Американці її обожнюють, суперники бояться, а друзі і рідні безмежно підтримують – Олена Овчиннікова давно стала легендою у світі бойових мистецтв. Легше сказати, яких титулів 28-річна українка поки що не здобула,ніж навпаки, а звання одинадцятиразової чемпіонки світу з кікбоксингу і муай-тай говорить саме за себе.
У звичайному житті Олена не визнає своєї зірковості. Вона багато тренується, мріє про пояс чемпіонки світу з боїв без правил, а до компліментів ставиться доволі скептично – мовляв, мені є над чим працювати. У майбутньому спортсменка хотіла б мати власний салон краси і виховати чемпіона з бойових мистецтв. От такі протилежні мрії.
І сама Олена Овчиннікова – це неймовірний мікс протилежностей, які навдивовижу гармонійно поєднуються. Мила зовнішність і мініатюрність приховують силу і витривалість, яскравий образ поєднується із скромністю та самокритичністю, а любов до підборів, суконь та косметики – із пристрастю до мотоциклів. І це, варто зазначити, після 13-ти років занять бойовими мистецтвами.
Чим живе українська чемпіонка, чому її так люблять у США, і де виступатиме найближчим часом – дізнавайтесь в ексклюзивному матеріалі ZAXID.NET.
«Я була «темною конячкою»
Олена Овчиннікова родом із Дніпропетровська. Останні 7 років мешкає у Львові і на усіх змаганнях представляє саме Львів.
Кілька місяців тому чемпіонка відсвяткувала весілля – Олена стала дружиною свого тренера Віктора Лазурка. Молодята вирішили дещо незвично відсвяткувати і влаштували святкову вечірку у нічному клубі. Однак зміна сімейного статусу аж ніяк не вплинула на спортивний календар – вже в лютому українська чемпіонка братиме участь в американському шоу боїв без правил.
Перше, чим вражає спортсменка, - це зовнішність. Мініатюрна, спокійна, із виразними блакитними очима і щирою усмішкою – важко повірити, що перед тобою сидить майстер бойових мистецтв, якій не знайшлося рівних на нещодавньому чемпіонаті Європи.
«Пам’ятаю, коли я лише починала боксувати, було набагато легше. Я була своєрідною «темною конячкою», мене ніхто не знав, відповідно не знав, чого від мене чекати. Я з вигляду – дрібненька, маленька, суперниці мене недооцінювали, може й тому мені вдавалося майже завжди вигравати. Це вже потім усі зрозуміли, хто я, і почали боятися виходити проти мене на ринг».
«Деколи дивлюся – усі мої суперниці з вигляду і вищі, і більш масивні і більш агресивні. Однак перемога залежить не від фізичних розмірів, а від характеру і бажання. Бували важкі бої, нелегкі суперники, однак я зараз на такому рівні, що страху немає. Коли ж розумію, що противник реально сильніший, тоді просто ретельніше і наполегливіше готуюсь до бою. От і все».
«Завжди хочеться думати, що я сильніша за своїх суперників. Однак недооцінити суперника – це найбільша помилка. Перед поєдинками проводжу з тренерами досить складну підготовку, налаштовуюся психологічно. Деколи тобі ставлять завдання – перемогти і все. Ти виходиш на ринг і не можеш не виграти. Це створює психологічний тиск, відчуваєш велику відповідальність».
«Моя найбільша ціль – титулу чемпіон світу у боях без правил. У 2014 році я завоювала пояс WBC. Колись це була мрія, про яку навіть подумати було страшно. Коли ж випала нагода боксувати за цей пояс – погодилася. Билася за титул із суперницею, яка володіла тим поясом не один рік. Довелося його в неї забрати».
«Не можу сказати, що я на рингу і вдома – це дві різні людини. В принципі, я всюди однакова. Кажуть, якщо ти займаєшся таким жорстоким видом спорту, то рано чи пізно проявиш це або вдома, або на вулиці – обов’язково влізеш в якусь бійку. Однак у звичайному житті битись не доводилось ніколи. Більше того, тренер неодноразово мені казав, що моя проблема у відсутності агресії. Коли треба добити суперницю, щоб достроково виграти бій, я відходжу назад і даю можливість їй трохи оговтатись. Це десь на підсвідомому рівні, хоча мені неодноразово робили щодо цього зауваження».
«У дитинстві я мріяла стати художником, навіть задумувалась над освітою дизайнера. А зараз вже подумую над тим, аби у майбутньому відкрити власний салон краси. Хочу робити людей красивими. Знаю, що це дуже відрізняється від того, чим я займаюсь на рингу (сміється). Свого часу я навіть займалася художнім манікюром, деколи робила зачіски своїм подругам».
«Час від час кличуть на телебачення»
«У Штатах усі великі бійці мають нікнейми. Дехто придумує собі сам, декому нікнейм дає публіка. Ім’я Олена «Hunter» Овчиннікова з’явилося невипадково. Це мисливець, це хижак, це вовк. Тренер говорив, що це ім’я дуже пасувало до моєї манери бою, який схожий до стилю мисливця. Розсудливий, спокійний виважений. Мисливець спокійно відстежує свою жертву, вивчає і точно атакує. Американцям дуже сподобався цей нікнейм і вони зразу почали його розкручувати».
«На 2016 рік рік я підписала угоду з американською компанією Bellator на проведення боїв без правил. Там серйозна компанія, дуже серйозні суперники, якщо вдасться зачепитися – це буде для мене ще один важливий крок. Уже 26 лютого проведемо перший бій».
«Навіть під час серйозних поєдинків, не забуваю про свій вигляд. Завжди поправляю шорти, а в перерві запитую про зачіску. Якщо виходить гарна дівчина і вміє битись – це завжди захоплює. Це дуже добре для розкрутки, тому моє зображення завжди ставлять на всіх плакатах. Деколи говорять – ти така гарна, ти повинна робити щось інше».
«Час від часу звучать пропозиції взяти участь у телепроектах, але не завжди дозволяють виступи і тренування. Свого часу я знімалася у кліпах «Тартака», Гаврика і «Гайдамаків», не проти повторити цей досвід знову».
«Мене доволі часто впізнають, щоправда, я не завжди готова до зустрічі з фанами. Часто буває, виходжу погуляти з собакою, а тут підходять хлопці чи дівчата: «О, ми вас впізнали. Можна зробити фото?». Така увага дуже тішить. А от в соціальних мережах найчастіше пишуть дівчата. Зазвичай, мене запитують, як тренуватися, як досягти такого рівня, пишуть, що хотіли б бути такою ж, як я. Те попри це, я доволі самокритична людина і не вважаю, що є ідеальною. А коли мені з боку кажуть – в тебе така ідеальна техніка, ти так добре працюєш руками, то звісно приємно, однак стимулює ще більше працювати над собою».
«Неодноразово чула від знайомих про ситуації, коли доводилось захищатись на вулицях. На мою думку, необов’язково володіти технікою Чака Норріса, аби відчувати себе сильним. За моїми спостереженнями, люди які займаються бойовими мистецтвами, відчувають себе впевненішими. І десь на підсвідомому рівні не кожен захоче до тебе причепитись. Це відчувається – хто може за себе постояти, а хто – ні».
«З дитинства маю пристрасть до мотоциклів. Дивилась фільми, захоплювалась побаченим, а якщо на мотоциклі була ще дівчина – то взагалі. Так само із бойовими мистецтвами – зацікавленість прокинулась після фільмів. Ми всі в дитинстві дивились фільми із Брюсом Лі, Чаком Норісом чи Жан-Клодом ван Даммом. Мені хотілося володіти такою ж технікою, як вони. Тим більше батьки займалися карате, а тато любив мотоцикли. За кермо вперше сіла у 13 років і зрозуміла – без мотоциклів жити не зможу. Зараз маю мотоцикл Honda Chopper».
«Пропонували летіти на Гаваї, щоб виступати за Росію»
«Мені часто питають про еміграцію, тим більше, зважаючи на останні події. Однак я завжди відповідаю одне і те саме – хочу залишатись в Україні. Були пропозиції переїхати назавжди, я не погодилась. Якось до нас навіть звернулися представники Росії, аби я летіла на турнір на Гаваї, щоб виступати там під російським прапором. Звісно ж, я відмовилась. Також впродовж останніх років не беру участі на турнірах у Росії – в теперішній ситуації це просо некоректно. Хоча з командою підтримуємо хороші стосунки із деякими російськими спортсменами».
«Жити тут, а виступати за кордоном – це мій оптимальний варіант. Я рідних і так рідко бачу, оскільки вони живуть в Дніпропетровську».
«У Львові мешкаю останні 7 років, і зараз – це моє місто. Львів – спокійний, компактний, до кордону близько. Пам’ятаю, коли вчилася в коледжі у Дніпропетровську, мої однокурсники тільки на третьому курсі дізналися, що я місцева. Усі думали, що я із Західної України. У мене в групі було дуже багато западенців і краща подруга із Львівщини – так я перейшла на українську і спілкуюся досі».
«Люблю ламати стереотипи, міняти стиль, шокувати знайомих, які звикли бачити в мене одному стилі, а я з’являюся зовсім в іншому. Ношу підбори, сукні, а три роки тому була блондинкою».
«Чоловік-тренер. Коли ми тільки почали зустрічатися, то одразу розділили особисте і професійне. У залі він – тренер, за межами – коханий. Якщо каже, щось виконати – сперечатися не маю права. Можу від нього отримати так само, як і решта спортсменів в залі».
«Впродовж усього часу, що я тренуюся і виступаю, доводилося зустрічатися з людьми, які намагалися мені вказати, що робити. При чому, що це були як чоловіки, так і дівчата. Казали, це нежіночий вид спорту, а твоє завдання – це кухня і діти. Мене це, звичайно, трохи обурювало, тим більше, коли такі речі озвучує людина, яка сама нічого не досягнула. Стараюся на такі слова просто не зважати. Це ж моє життя, мої мрії. Деколи аж страшно, що вже багато про що мріяла, здійснилося. Доводиться малювати нові. Адже як без мрій?».
Фото: офіційні сторінки Олени Овчиннікової у мережах Facebook та Вконтакте, а також ZAXID.NET.