«Франческа. Володарка офіцерського жетона»
Культура

«Франческа. Володарка офіцерського жетона»

Уривок з нової книги Доржа Бату

22 червня 269 0

У «Видавництві Старого Лева» вийшла друком нова книга українського письменника та журналіста Доржа Бату про пригоди Франчески. Перша книга, «Повелителька траєкторії», вийшла рік тому та відразу зробила і автора, і його героїню популярними.

«У другій частині Франческа нарешті, стає офіцером. Але чи стало від того її життя легшим? Навряд. Посудіть самі: самостійності стало більше, тож і проблем додалось. Але поряд з Франческою кожна проблема стає легшою, тому що за однією халепою з‘являється наступна, котра буде у кілька разів гіршою. «Франческа. Володарка офіцерського жетона» – це історія про виклик життєвим обставинам, рамкам, правилам, логіці, а подекуди здоровому глузду», – розповідає автор.

Дорж Бату або Андрій Васильєв – український журналіст. За освітою історик-сходознавець, спеціаліст з історії Китаю. Працював телевізійним журналістом. Переїхавши до США, став членом Медіакорпусу ООН. Нині коригує траєкторії і контролює польоти космічних кораблів та сателітів у Національному управлінні аеронавтики і космосу.

Саме у командному центрі управління польотами НАСА і працює Франческа. Джорджіо та Франческа стають героями власної бондіани, разом рятують світ й одне одного, отримують офіцерські звання та дізнаються, як правильно закручувати гайки.

Книга нещодавно з’явилась на полицях книгарень, а ми пропонуємо уривок із неї.

***

– Джорджіо, я зараз тобі щось покажу, тільки ти нікому! Нікому не скажеш потім! – Франческа озирнулася навколо, щоб переконатися, чи ми самі.

Деколи наше минуле містить чимало сюрпризів для наших близьких. Це можуть бути і кістяк у шафі, і безневинні милі подробиці. А інколи в минулому ховається геть інша людина, про існування якої ніхто з теперішніх рідних і друзів навіть не здогадується.

Франческа сіла біля мене і простягла смартфон. На екрані було заведено відео – запис якоїсь спортивної трансляції. Якісна картинка, забитий глядачами спортивний зал. Ось камера взяла великим планом якусь чорняву дівчинку із короткою зачіскою і великими очима. Маленька дуже зосереджено витягувала носочки й розминалася, мабуть, готуючись до виступу, й не усміхалася, але очі в неї були веселі.

«Знайомі очі», – подумав я. Ось маленька вийшла на поміст. В руках у неї були булави. І тут я почув із вуст коментатора знайоме ім’я й епітет: «Зірка серед юніорів». А потім побачив титр. – Матко Боска, Франческо, та це ж ти! Ти – гімнастка?!

– Тихіше, Джорджіо, чого ти ревеш, як бізон?! Так, це я!

Маленька красиво стала в позицію, зазвучала музика, і Фран... (дуже незвично називати цю юну спортсменку на ім’я) і юна гімнастка почала виступ.

– Скільки тобі тут років?

– Тринадцять.

– Ти без окулярів, я тебе не одразу впізнав!

– Та ну! Ти подивися на ці короткі ноги, їх важко не впізнати!

– Та нормальні ноги! І зачіска коротка – волосся так смішно стирчить!

– Ага, я ненавиділа довге волосся – воно завжди за все чіплялося, по деревах було незручно лазити.

А тим часом юнка на відео впевнено крутила сальто, сідала на шпагат, підкидала й ловила булави.

– Стривай, це ж професійна гімнастика, – сказав я. – Та й тринадцять років...

– Я добре почала, перейшла в юніори категорії «А», але в наступну категорію, із якої добирають в олімпійську збірну, я не потрапила.

– Чого?

– Якщо чесно, то набридло.

– Просто так взяла й усе покинула?

– Так, просто одного дня не з’явилася на тренування.

– Але коментатор сказав, що ти зірка...

– Я була одна з найкращих! – Франческа скромно потупила очі.

– Набридло?

– Гімнастика почала відбирати в мене забагато часу. І мені це не сподобалося.

– А батьки?

– А що батьки? Це моє життя!

Зазначу, що примусити Франческу щось робити або нав’язати їй свою волю майже нереально. Вона пручатиметься, як молода необ’їжджена конячка. Я монгол і знаю, що це таке, повірте мені на слово!

– Так я й не стала гімнасткою! – усміхнулася дівчина.

– Ти вже нею була. Просто обрала інший шлях.

– Я правильно зробила?

– А ти не шкодуєш?

– Ні.

– Отже, правильно. А якби й шкодувала, то все одно було б уже пізно! – всміхнувся і я.

– Мені подобається те, чим я займаюсь. Я роблю щось реальне й корисне. І таких, як ми з тобою, одиниці!

– Ну, я тут людина випадкова...

– Джорджіо, перестань!

– А що? Я тобі теж зараз щось покажу... – я дістав свій телефон.

– Дивись!

На екрані в кадрі сидів якийсь худорлявий юнак у смішних окулярах із кумедною зачіскою – волосся було зачесане нагору, як у короля рок-н-ролу Елвіса Преслі, не вистачало тільки піжонського чубчика. Піджак – явно на розмір більший.

Нечітка картинка видавала епоху неоліту кінець дев‘яностих, епоху S-VHS і Betacam SP. Юнак, намагаючись бути серйозним, розповідав про страйк гірничих прохідників.

– Омайґад, Джорджіо! Це ти! – заіржала напарниця. – Подивися на себе, ти схожий на жертву анорексії!

– Та мені тут двадцять років! Я тоді був ще зовсім новенький!

– О ні, мені тоді було всього шість! А ти вже був такий дорослий!

– От бачиш, як усе змінюється. А тепер ми вдвох блюємо в туалеті.

– Дурник! – ми разом засміялися.

– У мене справді була хороша кар’єра. З моєї республіки мене взяли на державний федеральний канал у Москві й довірили вести фактично головну інформаційну програму країни.

Я показав фото: той самий юнак із тією самою кумедною зачіскою, тільки в кращому піджаку й у крутішій студії.

– А потім влада в країні змінилась, і все пішло шкереберть. Журналістика як професія в тій країні померла. А може, її там і взагалі не існувало.

– Взагалі?

– Майже. Так зазвичай буває за диктаторських режимів. А потім була українська журналістика. А потім журналістика в США.

– Чесно, Джорджіо, я взагалі не уявляю тебе журналістом. Не уявляю, що ти працював у кадрі, писав тексти, брав інтерв’ю...

– Чому?

– Не знаю... Мені здається, що ти завжди був оператором Центру керування польотами, розраховував траєкторії і контролював орбіти разом зі мною.

– Та ну! Я цим займаюся менше року.

– То було якесь інше твоє життя.

– А знаєш, твоя правда. То було геть інше життя...

За кілька хвилин до перерви ми вийшли з корпусу надвір, де стояла страшенна задуха – на обрії блимали зірниці, небо затягли свинцеві хмари.

– Дивись, тобі якась дама сигналить! – сказала Франческа.

Від КПП й справді легкою ходою танцюристки йшла якась дівчина в легкій короткій сукні волошкового кольору. Дівчина привітно махала нам рукою.

– Чого ти думаєш, що вона сигналить мені?

– Ну не мені ж!

– Джорджіо, Франческо! – голос був якийсь знайомий.

Дівчина підійшла ближче, і ми з напарницею пороззявляли роти.

– Сара?!

Дівчина в літній сукенці, босоніжках, із розпущеними чорними кучерями до плечей і з синіми очима виявилася нашим суперінтендантом, сержантом Сарою МакКарті. Вона теж мала цікаве минуле – колись була балериною. Свого часу Сара потерпіла від насилля, після чого вирішила докорінно змінити життя і стала військовою.

– Саро! Ми тебе не впізнали!

– Може, в мене виросли крила? Чи, навпаки, ріжки і хвіст? – засміялася дівчина.

Не дивно, що ми Сару не впізнали, бо ж уперше побачили її без військової форми, армійських черевиків та кепі, що його вона, наслідуючи командира бази, насувала на самі очі. Пишні чорні кучері Сара акуратно закручувала в «дульку». Сьогодні ж у МакКарті був вихідний, і вона вперше прийшла на базу у цивільному. Чесно – якби я зустрів її десь на вулиці або в магазині, то нізащо б не подумав, що ця дівчина – сержант.

– Саро, в тебе вихідний, що ти тут робиш?

– Я вам щось принесла! – сержант дістала з паперового пакета два скляні контейнери. – Я сьогодні приготувала тушковані ребра з овочами й принесла вам ланч!

Мені відняло мову. Я просто не міг уявити собі сержанта біля плити.

– Дякую, дорогенька! – кинулася їй на шию Франческа. – Це так мило! Оце тобі нічого було робити, як у свій вихідний готувати нам ланч!

– Якби мені справді не було чим зайнятися, – засміялася Сара, – то я би вам приготувала коронну страву моєї шотландської бабусі – гаґґіс, баранячий кендюх, фарширований нутрощами!

Я одразу згадав, як кілька років тому куштував таку страву в шотландському пабі. Насилу додому доїхав. Мій шлунок тоді, м’яко кажучи, дуже розчулився.

– А це, – Сара опустила очі й почервоніла, – віддайте полковникові.

Дівчина простягла нам ще один контейнер із реберцями.

– А ти сама віддай! – бовкнула Франческа, напевно, не подумавши.

– Ну що ти, я туди не піду! Як я у такому вигляді віддаватиму командирові честь за статутом? Як ти це собі уявляєш?

Справді. Сара, в короткій літній сукні, яка салютує полковникові, вигляд мала б дуже дивний.

– Ну все, я побігла! До побачення!

– Дякуємо за ланч, Саро!

– Дякуємо! Контейнери Джорджіо помиє!

– Не командуй!

– Бувайте, пілоти!

Сара полетіла до КПП.

– Кадет! Ґудзик! Ось ви де! – до нас наближалися командир бази полковник Вескотт, який і охрестив Франческу Ґудзиком, та офіцер Баррел.

– А хто це до вас щойно прибігав?

– Це Сара, сер!

– Сержант МакКарті? – отетеріло перепитав полковник, ніби в нас на базі була ще одна Сара.

– Власною персоною!

Полковник промовчав. Обличчя його посумнішало.

– Джорджіо, покажи фотку! – Франческа перевела розмову на інше. – Ти там такий смішний!

– Франческо, перестань, це жахливо!

– Ну покажи, ну будь ла-а-а-а-асочка! Ну?

– Що за фотка? – зацікавився полковник.

– Там ще й відео є! – здала мене з бебехами дорога напарниця.

Полковник і офіцер Баррел довго реготали, дивлячись на мою юнацьку світлину.

– А Франческа... – почав було я, але одразу отримав штурхана в бік. Франческа зробила страшні очі. Вона явно не хотіла ділитися своєю таємницею з іншими. Я оцінив довіру й не наполягав.

– Ха, дивіться! – Баррел дістав портмоне й теж показав знімок. На ньому стояли юнак і дівчина. Тоненька блондинка тримала за руку безвусого юнака у формі рядового ВПС США.

– Омайґад, командоре, коли це було? Це ви?!

– Я той, що ліворуч, – уточнив Баррел, ніби боявся, що ми сплутаємо його з блондинкою. – Це було в минулому столітті!

Баррела без фірмових моржових вусів годі було впізнати. Як годі було впізнати тринадцятирічну Франческу без окулярів, як не впізнати мене в смішному юнакові з кумедною зачіскою, як і ми не впізнали сержанта МакКарті без військової форми.

– І я вам щось покажу, – сказав полковник. Дістав телефон, довго в ньому колупався й нарешті простяг його нам. З фото на нас дивився смішний юнак в окулярах, із кумедною зачіскою – волосся було зачесане нагору, як у короля рок-н-ролу Елвіса Преслі, не вистачало тільки піжонського чубчика.

В руках у юнака був мікрофон.

Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter
powered by lun.ua
Пропозиції партнерів
Загрузка...
Останні новини
Залиште відгук