Про майже забутий нині географічний термін «Галичина», частина 2

Першу частину цієї публікації можна прочитати ось тут.

Деколи набридає повторювати, що усі різниці лінгвістичні, культурні, релігійні й ментальні між Галичиною і рештою України є банальним наслідком багатосотлітньої політичної роз’єднаності українських земель, яка була фактично розшматуванням національного тіла України. Хоча неперехідної історичної межі по Збручу майже ніколи не було. Ще починаючи з татарської доби багато східняків тікало на галицькі землі, які були тоді більш цивілізованими, густіше заселеними, мали прогресивніші методи ведення господарства і ставали прихистком від набігів кочівників.

Номінально Галичина і Наддніпрянщина перебували у єдиному державному, економічному й культурному просторі принаймні у 1569–1772 роках, тобто від Люблінської унії і до першого поділу Польщі, а це як-не-як 203 роки. Таким чином у добу козацьку і гетьманську міграційні потоки, хоча й незначні, циркулювали між Галичиною і Наддніпрянщиною, інакше звідки тоді у галичан із діда-прадіда прізвища Білоус, Куйбіда, Хмара, Тягнибок, а у жителів Східної України багато галицьких і зукраїнізованих польських прізвищ?

Лише після розборів Польщі у другій половині XVIII століття різко позначилась відрубність земель по обидва боки Збруча. Тоді й почалася страшна хвороба передовсім східних українців - амнезія своєї соборної ідентичності. Гоголь 1832 року пише про «далёкий от Украинского края многолюдный город Лемберг» (повість «Страшная месть»). А Шевченко, навіть незважаючи на те, що 1846 року побував у складі Київської археографічної комісії в багатьох місцях Волині, деколи за декілька десятків метрів від кордону з Галичиною, де проживали його єдинокровні брати, вперто мовчить про них, так, ніби їх не існувало в природі, і за все життя лише один-єдиний раз згадує галичанина у своїх творах. У рецензії на пісні галицького письменника-фольклориста Тимка Падури про Кармелюка і «Гей козаче, в ім’я Бога» наш славний Кобзар характеризує їх як «рукоделье мизерного Падуры… так же похожего на днепровских лыцарей, как я похож на китайского богдыхана». Досить промовиста відповідь промовистою мовою правдивого східняка галичанам, які теж хотіли бути українцями. Отож у Шевченковій «сім’ї вольній новій» місця для галичан на той час поки що не знаходилося. Але вони усією душею прагнули до української соборності.

Усе ж таки Галичина була й залишалася донедавна perpetum mobile української соборної ідеї. Саме в Галичині під час визвольної війни Богдана Хмельницького народ гомонів про те, що «скоро в нас буде свій руський король», але через свою історичну короткозорість цього не розумів сам гетьман. Під час облоги Львова український швець провів війська Хмельницького до монастиря кармелітів на Галицькому передмісті, а львівська легенда розповідає, що багато українців-львів’ян тоді поклали свої голови у криниці ротонди на подвір’ї Бернардинського монастиря лише за те, що співчували своїм єдинокровним братам зі Сходу.

1837 року галицька «Русалка Дністрова» перша з любов’ю звертається до своєї рідної сестри України Наддніпрянської, а 15 травня 1848 року у Львові Головна Руська Рада видала маніфест, який уперше в новітній історії проголосив ідею соборності української нації: «Ми, галицькі русини, належимо до великого руського народу, що однією мовою говорить і лічить 15 мільйонів… Цей народ був колись самостійним, рівнявся у славі з наймогутнішими народами Європи, мав свою писемну мову, свої закони, своїх власних князів… Але через неприязну долю і різні політичні нещастя цей великий народ утратив свою самостійність і перейшов під чужу владу…Та все на світі з часом минає і по зимі прикрій весна наступає… Вставайте ж браття, вставайте з довгого сну вашого, бо вже час. Встаньте, але не до звади і незгоди, але двигнімося разом, щоб піднести народність нашу…»

Можна довго сперечатися, чому Галичина не спольщилася і не знімеччилася, а Схід України дуже сильно зросійщився. Тут випливає очевидна закономірність і навіть можна вивести чітку формулу, за якою ступінь зросійщення земель України пропорційно дорівнює часу перебування цих земель під російською владою: найбільш зросійщене Лівобережжя – 337 років (1654–1991), набагато менше зросійщене Правобережжя – 198 років (1793–1991), практично україномовна Волинь – 176 років (1795–1919 і 1939–1991). Відірваність Волині від «матушкі Расєі» усього на двадцять років (1919–1939) навіть у авторитарній державі Пілсудського сприяла такій потужній українізації краю, яку важко було собі уявити в радянській Україні, незважаючи на всю хвалену «українізацію» радянську.

1917 рік міг стати переломним у створенні повноцінної української соборної держави, і якби тоді доля усміхнулася нашому народові, подальше питання розколу держави не існувало б у принципі. Засадничий маніфест українства першої половини ХХ століття «Українське питання» стверджував: «На площі 800 тисяч квадратних кілометрів (нагадаємо, теперішня площа України 603 тис. км²) налічується близько 33 мільйонів українського населення… Це не оазис, не острівець, який може загубитися і розчинитися в широкому морі чужої народності, а ціле обширне національне море, що поглинає в себе вкраплені в нього острівки чужих національностей до великоросійської включно».

Михайло Грушевський робить висновок, що «українське корінне населення надто слабо приймає побічні домішки і дуже асимілює їх». Зараз це може бути лише мрією, але на 1917 рік у Полтавській, Чернігівській, Київській, Катеринославській губерніях етнічні українці, справжні, не зросійщені і не суржикізовані, складали понад 90% усього населення, місцями до 98%. А у Харківській губернії разом зі суміжними частинами Курської і Воронезької (теперішня територія Російської Федерації) було 70-80% українців. Маніфест далі стверджував, що «така міцна спайка української народності є однією з головних умов її самобутності і єдності. Розселення майже без чужорідних інтервалів сприяє простому механічному зчепленню різних елементів народу і не дає йому втратити свій тип і загальну національну мову».

Утім унікальний шанс було втрачено, і росіяніфікація царська, порівняно з подальшою росіяніфікацією радянського періоду, здавалася великим благом. Совєти дуже планомірно, послідовно й «мудро» розріджували чужинськими елементами український територіально-етнічний моноліт, а якщо це не вдавалося, просто голодоморами й репресіями видирали криваві шматки національного тіла України, і тоді гинули мільйони.

У подальшому закорінена ворожнеча, яка правила бал на українській землі, і наявність величезної демографічної складової тих, хто вижив у голодоморах (а за законами «степових джунглів» виживала гірша частина народу, бо імперія знищувала все працьовите, духовне й мисляче) нагнітали дух конфронтації. Власне ця аморальна складова тих, хто вижив у голодоморах, генетичним прокляттям лягла на свідомість людей навіть і не дуже старих, особливо зі Сходу і Півдня України. Культивування ворога в образі української державності невпинно проводилося усі роки існування царської Росії та СРСР аж до здобуття Україною новітньої Незалежності 1991 року.

Володимир Винниченко писав про росіян і українців, що «певна етнологічна близькість цих двох націй полегшувала завдання царизму. З родичами звичайно найменше церемоняться. Але щоб цілком мати вільну руку в експлуатації багатств України, щоб почувати себе зовсім удома в себе, треба було родича остаточно вигнати з його хати, заволодіти нею й знищити навіть усяку пам’ять про якогось родича». Як це суголосно зі сучасним російським воєнним геноцидом проти українців. А Микола Міхновський теж, як і Винниченко, на той час перебуваючи в полоні хибної ідеї про «братні народи», писав, що «кров, коли вона пролита братньою рукою, ще дужче благає о помсту, бо то брата кров». Ми нині дуже добре знаємо, що кров, пролита рукою чужинського загарбника, волає про помсту набагато сильнішу.

Українців треба було знищити цілковито, але Сталін цією проблемою злегковажив. Коли він після Другої світової війни запланував вивезти всіх без винятку українців на Сибір, йому сказали, що для цього забракне залізничних вагонів, і тиран на цьому заспокоївся. Вочевидь, Путін цією ідеєю не легковажить, і офіційні російські ЗМІ відкрито говорять про завдання знищення усіх без винятку українців.

У доленосних 1918–1919 роках Галичина відчувала ідею соборності майже на містичному рівні. Захоплення історією Великої України, козацтвом, Шевченком набуває неймовірної ваги. У пристрасній і ніжній любові до усього українського галичани справді стають більш ревними католиками, аніж сам Папа Римський. Степан Чарнецький пише безсмертну «Червону калину», поетично і мелодійно майстерно стилізовану під «східняччину», запальну і в той же час ліричну пісню, яка своїми коренями сягає у давнину. Ідея визволення «братів українців з ворожих кайдан» стає домінантою усього українського політичного життя в Галичині.

Багатотисячне українське віче у Львові наче молитву повторює вголос слова присяги: «Ми, український народ, клянемося, що ніколи не погодимось на панування над нами Польщі і кожну нагоду використаємо, аби ненависне нам ярмо неволі з себе скинути і об’єднатися с усім українським народом у єдиній незалежній соборній державі!». Злука 22 січня 1919 року була апофеозом і водночас завершенням того етапу об’єднання України, якому не судилося втілитися в життя.

Сучасні антиукраїнські історики не випускають можливості спекулювати на ідеї розколу України навіть у подіях тих часів. Виявляється, що у битві під Крутами до більшовицьких військ Муравйова входили «красниє рабочіє» Харкова, Донецька і Катеринослава, а не тільки «московська орда». Утім сьогодні вимальовується чи не та сама картина, коли так звані армії Донецької та Луганської «Народних республік» перетворені на регулярні частини збройних сил РФ, але тепер вони вже не «красниє рабочіє», а «шахтарі і трактористи» Донецька і Луганська.

А створення січового стрілецького студентського куреня у Києві було начебто ініціативою винятково галичан. Робітників-українців заводу «Арсенал» нібито розстрілювали Січові стрільці з Галичини під орудою Євгена Коновальця, причому під час розправи над арсенальцями не було пощади навіть більшовицьким сестрам-жалібницям. Київські «пролетарі-комуністи», як відомо, не хотіли незалежної України і відокремлення її від Москви, то якщо й насправді були такі дії з боку Січових стрільців, то чи не були вони тоді об’єктивно виправдані боротьбою не на життя, а на смерть з російсько-більшовицькою навалою? Вочевидь болісно, але корисно читати нашу історію, не минаючи «ані титли, ніже тії коми», аби до кінця усвідомити ціну українського розколу і ще більшу ціну українського єднання.

А далі була визначальна історична роль Галичини у міжвоєнний період, роль ОУН і УПА у Другій світовій війні, повоєнна боротьба проти московської окупації, дисидентський рух 1960–1980-х років, чільне місце у боротьбі за новітню Незалежність, три Майдани і зрештою російсько-українська війна. Жоден регіон України не мав таких визначних історичних здобутків, як Галичина, утім власне сучасна велика війна майже зрівняла роль окремих регіонів України у запеклій боротьбі проти російських окупантів.

Хоча не можна оминути нещодавньої заяви впливового мейнстрімового провладного політика, чинного члена Комітету Верховної Ради з питань національної безпеки, оборони та розвідки Федора Веніславського про провідну роль Галичини і загалом Західної України у справі мобілізації і недостатню роль у цій справі великих українських міст: «Тобто щоб не було відчуття в суспільства, що є певні несправедливі дії, коли в якомусь селі Західної України не залишилося жодного чоловіка призовного віку, а в місті Києві, Одесі, Харкові, в інших містах великих України життя протікає мирним чином, і жодного відчуття, що війна повномасштабна, у багатьох молодих людей, які є потенційно військовозобов'язаними, немає».

Усе ж наразі регіональна ідентичність кожного з регіонів України, в тому числі й Галичини, не має визначального значення, хоча хто знає, чи в подальшій історії нашої нації роль цього «детонатора» українського державотворення стане значно більшою, аніж теперішня згадка про йогурт «Галичина», жіночий гандбольний клуб «Галичанка» чи про нашу славну Вісімдесятку – Окрему десантно-штурмову Галицьку бригаду.