завжди відіграє прагматизм. Тут можна згадати, як розвивалася взаємодія України зі Сполученими Штатами, особливо напередодні виборів, що відбулися в листопаді.
Під час президентських перегонів, нагадаю, у світових й українських ЗМІ циркулювали повідомлення, що Дональд Трамп розглядає можливість зближення з Росією й укладення з нею вигідних для США угод. У ті дні багато експертів висловлювали побоювання, що Америка може знизити рівень підтримки України, особливо якщо Трамп прагнутиме до економічних вигод від співпраці з Росією. Про те, що ці побоювання не безпідставні, говорили заяви європейських політиків: вони закликали бути готовими до того, щоб країни ЄУ могли самостійно, без коштів США, надавати Україні всю необхідну допомогу для захисту від російської агресії.
Ситуація, якщо хто пам'ятає, виглядала доволі невтішно. Однак незадовго до виборів у США стали відомі пропозиції президента Зеленського щодо досягнення миру. У них, окрім прохання про запрошення в НАТО, значилися пункти про спільне використання ресурсів України і заміну військ США в Європі на українських військовослужбовців. За даними газети Financial Times, дві останні пропозиції особливо зацікавили Трампа. Відтоді риторика оточення обраного глави США стала непомітно, поволі пом'якшуватися. А сам Трамп, перебуваючи минулого тижня в Парижі, хоча й під тиском французького лідера, але погодився на зустріч зі Зеленським. Подібні контакти важко переоцінити.
Не можна поки що однозначно стверджувати, що пан Трамп повністю відмовився від ідеї закінчити війну «за 24 години» шляхом примусу України до невигідного для неї миру. Але є й ознаки того, що він на це не піде. Так, після зустрічі в Парижі обраний президент США заявив: «Владімір Путін повинен думати, що настав час закінчити війну, тому що він програв. Коли ви втрачаєте 700 тисяч людей, настав час. Це не закінчиться, поки не настане мир».
Дональд Трамп також повідомив, що веде розробку цілої концепції, «як покласти край цій безглуздій війні». Упевнений, як серйозний політик, він не може не зважати на той факт, що на несправедливий мир ні президент Зеленський, ні українське суспільство загалом не погодяться.
Хай там як, але позиція Трампа щодо України вже не виглядає такою недружньою, як раніше, а поготів – «проросійською». Чим пояснити цю зміну? Думаю, зіграв свою роль прагматизм, притаманний таким політикам, як Трамп. З боку України прозвучали пропозиції, від яких важко відмовитися. Досить згадати, що природні запаси України оцінюються щонайменше в 1 трильйон доларів, а з переробкою – у 10 трильйонів! Такі цифри наводять фахівці, і вони змусять будь-якого світового лідера замислитися.
І ось я думаю: але ж ситуація з Китаєм могла б розвиватися за аналогічним сценарієм. Чим Україна в цьому плані гірша за Росію? Нічим. Ніякої особливої дружби з РФ у Китаю немає – тільки практичний інтерес. Україні теж варто запропонувати Піднебесній цікаві економічні ініціативи, які будуть вигідні для обох сторін.
Але що ж країна, яка переживає економічне лихо, реально може запропонувати Китаю, щоб стимулювати його активнішу участь у мирному процесі? Насамперед потрібно не забувати, що Україна – сільськогосподарська країна з величезним потенціалом для виробництва продовольства. Китай стикається з проблемами продовольчої безпеки, особливо в контексті глобальних змін клімату і зростаючого населення. Співпраця з Україною у сфері агропромислового виробництва може стати ключовим елементом, який зацікавить Китай у тіснішій взаємодії з Україною.
Крім того, Україна може запропонувати Китаю і доступ до своїх природних ресурсів, таких як рідкоземельні метали, які відіграють важливу роль у китайській промисловості. Також важливо розвивати проєкти в галузі інфраструктури й логістики, особливо з огляду на стратегічне розташування України на стику Європи й Азії.
Конкретніше кроки в цьому напрямі мають і можуть продумати українські фахівці, яких у країні чимало. На жаль, Офіс президента України, захопивши практично повністю кермо влади, перетворився на такий собі замкнутий «міжсобійчик», що складається з дуже вузького кола осіб, які не володіють належною кваліфікацією і часом мають сумнівне минуле. У результаті «стратегія» зовнішньополітичної діяльності виявилась вельми «дірявою». Слово стратегія взяв у лапки, тому що без урахування Китаю – це не стратегія, а фільчина грамота.
Цілком очевидно, що Україні варто активно шукати партнерів не тільки на Заході, а й на глобальному Півдні, де Китай посідає центральне місце. Україна може і повинна використовувати свої стратегічні переваги для вибудовування вигідних для себе відносин з усіма ключовими світовими гравцями. Якщо українцям вдасться переконати Китай, що підтримка країни, яка захищається від зовнішньої агресії, принесе йому не тільки політичні й моральні, а й економічні вигоди, Україна отримає ще одного сильного партнера на міжнародній арені.
Ми використовуємо