«Як ми пережили комунізм і навіть сміялися»

У видавництві Yakaboo Publishing у перекладі Роксоляни Свято вийшла друком книга хорватської письменниці та журналістки Славенки Дракуліч «Як ми пережили комунізм і навіть сміялися».

Для західних аудиторій Славенка Дракуліч стала голосом країн з-поза Берлінського муру ще до його падіння 1989 року. Її есеї були не тільки затребуваною оповіддю про життя в соціалістичному таборі: Славенка Дракуліч також однією з перших почала пояснювати, як жили у соцтаборі жінки. Уже класична книжка Дракуліч «Як ми пережили комунізм і навіть сміялися» відкрила Заходу цей світ. Він, утім, майже так само невідомий і мешканцям колишнього Радянського Союзу.

Славенка Дракуліч – знана авторка, її есеї та книжки перекладено багатьма мовами. Чільний інтерес Славенки Дракуліч у документальній прозі – політика та ідеології посткомуністичних країн, воєнні злочини, націоналізм, питання фемінізму, хвороба, жіноче тіло. У книжках «Як ми пережили комунізм», Balkan Express («Балканський експрес») та Café Europa («Кафе Європа») вона пише про буденне життя у комуністичних та посткомуністичних країнах.

Пропонуємо уривок із нового українського видання її книги.

***

Тривіальне є політичним

Я виразно пам’ятаю, як усе почалося. Якраз перед виходом на пенсію всередині вересня 1989 року один колега-журналіст повернувся з австро-угорського кордону і захоплено розповідав: «Східні німці тисячами переходять кордон. Я не думав, що доживу до цього дня!» І я не думала. Саме так нас вишколюють у цій частині світу – не вірити в те, що зміни можливі. Вас учать боятися змін, тож коли вони нарешті приходять, ви ставитеся до них із підозрою, пересторогою, адже кожна зміна, яку ви пережили досі, завжди була зміною на гірше. Пам’ятаю свою першу реакцію на новину колеги: окрім щастя, я відчула ще й страх, ніби від землетрусу. Я прагнула краху старої системи, але тепер земля під моїми ногами захиталася. Світ, який здавався мені постійним, стабільним і надійним, раптом почав розколюватися під ногами. Цей досвід не був приємним.

А потім події почали розгортатися з такою швидкістю, що захоплені репортери і теоретики (які, зауважимо, були не менш заскочені, аніж звичайні люди) заледве мали час уповні розвинути східноєвропейську теорію доміно або ж вирішити, чи відбулася справжня революція. Ця розгубленість, поєднана зі сподіваннями, переслідувала мене і в січні 1990 року під час подорожей Угорщиною, Чехословаччиною, Польщею, Східною Німеччиною і Болгарією. Я знала, що, як і кожну подорож до будь-якої з цих країн, я переживатиму їх як своєрідне повернення у власне минуле: дефіцит, характерні запахи, убогий одяг. Урешті всі ми були жертвами однієї ідеології. Окрім того, я мала на власні очі побачити, що відбувається.

Одна з перших речей, яку я помітила в цих подорожах, – це вплив голлівудських фільмів на наші медіа й, відповідно, наш спосіб мислення. У газетах і на телеекранах революції виглядали видовищно: перерізаний колючий дріт; море запалених свічок; натовпи, які співають на вулицях; судомні обійми і сльози щастя; люди, які відколюють на пам’ять шматки Берлінського муру. Відомий голлівудський режисер сказав колись, що фільми – це те саме життя, тільки з вирізаними нудними фрагментами. Мені це визначення здається дуже точним. Нудні частини революцій просто залишилися на підлогах монтажних кімнат у телевізійних студіях. Світ побачив і почув лише найдраматичніші та найсимволічніші картинки. І в цьому не було нічого поганого – просто це було не все. Життя здебільшого тривіальне.

Ці тривіальні аспекти, маленькі буденні речі й були тим, що я хотіла побачити: те, як люди їли, вдягалися і говорили, де вони жили. Чи могли вони купити мийні засоби? Чому всюди на вулицях було так багато сміття? Одним словом, я хотіла взяти ці фрагменти недавньої реальності, а також власні спогади про життя в комуністичній країні і знову зшити їх докупи.

Зростаючи в Східній Європі, ти замолоду вчишся, що політика – це не абстрактна концепція, а потужна сила, яка впливає на повсякденне життя людей. І саме цей зв’язок між політичною владою і буденними дрібницями, цей погляд ізнизу й цікавили мене найбільше. І кого ще я могла знайти там унизу, як не жінок, вигнаних із осередків політичної влади? Найбільший тягар повсякденного життя несли саме вони. І навіть якщо вони брали якнайактивнішу участь у революційних подіях, після них вони ставали менш активними і менш помітними.

Після революцій жінки все ще не мали часу, щоб долучатися; вони й далі не довіряли політикам. І водночас вони дурили себе, вірячи, що нові демократії дадуть їм змогу побути вдома і, можливо, трохи перепочити. Та було ще дещо: комусь треба було взяти відповідальність за пошук їжі та приготування страв, і політичні переміни не робили це завдання легшим (власне, у деяких країнах воно стало ще тяжчим).

Життя жінок, аж ніяк не видовищне, по суті, банальне, свідчить стільки ж про політику, як і гори теоретичного політичного аналізу. Я сиділа в їхніх кухнях (бо це завжди була найтепліша кімната в погано опалюваних квартирах) і слухала їхні життєві історії, готувала з ними, пила каву (якщо вона була), розмовляла про їхніх дітей і чоловіків, про те, як вони сподівалися купити новий холодильник, нову кухонну плиту чи нове авто. Після цього ми разом ішли на закупи, до них на роботу чи на якісь зустрічі або просто гуляли вулицями, заходили в ресторани, аптеки, церкви і косметичні кабінети. І навіть якщо іноді це була наша перша зустріч, я відчувала, що життя наші розгортаються за майже тотожними схемами. Усіх нас змушували витримувати ту саму комуністичну систему, яка перемелювала людські життя в схожий спосіб, байдуже, де ти жила; і, звісно ж, як жінки ми поділяли погляд на життя, відмінний від чоловічого. Наш погляд завжди був тривіальним, «поглядом ізнизу». Утім тривіальне – це політичне.

Як писав англійський історик Тімоті Ґартон Еш у своїй книжці «Ми, народ», аналізуючи зміни в Східній Європі: «Іноді погляд, знизування плечима, випадкова репліка промовляють більше, аніж сотні промов».

Я розумію, що нині на Заході «кінець комунізму» став зужитою фразою, труїзмом, загальним місцем на позначення поточного стану справ у Східній Європі. Це звучить прекрасно, коли слухати про це в політичних промовах або читати в газетах. Насправді ж комунізм зберігається в поведінці людей, у виразі їхніх облич, у тому, як вони думають. Попри вільні вибори і святкування приходу нових демократичних урядів у Празі, Будапешті й Бухаресті, правда полягає в тому, що люди й досі повертаються додому в крихітні, напхані мотлохом квартири, їздять на ненадійних авто, піклуються про своїх хворих дітей, працюють на нудних роботах (якщо взагалі не безробітні) і споживають їжу поганої якості. Життя зберігає ту саму незатишну незмінність; це щось, що треба витримувати, а не отримувати від нього насолоду. Кінець комунізму й досі далеко, адже комунізм – більше, аніж політична ідеологія чи метод урядування: він є станом душі. Політична влада може змінитися за одну ніч, економічне та соціальне життя невдовзі теж підтягнуться, але людські особистості, сформовані комуністичними режимами, в яких вони живуть, змінюються повільніше. Їхні характери так глибоко увібрали певний набір цінностей, спосіб мислення та сприйняття світу, що відхід від цього трибу існування триватиме дуже довго.

У забороненому тривалий час фільмі угорського режисера Петера Бачо «Свідок» є сцена в парку розваг, де в «Тунелі соціалістичних жахів» Маркс, Енґельс, Ленін і Сталін виринають із темряви, щоб налякати маленьких дітей. Певною мірою в дореволюційній Східній Європі було легше. Нам треба було лише ввійти в тунель і звинувачувати в усьому (у приватних і громадських бідах) партію. Півтора року тому, коли ми нарешті вийшли з тунелю, то, здається, раптом виявили, що речі тут не зовсім такі, як нам мріялося. Чомусь ми надто пізно усвідомили, що мусимо створити власну «землю обітованну» – ту, де ми віднині самі відповідатимемо за власні життя і де більше не буде зручних виправдань, які заспокоять стривожене сумління. Демократія – не несподіваний дар, який дістається без зусиль. За нього треба боротися. І саме тому це так непросто.

У цей момент назва цієї книжки здається мені неправильною. Так, ми справді пережили комунізм, але ми ще не вижили його до кінця.

Лондон, 4 липня 1991 року