Запитання, які журналісти не можуть задати Зеленському

Колись я писав, що наші журналісти роблять купу всіляких помилок і вживають купу кацапізмів, утім двох правил, за якими вже явне мовне дно, вони все ж дотримуються, бо далі вже нікуди, а йшлося про те, що вони ніколи не «приймають участі» і не «задають запитання». Вочевидь я помилявся, бо на Українській Правді вийшла інформація, що «Журналісти записали відео з запитаннями до Зеленського, які не можуть задати через відсутність пресконференцій». Далі вказано, що «Володимир Зеленський вже півтора роки не виходить на відкриті прес-конференції». По-перше, не «півтора роки», а «півтора року» (з дробовими числівниками в журналістів хронічна біда), а по-друге, якщо вже в заголовку написали пресконференцію разом, як і треба за новим правописом, то чому далі у тексті знову пишуть неправильно через дефіс – прес-конференції? Неуважність чи пофігізм?

Утім головна «родзинка» тут – це «задавати запитання». Не беручи до уваги актуальності, гостроти і нагальної потрібності для нашого суспільства тих запитань, які вони СТАВЛЯТЬ, а не ЗАДАЮТЬ нашому президентові, культура мови цих журналістів, підкреслимо – журналістів провідних, дуже відомих, адже це насправді цвіт нашої журналістики – на дуже низькому рівні, і це ще м’яко сказано.

Позаяк на сайті виставлено записане відео, то можемо почути орфоепію явно не україномовних людей зі всіма можливими кацапськими ЧЬОКАННЯМИ, ШЬЧЬОКАННЯМИ, ФИКАННЯМИ, ЦИКАННЯМИ, СИКАННЯМИ (зараС etc.) та це ще півбіди. Зрозуміло, що ці журналісти порушують надзвичайно важливі питання корупції в керівництві нашої держави, роблять це, сподіваємось, щиро, можливо навіть дещо хвилюються, і тому виникає явище, про яке ми вже згадували і яке можна назвати «синдромом радистки Кет», коли в екстремальних ситуаціях вилазить назовні прихована сутність людини.

Але ж ви провідні українські журналісти, треба тримати планку україномовних, а не російськомовних володарів слова, утім не виходить. Отож, не називаючи імен цих журналістів, багато з яких насправді варті великої поваги, побіжно зупинимось на їхніх кацапізмах у згаданому відео. Це власне поверховий аналіз, бо якщо б його робили серйозні науковці - філологи і фонологи, то докопалися б до неабияких надзвичайно цікавих глибин зросійщення української особистості.

«Хто такий Вова з кооперативА «Династія»? Кооператив у родовому відмінкові української мови має закінчення – У, а не А, як в російській мові, це явний кацапізм.

«На плівках Міндіча». У місцевому відмінку «на плівках» є подвійний наголос, утім краще вживати наголос на другому складі, якого немає в російській мові.

«Кожного вечора протягом місяця українці збирались на площі поряд з вашою адміністрацією, були дні, коли їх було тисячі». Краще сказати: Щовечора впродовж.., а не кальковано з російської – кожного вечора протягом. А у слові тисячі, де немає точної кількості, наголос падає не на перший склад, а на останній.

«Чому ви це не зробили?». Заперечення в українській мові вимагає родового відмінка, має бути: «Чому ви цього не зробили?»

«З журналістами, які дійсно мають про що з вами поговорити». Дійсним може бути посвідчення, а тут має бути: «З журналістами, які справді мають про що з вами поговорити».

«Ці діалогІ дуже потрібні». Які можуть бути діалогІ, коли українською це діалогИ.

«Невстановлена посадова особа». Встановлюють газові лічильники і світові рекорди. Встановлення особи – цей поліційний і юридичний канцеляризм вважається нормативним, хоча краще особу ідентифікувати, з’ясувати, розпізнати.

«Хто саме дав вказівку заступниці голови вашого офісу збирати кошти на заставу колишнього міністра енергетики та юстиції пана Галущенко?». Це цілковита нісенітниця, по-перше, на заставу колишньому міністру (давальний відмінок), а не колишнього міністра (родовий відмінок). А вислів «пана ГалущенкО» - це взагалі дно, бо не відмінювати українських прізвищ на –О – це ознака зашкарублого кацапізму.

Знову від іншої журналістки: «Герману ГалущенкО», замість ГалущенкУ чи ГалущенкОВІ. Скацаплення найвищого ґатунку. Герману ГалущенкО – це лакмусовий папірець зросійщення на рівні «паляниці» і «Укрзалізниці».

«До тисячу дев’ятсот вісімнадцятого року». Не до тисячУ дев’ятсот, а до тисячА дев’ятсот.

У чотирихвилинному синхроні з купою помилок у всіх журналістів, окрім одного, переконливо звучить не українська орфоепія. Утім не будемо надто прискіпливими власне до цієї їхньої проблеми. Ці журналісти вочевидь походять із російськомовних родин, зростали, навчалися і спілкувалися в російському мовному середовищі, тому мелодика звучання їхнього мовлення виказує цю особливість. Припустимо, що вони стали неофітами українізації нашого інформаційного простору і їм на першому етапі цього подвижництва важко опанувати власне українську орфоепію, це насправді дається дуже важко і небагатьом. Однак що заважає їм передовсім вивчити елементарні правила української граматики, але тут теж виходить халепа.

Ще раз підкреслимо – це не які-небудь, а повною мірою провідні наші журналісти, і вкотре напрошується висновок, що опанування української мови навіть не на якомусь захмарному рівні, а на рівні «ставлення», а не «задавання» запитань, на рівні відмінювання українських прізвищ на –О – це насправді Сізіфова праця, яка, як бачимо, не до снаги навіть дуже крутим українським інформаційникам. Чому? Бо ген мовної кацапщини міцно сидить в кожному з них, але його треба долати, бо іншого виходу немає.