«Мистецтво потрібно робити доступним, але не спрощувати»

Віталій Вишинський – композитор, викладач Національної музичної академії України, кандидат мистецтвознавства, лауреат премії імені Левка Ревуцького та стипендіат Міжнародного Вагнерівського товариства.

Його твори регулярно звучать на фестивалях сучасної музики. Уже кілька років піаніст Владислав Мокрицький працює з творчістю Віталія Вишинського: результатом їхньої співпраці стали концертні проєкти та альбом фортепіанної музики, створений за підтримки Українського культурного фонду. 20 вересня та 18 жовтня львівська публіка матиме нагоду почути цю музику наживо.

Напередодні концертів у Львівському органному залі ZAXID.NET поговорив з Віталієм про шлях від виконавства до композиції, популяризацію академічної музики та викладання під час війни, а також про цикл «Коли ми були наївними» і те, як повернення до дитячого досвіду може допомогти віднайти опору в сьогоденні.

Композитор як спосіб життя

Віталій Вишинський

Пане Віталію, ви починали свій професійний шлях як піаніст, але на другому курсі Національної музичної академії перейшли на композиторський факультет. Що стало імпульсом для цієї зміни?

Вступаючи до Національної музичної академії, я стояв перед вибором між виконавством і композицією. Зрештою, обрав фортепіанний факультет, але паралельно консультувався з Ганною Гаврилець, Мирославом Скориком та Євгеном Станковичем. Скорик вважав, що в мене є потенціал для композиції, а Станкович наголосив, що остаточне рішення маю ухвалити сам.

На першому курсі я потрапив у композиторське середовище, почав займатися з Юрієм Іщенком і врешті перевівся на композиторський факультет. Важливим орієнтиром для мене був Олександр Козаренко – піаніст і композитор, який поєднував різні грані музичної діяльності. Мені був близький саме такий тип музиканта.

У вашій професійній діяльності поєднується кілька ролей: композитора, музикознавця, лектора, менеджера, педагога. Яка з них сьогодні вам найближча?

Це складно виділити, тому що тут можна говорити навіть про екзистенційний статус – про те, ким ти є. Про це колись казав мені мій викладач композиції: ти композитор не тому, що пишеш музичні твори, а тому, що думаєш як композитор, дихаєш як композитор, їси як композитор, ходиш як композитор, живеш і мислиш як композитор. І в цьому сенсі мені здається, що я композитор.

Тому навіть лекції ти читаєш із цієї позиції. Коли говориш з іншими й відстоюєш певне бачення музики як мистецтва, це також випливає з твоєї композиторської природи. Тобто я визначаю себе не статистичними показниками – не тим, скільки творів створюю щороку, – а певним стилем життя і способом мислення.

Через лекції – до музики

Популяризація академічної музики – важлива частина вашої діяльності: ви створювали курси для «Культурного проєкту», працювали експертом Українського культурного фонду, читали лекції в Українському вільному університеті в Мюнхені та продовжуєте брати участь в інших освітніх проєктах. Що спонукає вас до просвітницької роботи?

Віталій Вишинський

Мабуть, усе почалося з того, що я помітив, та й інші мені говорили: я добре вмію розповідати про музику й захоплювати нею інших. Поступово виник запит на таку діяльність, і публічні лекції стали окремим напрямом моєї роботи. Ми з друзями були одними з перших у Києві, хто системно пропонував різні способи слухати, розуміти й відчувати музику. Згодом почали створювати курси, присвячені різним напрямам музичного мистецтва.

Паралельно подібні процеси відбувалися у Львові. Тарас Демко та Іван Остапович (директори Львівського органного залу – ред.) також формували новий підхід до представлення музичного мистецтва.

Сьогодні формати змінюються, але потреба говорити про музику, пояснювати її й допомагати в ній орієнтуватися залишається. При цьому для мене важливо розрізняти доступність і спрощення. Ми маємо бути зрозумілими, але не повинні підміняти складне простим. Мистецтво завжди містить певний елемент складності, і наше завдання – зробити його доступним, не спрощуючи.

Навчання потребує діалогу

Викладання в Національній музичній академії України в умовах війни – окремий виклик. Що допомагає вам і вашим студентам, особливо киянам, не втрачати мотивацію, триматися та продовжувати займатися музикою?

Віталій Вишинський

Я думаю, що тут відповідь досить проста. Єдине, що може мотивувати й підтримувати, – це спільнота, коло людей, які поділяють те, що для тебе важливе. Людина – істота соціальна, їй потрібна можливість говорити про те, у що вона вірить, їй потрібен діалог. Коли ти бачиш, що є хтось зацікавлений, хто готовий про це поговорити, подумати і разом із тобою щось робити, це дійсно мотивує.

З іншого боку, смерть і загроза, які ми відчуваємо щодня, також можуть проявити в людині певні речі й стимулювати її до руху в певному напрямку.

Композитор і виконавець: спільний пошук

У вересні та жовтні у Львівському органному залі Владислав Мокрицький представить програму, повністю присвячену вашій фортепіанній творчості. До неї увійдуть твори, написані на різних етапах композиторського шляху. Як виникла ідея повернутися до цієї музики та зібрати її в одну програму?

Віталій Вишинський та Владислав Мокрицький

Мені здається, що це виникло випадково, але водночас було підготовлено попередньою роботою і стало наслідком мого проєкту із запису вокального циклу. Під час роботи над цим записом у Наталі Стець виникла ідея зробити невеликий концерт у філармонії, і я запропонував представити там фортепіанні цикли, які виконали б Анастасія Козяр і Владислав Мокрицький. Ми реалізували цю ідею, і концерт отримав позитивний відгук.

Після релізу Владислава Іван Остапович запропонував представити мою фортепіанну музику в органному залі. Я підтримав цю ідею. До програми увійдуть твори з різних періодів, а також відбудеться світова прем’єра – прозвучить “Зів’ялі квіти”, твір, який я завершив на початку липня і над яким працював дуже довго.

Наскільки вільним ви залишаєте Владислава в інтерпретації своєї музики? Чи важливо вам детально супроводжувати процес своїми порадами?

Я сподіваюся, що залишаю Владиславу свободу в інтерпретації моєї музики. Попри те, що він виконує мої твори, це його проєкт, а не мій. Я можу допомогти, підтримати чи щось підказати, але остаточний вибір – що і як виконувати – залишається за ним. Водночас я розумію, що як викладач і композитор можу бути дещо авторитарним, адже маю власне бачення музики. Проте зараз я намагаюся сприймати Владислава не як свого колишнього студента, а як колегу-музиканта, з яким ми в діалозі щось спільно шукаємо.

Мої корективи здебільшого стосуються уточнення окремих моментів і допомагають зробити звучання твору виразнішим, не втрачаючи індивідуальності виконавця. У випадку Владислава мені особливо пощастило, адже ця музика йому природно близька. Він добре відчуває її глибинні ідеї, тому мої уточнення лягають на вже добре підготовлений ґрунт. Це радше не спроба нав’язати власне бачення, а спільний пошук і точніше прочитання того, що вже закладено в музичному тексті.

А чи бувало так, що виконавець допомагав вам самому краще зрозуміти власну музику? Наприклад, чи відкривав Владислав Мокрицький у ваших фортепіанних творах щось, чого ви раніше не помічали?

Були такі речі, але більшою мірою вони стосувалися певних підтверджень моїх інтенцій, які могли бути мені не до кінця очевидними, але вже були зафіксовані в нотному тексті.

Наприклад, у випадку Анастасії Козяр, яка виконувала фортепіанний цикл «Астероїди», її виконання підказувало мені певні подальші кроки. Зокрема, завдяки їй я написав ще одну частину цього циклу, а потім редагував і розширював її, тому що в її звучанні, у її баченні циклу ставали очевидними певні речі, які я вже реалізовував.

У випадку з Владом відбувалися подібні речі, але радше на рівні уточнення деталей, чіткості нотного тексту. Не переписування і не дописування, а саме прояснення. Його робота допомагала мені ясніше зрозуміти самого себе і точніше сформулювати власний задум.

Re-досвідчення дитинства

У програмі концерту прозвучить цикл «Коли ми були наївними», а також твори, пов’язані з грою та іронією. Чому сьогодні, особливо в контексті того, що переживає українське суспільство, нам важливо повертатися до дитячості й наївності?

Це хороше питання, особливо в контексті циклу «Коли ми були наївними», бо він містить інтенцію певної допомоги нам, сьогоднішнім. Мені хотілося звернути дорослого слухача до того періоду, коли ми були відкритими, коли світ здавався простим і ясним, коли ми пізнавали фундаментальні речі – добро і зло – та формували моделі поведінки, які зрештою визначили нас як дорослих. Сьогодні, занурені в буденність і кризові обставини, ми часто втрачаємо зв’язок із цим досвідом. Тому музика дає можливість на певний час дистанціюватися від сьогодення, пригадати стан первинної цілісності й творчості та спробувати перенести цей досвід у наше теперішнє життя.

Це те, що я називаю «re-досвідченням дитинства» – своєрідною терапією дитинством через музично-мистецьку взаємодію. Пригадуючи й наново проживаючи власний дитячий досвід, ми можемо знайти в ньому опору, силу й позитивну творчу енергію для руху далі. Тому «Коли ми були наївними» – не про іронічне повернення в минуле, а про актуалізацію того екзистенційного стану, в якому ми колись перебували. Це спроба відбудувати себе теперішнього через повторне проживання й нове досвідчення себе колишнього.

Фото надані Віталієм Вишинським