Романтичний район Львова – Богданівка

У Львові існують два райони, які мали назву Богданівка. Ці дві дільниці плутають між собою навіть професійні історики. Отож, перша, давніша львівська Богданівка вже у першій половині XVII століття була розташована на Краківському передмісті і локалізовувалась між сучасними вулицями Клепарівською і Куліша. Про це свідчать старі назви: вулиця Шпитальна від 1664 року йменувалася Богданівською, а вулиця Раппапорта у першій половині XIX століття до 1871 року Богданівською бічною.

Єврейський шпиталь на вулиці Раппапорта. Світлина кінця XIX століття

Сама назва дільниці походить від її власника вірменина Богдана Доноваковича, який 1606 року отримав від магістрату право заснувати тут осаду. 1678 року спадкоємець Доноваковича теж Богдан, але Петрович, продав цю дільницю без відома міської влади монахам Театинцям. У XVIII столітті лівий берег Полтви був уже заселений здебільшого приміськими євреями, і до 1765 року у цій дільниці налічувалося 30 будинків. Осердя району - вулиця Джерельна має цю назву від початку ХІХ століття завдяки численним джерелам, які тут використовувалися в купальнях і лазнях, а згадка про Королівську студню у цій місцині сягає XVII століття.

Львівська міська Газівня в районі вулиці Джерельної. Світлина 1930-х років

У першій половині XIX століття дільниця була ще мало заселена і нагадувала звичайне передмістя. На місці сучасного Краківського ринку за ятками у бік пивоварні був розташований став, другий став був між сучасними вулицями Базарною і Джерельною в районі вулиці Водної, яка має цю назву від 1871 року, не виключено, що у зв’язку з цим самим ставом. Третій невеличкий став у цій місцині розташовувався між вулицями Джерельною і Котлярською. Власне на цьому ставку була започаткована купальня і лазня Мейзельса – одна з найстаріших лазень Львова, під адресою Котлярська, 6 вона проіснувала до 90-х років XX століття.

На території сучасного Краківського ринку між вулицями Клепарівською, Броварною, Базарною і Раппапорта від XIV століття містився старий єврейський цвинтар. У грудні 1951 року ринок з площі Центральної (Теодора) перенесли на територію між вулицями Базарною і Кузнєцова (Клепарівською), а 15 листопада 1960 року було урочисто відкрито головний критий корпус Краківського ринку. На місці базару ще лежали зруйновані могильні плити, на яких охочий міг прочитати написи, їх можна було побачити там аж до 1970-х років.

Цвинтар почали нищити гітлерівці, а довершили ліквідацію вже за радянських часів. Цвинтарні плити використовували для вимощення вулиць і доріг у різних районах Львова. Верхня частина ринку була покрита травою, крізь яку виднілися могили. Одного дня приїхав бульдозер і почав вирівнювати місце під базар. Очевидці згадують, що з боку вулиці Броварної бульдозер нагорнув високу гору цвинтарної землі, яку довго ніхто не вивозив. Разом із землею бульдозер вичерпував людські кістки.

Залишки старого єврейського цвинтаря на сучасній території Краківського ринку. Світлина початку XX століття

У кінці 1950-х років на вулиці Базарній навпроти будівлі Краківського ринку на місці колишнього фільварку монастиря Сестер Милосердя збудували цехи конвеєробудівного заводу, за часів незалежної України їх переобладнали під павільйони базару. До Другої світової війни практично вся північна сторона вулиці Броварної була забудована житловими будинками, від рогу вулиці Броварної в бік пивоварні теж була житлова забудова – зараз вся ця територія належить броварні.

У районі старої львівської Богданівки за збігом обставин склалася надзвичайно цікава й курйозна топонімічна картина, яку напевно годі знайти деінде у містах світу. Вулиця Котлярська була названа так 1885 року через те, що тут було багато майстерень з виробництва котлів. За часів СРСР, а точніше 1946 року, сусідню вулицю (теперішню Ляймберга) було названо ім’ям російського винахідника парового двигуна Ползунова, а вулицю, яка сполучає дві попередні (теперішню Балабана) у тому ж 1946 році радянська влада назвала іменем Лазо – комуністичного воєначальника, найбільше відомого тим, що його під час громадянської війни в Росії білогвардійці спалили у тому самому паровому котлі. Таким чином котлярська тема у топоніміці цієї дільниці, вочевидь цілком випадково, представлена просто феноменально.

* * *

Район другої львівської Богданівки у верхній частині Городоцької починається з Копиткового. Колись це була народна назва площі при перетині вулиці Городоцької з сучасними вулицями Тобілевича і Чернівецькою, яка прямує до Головного залізничного вокзалу. Назва ця походила від того, що на початку XIX століття тут була Городоцька акцизна рогатка зі шлагбаумом, де збирали мито від кожного копита коня, який заїжджав до Львова. Після побудови Головного і Чернівецького (теперішній Приміський) залізничних вокзалів у 60-х роках XIX століття рогатка перемістилася до перетину Городоцької з вулицею Кульпарківською (нинішня вулиця Боберського стала називатися За Рогаткою) і відтоді назва Копиткове поширилася на весь відрізок Городоцької аж до нинішнього Залізничного районного відділку поліції. Після Другої світової війни ця назва львів’янами практично не вживається.

Найцікавішим місцем Копиткового безумовно був Городоцький (або Старий) цвинтар, заснований у другій половині XVII століття, коли король Ян III Собеський готувався до віденського походу. Цвинтар розташовувався на сучасній території Привокзального ринку і тягнувся до вулиці Смаль-Стоцького, де тепер на розі стоїть супермаркет «Скриня». Очевидці розповідають, що у міжвоєнний польський період Старий цвинтар – це були лише сумні залишки колишнього Городоцького цвинтаря, який було зліквідовано після епідемії холери, точніше скасовано розпорядженням Львівського магістрату у 1875 році. Тут були поховані греко-католицькі митрополити Ангелович, Яхимович і Литвинович. Під час ліквідації цвинтаря тіла двох із них перепоховали на Личаківському цвинтарі, домовини ж з останками першого «Тирольця Сходу» митрополита Антона Ангеловича так і не було віднайдено.

Письменник Іван Керницький згадував: «На місці цвинтаря постали потім нові вулиці і квартали, вічно закурені блоки Колійових домів, а вже за Польщі виріс на пагорбі модерний Будинок Профспілок з кінотеатром «Роксі» (теперішній Палац залізничників, у народі «Рокс»). До початку Другої світової війни, прилягаючи до площі Кентшинського (донедавна Липнева, нині Берестейської Унії) стояв ще вцілілий трикутний шматок Старого цвинтаря. Дикий та запущений, зарослий хабаззям, полином і кропивою, з якої стирчали розвалені гробівці, нагробки і врослі в землю від моху чорні хрести. Старезні липи й жалібні смереки тільки підкреслювали примарний настрій цього острівця мертвеччини».

Останнім видимим знаком цвинтаря була колона з 1753 року, поставлена на честь коронації ікони Домініканської Божої Матері. Ще до війни у 1940 році при радянській владі тут розпланували гарний сквер. А вже по війні на місці знищеної колони у 1945 році поставили пам’ятник Сталіну, а на місці Сталіна 1961 року виник пам’ятник Леніну, знесений 1990 року. Трохи далі у повоєнні часи збудували таксопарк. Частину колишнього цвинтаря у 1907-1908 роках забудували залом польського гімнастичного товариства «Сокіл - II», у частково перебудованій в повоєнні роки споруді нині міститься спортклуб товариства «Локомотив», відкритий 1950 року.

Вулиця, яка з’єднує Городоцьку з Палацом залізничників, зараз назви не має. Від 1920-х років вона йменувалася Улятовського, а за радянських часів до 1950-х років – Сокальська. Паралельно до вулиці Улятовського на території сучасного заводу телеграфної апаратури пролягала вулиця Конфедератська, яка з’єднувала Городоцьку з Городоцьким цвинтарем. Від 1950 року вона мала назву Лисянська і була ліквідована 1958 року. За польських часів На Копитовому (теперішня адреса Городоцька, 147) була українська школа імені Бориса Грінченка («Рідна Школа»).

Наприкінці 1950-х років частину вулиці Федьковича між вулицями Пастернака і Смаль-Стоцького було ліквідовано і включено до території заводу телеграфної апаратури. У повоєнні часи більшу частину хоспісу фундації доброчинців Білінських зайняв завод телеграфної апаратури. Зараз у цих приміщеннях Медичний центр святої Параскеви.

По Другій світовій війні на місці колишнього тартаку і складу деревини сколівського лісопромисловця барона Ґрьодля облаштували новий Привокзальний ринок і від початку 1960-х років туди перенесли ятки з площі Липневої (Берестейської Унії), а на самій площі зробили автостанцію для приміських маршрутів.

Чудовий львівський мемуарист Олександр Надрага пише про Богданівку міжвоєнного періоду: «За Копитковим біжить Городоцька вулиця рівно до колишньої рогатки, маючи по лівій стороні державні склади опалового дерева, далі комплекс величезних триповерхових кам’яниць-касарень, призначених на приміщення цілих соток родин залізничного персоналу (Залізничні доми), врешті найновішу ремізу електричного трамваю. З правого боку тягнуться рейки й магазини (склади) Чернівецького двірця. З розширенням Львова у 1930 році та зі скасуванням дотеперішньої рогачки продовжено Городоцьку вулицю і трамвайну колію в сторону Богданівки».

Богданівка, околиця найближча до двох львівських вокзалів – Головного і Чернівецького, від другої половини XIX століття стала районом, де мешкали здебільшого залізничники. Ця робота вважалася тоді чи не найпрестижнішою, а завдяки солідному мундиру і особливо високій зарплатні львівські залізничники тішилися великою популярністю у слабкої статі. Львівська батярська пісенька не дає шансів залицяльникові гарної дівчини, яка йому відмовляє словами: «Не май жодної надії, бо не служиш при колії».

Для залізничників на вулиці Білінських (теперішня Смаль-Стоцького) будуються малі будиночки, а згодом зводяться поверхові кам’янички при Кульпарківській вулиці, Любінській дорозі, Богданівці, Сигнівці і Левандівці. Та найбільше розбудовують Городоцьку та цілу низку її поперечних і паралельних вуличок приватні капіталісти, здебільшого євреї, чиншовими, переважно двоповерховими кам’яницями з одно- і двокімнатними малими помешканнями, розрахованими на потреби середнього та нижчого залізничного персоналу. Таким чином виникла велика, густо забудована дільниця, заселена залізничниками (коліярами чи колейниками, як їх називали).

Колійові доми на вулиці Городоцькій. Вигляд з Чернівецького двірця (нині Приміський вокзал). Світлина міжвоєнного періоду

Від початку XX століття число залізничників-українців стало зменшуватися, до служби почали приймати майже винятково римо-католиків. Олександр Надрага відзначав: «Рівночасно багато наших людей під впливом переваги польщизни в цьому світку мішаних шлюбів, безоглядної щодо засобів агітації, навіть погроз – латинізувалися і полонізувалися. А в міжвоєнний період полонізація стала необмеженою, таким чином лише порівняно невелике число залізничників-українців лишилося при своїй вірі і нації. На Богданівці вони гуртувалися при церкві святого Володимира, в «Рідній Школі» імені Бориса Грінченка, в реальності «Дністра» на Копитковім, в місцевій читальні «Просвіти».

Церква Святих Андрія і Володимира. Світлина 1930-х років

На місці нинішнього п’ятиповерхового будинку № 1 на вулиці Уляни Кравченко, збудованого у 1963 році в стилі типової «хрущовки», між сучасними вулицями Народною і Кравченко стояла українська церква святих Андрія і Володимира, збудована 1918 року і знищена радянською владою 1961 року. Теперішня вулиця Кравченко від 1928 року і до часів СРСР називалася Церковною, бо власне 1931 року церква стає парохіяльною для Богданівки і Сигнівки. Письменник Іван Керницький ностальгійно згадує цю церкву:

«Якщо й тепер ще навесні цвітуть яблуні в парохіяльному саду, з-поміж рясного їх квіту виглядає, мов загублена овечка в лісі коминів, дерев’яна бойківська церковка святого Володимира». Під час церковних процесій парафіяни широко використовували українську символіку, носили синьо-жовті стрічки. Поряд із церквою спорудили Народний дім товариства «Просвіта», а за кілька кроків від церкви була трамвайна зупинка навпроти кооперативу «Зоря».

На Богданівці мешкала й частина євреїв: на розі вулиці Городоцької і площі Фабричної до Другої світової війни стояла синагога «Охель Яшарім», знищена нацистами. У ті часи з’являються промислові підприємства у цій околиці: фабрика горілок Йони Шпрехера, фабрика сільськогосподарських машин Пйотровича і Шумана, на базі якої виник у повоєнні часи завод «Львівсільмаш», хлібне підприємство «Меркурій» на Городоцькій, яке у наші часи має назву хлібзавод № 1, фабрика свічок «Керос» при перетині вулиць Окружної і Кульпарківської, врешті у 1948 році на Городоцькій відкрився жирокомбінат, званий у народі «маргаринка».

Хлібзавод Меркурій. Світлина 1930-х років

Олександр Надрага відзначає: «на Городоцькому почали зосереджуватися в останніх роках перед війною початки українського промислу, що давали хліб чимраз більшій кількості наших людей (фабрики Маслосоюзу, Центросоюзу, Хрому, Левицької, Нової Фортуни). Тут почали згодом дороблятися наші ремісники й купці (між ними чільні представники перших, як Стефанівський, Галібей)».