Три сирійські поразки Путіна

Головною світовою подією минулого тижня стало падіння режиму Асадів, який ще за десять днів до того вважався практично вічним. Так часто буває – диктатор сьогодні виступає з будівлі парламенту, а через чотири дні лежить застреленим десь у провінції. Башар Асад у цій ситуації, здається, ще й непогано завершив свою тиранію. Але мова зараз піде не про нього, оскільки він після 2016 року мало чим відрізнявся від створених за пару років до того «ДНР» і «ЛНР». Власне кажучи, як і показав наступ повстанців – без підтримки й захисту російських військ режим сирійського диктатора виявився нічого не вартий.

Тому ми поговоримо зараз про головного невдаху минулого сирійського тижня – Владіміра Путіна, який, на нашу думку, зазнав між Алеппо й Дамаском відразу трьох серйозних поразок. Почнімо з ненайочевиднішої, але від того не менш важливої. Після того, як Кремль ухвалив рішення про підтримку Башара Асада, після того, як російська авіація розбомбила Алеппо й зупинила громадянську війну на більш-менш прийнятних для свого сирійського міньйона умовах – Росія фактично взяла на себе відповідальність за стан сирійської провладної армії. Принаймні Міністерство оборони Російської Федерації регулярно хизувалося різними спільними військовими навчаннями, процесом підготовки і тренування асадівських військ, усіляко демонструючи, що «броня крепка и танки наши быстры».

І от буквально десяток минулих днів засвідчив, що всі ці зусилля, які так активно піарила російська сторона, виявилися справжнісінькими потьомкінськими селами. Вигадкою. Імітацією. Мильною бульбашкою, яка луснула від найменшого дотику. Сирійська армія практично не опиралася підрозділам повстанців, продемонструвавши свою повну небоєздатність. До речі, російські війська, які залишалися на території Сирії, також – хоча саме від них, від їхньої авіації чекали важливих, якщо не ключових і вирішальних дій. Але нічого цього не сталося. Світ побачив, що ЗС РФ і як захисник, і як «старший брат», учитель і наставник – нічого не варті.

Друга невдача – найочевидніша й усім зрозуміла. Це геополітична поразка Росії, причому стосується вона не тільки того регіону, в якому сталася, Близького Сходу, а і глобальної ситуації загалом. Точнісінько як вихід, а точніше – втеча Сполучених Штатів Америки з Афганістану обернулася для США проблемами не в Центральній Азії, а загалом у світі. Недаремно ж вважається, що однією з причин, які підштовхнули Кремль до початку повномасштабної війни в Україні, став саме афганський кейс Білого дому – мовляв, Штати слабкі, вони здають «своїх», тож і за Україну особливо заступатися не стануть.

Тепер же ситуація є протилежною. Свою слабкість, якщо не сказати – неміч, продемонструвала уже Росія. До того ж Сполучені Штати йшли з Афганістану усвідомлено (хоч це й була геополітична помилка, але цю помилку американська влада зробила самостійно), а Російську Федерацію із Сирії фактично виганяють. І вона, яка ще на початку 2022 року вважала себе мало не другим центром біполярного світу, нічого із цим зробити не змогла. Чи не захотіла – що насправді ще гірше для репутації самої Росії. Бо ж великі держави, як відомо, «воюють по глобусу», тобто мають чи принаймні повинні мати свої інтереси в різних регіонах світу. А Середземне море, Близький Схід – це один із вічних конфліктних регіонів, де геополітичні топгравці просто мусять бути представлені.

І Росія в минулому десятилітті це зробила. Порятунок режиму Асада, створення військових баз на сирійському узбережжі – стали серйозним успіхом путінського режиму. Навіть символічним – якщо згадати, що і російські імператори, і радянські генсеки прагнули отримати свої точки опору в Середземному морі – а зробив це тільки він, Владімір Путін. А тепер ця ідея-фікс, ця одвічна мрія російських імперців (під якими прапорами б вони не ходили) розпалася, як картковий будинок. І Кремль не зумів нічого зробити в цій ситуації. Смішним максимумом став політичний притулок Асада в Москві. Кого вже тільки не збирала ця недоімперія зла – і грузинських бунтівників 90-х, і першого президента Киргизстану Аскара Акаєва, і нашого Віктора Януковича, а можна ще згадати й іншого азійського маріонеткового диктатора Бабрака Кармаля, у якого відібрали усю владу в Афганістані й відправили в заслання до Москви, де він помер уже в пострадянські часи. (А близький кадебісту Путіну останній комуністичний керманич Східної Німеччини Еріх Гоннекер не залишився в Москві тільки тому, що мав сім’ю в Чилі – а то б теж склав компанію Кармалю.) Тепер до цієї гоп-компанії приєднається й колишній уже сирійський диктатор. Такий собі клуб тиранів-невдах, яким не допомогла втримати владу навіть Росія – попри усі свої геостратегічні замашки.

Отже, дві поразки – військова й політична. Яка ж третя? А третя – це українська поразка. До чого тут Україна, яким боком наша війна до сирійського громадянського конфлікту, в якому Росія була лише однією зі сторін? До того, що в Сирії Путін і компанія, самі того не бажаючи, продемонстрували: вони можуть втрачати те, що вважають своїм. Вони можуть відмовлятися від того, що отримали (забрали) назавжди. І це не просто втрата Херсона, на вулицях якого влітку 2022 року висіли плакати «Росія тут назавжди», це значно більше. Це втрата всього, що було надбане злочинними діями.

Звісно, інтереси, залученість Росії в українську тему є значно більшими, глибшими, ніж у сирійську – хоча там теж здавалося, що «Росія тут назавжди», Кремль влаштовував концерти, привозив знатоків зі «Що?Де?Коли?», словом, облаштовувався так, як удома. Але ж і тиск на агресора може бути різний. Для того щоб вигнати Росію зі Сирії – виявилося достатньо кількадесяти підрозділів повстанців (нехай там за ними і стояли чи то Туреччина, чи то Туреччина і США). А щоб примусити Росію відмовитися від України – потрібно значно більше зусиль, це очевидно. Але сирійський кейс продемонстрував, що за докладення відповідної меті кількості зусиль – Росія здасть своє, нікуди не дінеться.

Тому саме крізь призму майбутньої української поразки Росії – контури якої, можливо, почнуть проглядатися після інавгурації Дональда Трампа – і варто розглядати крах режиму Башара Асада. Віддавши «своє» в одному місці, ти вже демонструєш усім свою слабкість. Тож будь певен – доведеться віддати і в іншому. Навіть якщо це «своє» для тебе є триста разів сакральним і навіть записаним у Конституцію. Усі союзні республіки, між іншим, теж були записані в Конституцію СРСР – і де та Конституція тепер? А традиції переписування законів, Основних зокрема, у Росії ой як розвинуті…