Письменник Дорж Бату – колишній журналіст, історик, згодом спеціаліст із траєкторій космічних апаратів, а зараз – волонтер. Нещодавно він випустив нову книгу. Уже традиційно у «Видавництві Старого Лева». «Коко 2.0» стала продовженням його роману «Моцарт 2.0». Завершував та публікував він її уже після початку повномасштабного вторгнення Росії. Тож наша львівська розмова з письменником, який уже давно живе у США, торкалась не тільки (та не стільки) роману, скільки літератури у час війни.
Чи потрібна белетристика під час війни?
Коли я писав «Моцарт 2.0» та «Франческу», війна вже йшла, вона ж у нас триває з 2014 року. Тож відголос цієї війни є в усіх моїх книгах. У «Моцарті» Стася волонтерила, Франческа багато говорила про українців, про те, як вони протистоять росіянам тощо.
«Коко 2.0» я взагалі закінчував після 24 лютого, було важко. Але література під час війни потрібна. І вона має бути різною.
Звичайно, потрібна ветеранська література. Це дуже важливий напрямок, адже саме через ветеранську літературу ми можемо хоча б частково відчути те, що відчувають дівчата та хлопці на передовій. Не читаючи і заперечуючи ветеранську літературу ми заперечуємо цілий пласт культури. Цього не можна робити.
Але література не про війну також потрібна. Коли почалася війна, а мав закінчити «Коко 2.0» і я вирішив, що не буду цього робити, бо не на часі. Ми з дружиною зайнялися волонтеркою, зависали цілими днями в новинах, шукали спорядження, каски, шоломи, «медицину».
Але коли росіяни почали знищувати музеї, я подумав, що вони того і добиваються: знищити літературу, знищити культуру, знищити музику, мову. Я подумав, що зупиняти роботу над книгою неправильно.
Я подзвонив моїй видавниці Мар’яні Савці, я подзвонив своїй колезі, письменниці Жені Кузнецовій та попросив її бути моєю редакторкою. Ми відновили роботу. І правильно зробили. Ми випустили «Коко», хай не в березні, як планували, але випустили. Думаю, такі персонажі зараз теж потрібні. Тим більше, що коли я презентував «Коко» в Києві, кілька людей мені сказали, що «Моцарт» та «Франческа» стали першими книжками, які вони прочитали від початку війни, розповіли, що «Моцарта» читають в бомбосховищах, на передовій.
До речі, коли я побачив фото, як читають на фронті, ми відкрили доступ до електронних версій книжок. Бо трохи неправильно везти «Моцарта» на передову, туди дуже багато всього потрібно завезти крім такої великої «цеглини».
Так що література потрібна. Зрештою, як і культура в цілому.
Коко Шанель звинувачували у колаборації з німцями і вона одна з небагатьох за це не була ніяк покарана. Тож чи справедливим є твердження, що культура – поза політикою?
Культура не може бути поза політикою, бо культура формує політичну націю. Ні культура, ні освіта не можуть бути поза політикою. Людина не може бути поза політикою теж.
Щодо колаборації Шанель, то я пишу про це у книзі. Це був дуже темний період і про нього є дуже мало адекватної інформації. Причому офіційні джерела, маю на увазі компанію Chanel, цього не коментують взагалі. Але минути цю тему неможливо.
Щодо колаборації на окупованих територіях, то мені дуже важко про це говорити. Я жив на окупованій території, якщо говорити про Бурятію, яку окупувала Росія. Між спротивом та колаборацією є дуже тонка межа і я не можу про це судити, бо не маю на це морального права та не почуваю себе компетентним.
Чи потрібен бойкот російської культури?
Бойкот російської культури необхідний, бо інакшого способу дати росіянам зрозуміти, в яку прірву вони провалилися, не існує. Тому, що через російську культуру відбувається відбілення Росії. Це неправильно. Це спроба відвернути увагу від реальних злочинів росіян в Україні, не тільки в Україні, зрештою. На всіх територіях, які входили спочатку до складу Російської імперії, потім СРСР. Так що бойкот російської культури потрібен, бо іншого способу примусити їх схаменутися не існує.
Ви живете у США. Звичайні американці, ваші сусіди, наприклад, добре поінформовані щодо подій в Україні?
Вони добре поінформовані. Страх українців, що війна зійде з перших шпальт, є передчасним та необґрунтованим. Війна впливає на життя пересічних американців, так що вони відчувають її на собі. Як і європейці, зрештою. Втоми від війни не існує. Як можна втомитись від того, що все одно відбувається? Це неможливо. І поки війна триватиме, вона залишатиметься у центрі уваги. Подобається це комусь чи ні.
Але головна справа не у ЗМІ. Мене більше цікавить, що робиться в конгресі, або що робить моя сенаторка. От якщо вони втомляться від війни, буде набагато гірше. А от щоб вони не втомлювались, потрібно постійно бути з ними в діалозі. «Ми» – це ініціативна група українців у США, українська діаспора, американці, з якими ми постійно розмовляємо. Ми просимо їх підтримати якісь ініціативи в конгресі. І поки вони бачать, що виборці цього хочуть, вони будуть це робити.
Моя сенаторка мені написала, що 90% її пошти заповнено Україною. Разом з роботою українських дипломатів та виступами президента в парламентах все це зробило постійну допомогу США можливою. Без тиску на політиків нічого не буде. Люди все чудово розуміють.
Чи є зараз час на нові книжки?
Часу дуже мало, але я намагаюся тримати темп та випускати по книжці на рік. Якби я не мав фідбеку, бачив, що продажі падають, що мої книжки нікому не потрібні, я б, можливо, вирішив, що роблю щось не так. А поки є інтерес, я писатиму.
*фото надані «Видавництвом Старого Лева»