«Коли зміниться геополітична ситуація і війна відійде в минуле, я думаю, що ще за Лукашенка або після нього ми побачимо відновлення більшої свободи маневру для Білорусі», – стверджує незалежний білоруський політолог Артем Шрайбман в інтерв’ю Пауліні Сєґєнь для видання Nowa Europa Wschodnia. Інтерв’юйований розповідає про зростання розбрату між білоруською діаспорою й білорусами в країні, зміни білоруської політичної системи, рівень залежності режиму Лукашенка від Кремля та позицію Білорусі в потенційному конфлікті між Росією і НАТО.
- Ми говоримо приблизно про час, коли білоруси і білоруски святкують День Волі – цьогоріч 106-ту річницю проголошення Білоруської Народної Республіки. Але це свято наразі можна відзначати лише за кордоном. Багато громадян Білорусі, які готові свідомо брати участь у процесі демократичних змін у країні, перебувають у вимушеній еміграції, як і політичні лідери руху 2020 року. Але час летить, а люди в Білорусі живуть своїм життям. Чи може статися так, що порядок денний білоруських сил за кордоном почне відрізнятися від порядку денного тих, хто залишився в країні?
- Мені здається, що те, що ви описуєте як певний ризик, який може здійснитися в майбутньому, насправді є тим, що вже відбулося. Білоруські політичні сили в еміграції не мають інструментів і методів політичного впливу на ситуацію всередині країни. Тому це не проблема найближчих днів, а проблема, яку ми маємо вже рік чи навіть два. Порядок денний цих сил давно не вписується в повсякденне життя більшості білорусів. Проте в Білорусі є, завжди було й обов’язково буде якесь жорстке ядро людей, для яких важливий цей демократичний і національний порядок денний. Що б не робила політична еміграція, ці люди завжди будуть святкувати День Волі, плекати пам'ять про Білоруську Народну Республіку, шанувати біло-червоно-білий прапор. Це не більшість суспільства, ці люди ніколи не були більшістю. Протести 2020 року, щоб бути справді загальнонаціональними та мати підтримку більшості громадян, вийшли за рамки цього ідеологічного табору. У цьому сенсі те, що сьогодні більшість людей повністю відмовилася від цієї політики, від цього порядку денного через репресії, апатію, відсутність віри в перемогу, – це природний процес. А те, що демократичні сили серед емігрантів не мають багато можливостей, а за відсутності внутрішньополітичної динаміки в країні не можуть достукатися до тих аполітичних людей, які не дотримуються опозиційного календаря й важливих дат опозиційного календаря, – це норма. І мені важко уявити, що може бути інакше. Щоб опозиція в еміграції протягом багатьох років залишалася важливим чинником внутрішньої політики країни. Більшість людей просто не бачать сенсу постійно звертати увагу на те, що роблять білоруські політики в еміграції, якщо вони не відчувають сильної ідеологічної мотивації. У Білорусі так думають деякі, але не більшість. Тому я абсолютно згоден з вами, що реальність тут і реальність там неминуче розбіжні.
- Ми регулярно дізнаємося про подальші прояви репресій у Білорусі, фактично про їхній безперервний характер. Це можуть бути арешти на кордоні людей, які повертаються з еміграції або просто хочуть відвідати країну, а також рейди служб по містах, де людей масово затримують за якісь невизначені правопорушення. Крім того, є трагічне становище політв’язнів. Про деякі з них ми взагалі не маємо інформації, але, на жаль, час від часу чуємо новини про наступні смерті в білоруських тюрмах людей, засуджених за політичними мотивами. Режим продовжує переслідувати й карати людей за участь у протестах у 2020-му і 2021 роках. Але люди, які в них брали участь, після жорстокого придушення протестів більше не становлять загрози для режиму. Незважаючи на це, у Білорусі панує терор. Який сенс продовжувати таку надзвичайно репресивну політику режиму?
- Погоджуюся, що це спроба покарати людей, які брали участь в акціях протесту чи в інший спосіб нелояльно діяли у 2020–2021 роках. Ці репресії основані не на погрозах, а на помсті. Режим вважає, що кожен має відповідати навіть за найменшу участь у тому русі, що кожен має бути покараний. Але, окрім цього, є ще певна внутрішня динаміка репресивного апарату, який має бути активним і показувати, що він працює. У Білорусі створено цілі підрозділи, які займаються виключно політичними репресіями, які мають продемонструвати ефективність. Те, що всіх найбільш активних людей і лідерів протестів покарали, видворили за кордон чи посадили, не означає, що можна відкрутити гайки. Тому вони шукають нових жертв того, що ви справедливо називаєте терором. Після того, як покарали всіх, хто безпосередньо протестував, вони приходять по сім’ю та родичів. Якщо в країні більше немає антирежимних блогерів, вони кидаються на тих, хто тоді не підтримував протести, але й голосно не підтримував владу, а режим вважає, що вони повинні були це зробити. Репресії розвиваються за своєю внутрішньою логікою і не завжди є результатом того, що Лукашенко наказує когось заарештувати. Це просто новий modus operandi, новий стан цього режиму. Якщо зверху не буде чіткого наказу зупинити цю машину, постійно знаходитимуться нові суспільні групи, які будуть репресовані. Уже давно не йдеться про те, щоб посадити в тюрму людей, які могли б повалити режим. Ні, це просто машина, яка працює, і, як машина, вона не замислюється над сенсом своєї роботи.
- У мене таке враження, що сформувалося таке переконання – чи, може, це навіть не переконання, а радше відчуття, – що в політичній сфері в Білорусі нічого не відбувається, тому що за такого режиму нічого не може статися. ЗМІ повністю проігнорували парламентські вибори в лютому цього року, мабуть, вважаючи, що вони нічого не значать і нічого не змінюють. Але навіть якщо це так, можливо, ми можемо дізнатися щось цікаве з цих виборів про поточний стан політичної системи в Білорусі?
- Вибори завжди є цікавим індикатором стану білоруського режиму і його пріоритетів. На їхньому прикладі ми переконалися, що пріоритетом є стерильність політичного поля. Режим вирішив не експериментувати навіть з декоративними елементами, які сприймалися б як прояв плюралізму. Виборча кампанія велася цілком за радянськими чи китайськими моделями, не було місця безконтрольній критиці. Кандидатів, які б якось критикували владу, навіть у якихось приземлених дрібницях, просто не було. Це найважливіший висновок із цих виборів. Звичайно, не було ні механізмів спостереження, ні чесного підрахунку голосів, ні виборчої активності, яка б виходила на вулиці. Білоруський парламент – нелегітимний орган, але все одно цікаво подивитися, хто до нього був призначений. У нинішньому парламенті пропагандистів більше, ніж раніше. Влада, мабуть, хоче, щоб парламент більше спілкувався з громадськістю, був більш галасливим, ніж у попередні каденції. Або просто активнішим у сфері пропаганди на захист інтересів влади. Або активніше відстоював інтереси влади у своїй пропаганді. Досі парламент був абсолютно невидимий, тому побачимо, чи вдасться ця зміна.
Іншим цікавим аспектом цих виборів є те, що партія «Біла Русь» не отримала більшості в білоруському парламенті. Вона отримала 50 місць зі 110 – набагато більше, ніж інші партії режиму, але все одно не більшість. Це свідчить про те, що Лукашенко досі не довіряє цій силі, як, наприклад, Путін довіряє «Єдиній Росії». Лукашенко не готовий зробити будь-яку партію опорою своєї влади, він навіть не готовий віддати якійсь партії провідну роль у цьому кастрованому партійному полі. А «Біла Русь», безумовно, розраховувала на більше місць.
- «Біла Русь» була створена ще 2007-го і протягом багатьох років була чимось на зразок масового об’єднання з майже 200 тисячами членів, які підтримували режим Лукашенка. Рік тому вона трансформувалася в політичну партію. Для чого вона потрібна Лукашенку?
- Не думаю, що вона дуже потрібна Лукашенку. Перед виборами він вирішив зачистити партійне поле і знищити всі опозиційні партії, навіть деякі декоративні провладні. Мабуть, він вирішив, що треба чимось заповнити цю порожнечу, що не можна залишати три ледве діючі, практично фіктивні партії. Так виникла ідея нової партії влади за російським зразком, щоб у парламенті була чітка керівна сила, чіткий лідер. Водночас Лукашенко намагається не надавати «Білій Русі» надто великої ваги, щоб вона не відчувала себе автономною і владною. Він хоче зберегти суб'єктність влади у своїй адміністрації. Тому «Біла Русь» отримала домінантну роль у парламенті, але без абсолютної більшості. Я думаю, що це може бути наступний етап, якщо партія не буде створювати проблем. Лукашенко спостерігатиме за тим, як ця система працює, і, можливо, зробить наступний крок, але це надто віддалена тема, щоб зараз спекулювати.
- Тобто Лукашенко створює «Білу Русь» як партію і потенційну політичну силу, хоч і не хоче?
- Про те, що Лукашенкові поки що ця партія не дуже потрібна, говорить той факт, що він досі не трансформував виборчу систему. У нас досі є мажоритарне голосування, а не пропорційне, як у Росії чи Польщі, наприклад. В авторитарній системі він зберіг мажоритарне голосування, коли виборці голосують за конкретних людей, а не за списки. Багато хто в білоруській еліті виступав за голосування за партійні списки чи змішану систему, але Лукашенко на це не пішов. Він ще не готовий до повноцінної трансформації свого режиму в партійну державу на зразок Радянського Союзу чи, наприклад, Китаю або Північної Кореї. У Казахстані й Туркменістані також є партії влади, але не в Білорусі. Лукашенко не вважає, що йому потрібен цей механізм управління, але він зробив перші кроки в цьому напрямку, перетворивши «Білу Русь» на партію. Я думаю, що це тому, що Лукашенко розуміє необхідність надати майбутньому уряду певні опорні інститути, щоб усі аспекти управління державою не зосереджувалися на одній особі. Це стратегія Лукашенка, щоб зменшити ризики для системи, якщо виявиться, що та людина, яка прийде до влади після нього, не впорається. Тому маємо справу з дуже повільними, можна навіть сказати, равликовими темпами розбудови колективних інституцій. Але я не впевнений, чи зможе Лукашенко завершити цей процес за життя, бо зрозуміло, що він дуже обережно ставиться до цього.
- Інша тема, яка стала досить популярною, це переконання, що Білорусь втратила будь-яку суб'єктність. Прийнято вважати, що Лукашенко не має маневрів, що він слухняний васал Путіна і співучасник його злочинів. Самі білоруси часто кажуть, що їхня країна перебуває під російською окупацією. Як ви оцінюєте білоруський суверенітет? Чи може щось змінитися в цьому питанні в короткостроковій і довгостроковій перспективі?
- Ми можемо довго говорити про білоруську автономію, як я би вважав за краще це сказати в таких термінах. Звичайно, автономія Лукашенка за останні роки значно скоротилася, і цей процес триває досі. Його ознаками є розміщення ядерної зброї в Білорусі, втягнення країни у війну проти України, переорієнтація всієї експортної логістики на Росію й поглинання Росією білоруського інформаційного поля. Усе це значно звужує поле для маневру. Навіть якби Лукашенко раптом одного разу встав з іншої ноги і вирішив налагодити відносини зі Заходом, усі ті зв’язки, які налагодились за останні роки, фактично завадили б йому це зробити. У Москви сьогодні є багато інструментів, щоб придушити в зародку будь-який рух Білорусі на захід. Справа не тільки у військовій присутності. Економіка, яка ще тісніше зв'язує Білорусь з Росією, може виявитися більш зв'язуючою. Остання є єдиним логістичним вікном у світ білоруської торгівлі. Ми чітко бачимо, що білоруська автономія звужується, але при цьому країна формально і певною мірою фактично зберігає свій суверенітет. Ця пропорція може змінюватися за різних політичних обставин, наприклад, під час кризи в Росії.
Багато поступок, які Лукашенко зробив Росії, не є безповоротними. Усі ці альянси – чи то союз держав, чи то ОДКБ – не вічні. Приклад Вірменії зараз це добре демонструє. Коли зміниться геополітична ситуація, коли зміниться ситуація в регіоні, коли війна піде в минуле, я думаю, що за Лукашенка чи після Лукашенка ми побачимо відновлення більшої свободи маневру для Білорусі. Можливо, це буде не раптово, можливо, це буде поступовий процес, але я думаю, що так і буде. Незважаючи на Лукашенка, з Росією ще не було згубних, непорушних зв’язків, які триватимуть вічно, міцніших, ніж, наприклад, ті, що зв’язували Польщу з Радянським Союзом під час комунізму. СРСР ослаб, і Польща, а також НДР, Чехословаччина, Румунія й Угорщина досить швидко стали незалежними. Білорусь сьогодні у схожій ситуації. Це країна-сателіт, яка зберегла формальний суверенітет і його атрибути, а також зберегла відокремлену від російської громадську думку, усвідомлення громадськістю своїх національних інтересів, що принципово відрізняє білорусів від росіян. Я вірю, що все це є основою, на якій можна буде відновити повний суверенітет й автономію в довгостроковій перспективі. Але це станеться в перспективі, а не завтра.
- Це питання про суверенітет Білорусі і здатність Лукашенка до маневру для нас є доволі важливим, адже свідчить про можливу ескалацію війни, яка може перерости в конфлікт між Росією і НАТО. Але оскільки білоруська армія не долучилася до російського вторгнення в Україну, то Лукашенко, попри свою агресивну риторику, не горить бажанням воювати зі сусідами з Північноатлантичного альянсу?
- Погоджуюся. Я не думаю, що Лукашенко зацікавлений брати участь у будь-яких військових провокаціях чи прямій агресії проти країн НАТО. Лукашенко дуже схожий на Путіна за своїм антизахідним світоглядом, у цьому плані він людина з абсолютно радянським менталітетом. Але від Путіна його відрізняє те, що він не бажає вмирати за «русский мир». Він не російський імперіаліст, для нього війна за розширення Російської імперії – це не його війна. З огляду на те, що Білорусь є прикордонною державою, і в разі повномасштабної війни між Росією і НАТО військові об'єкти, і не тільки військові, ймовірно, будуть розташовані в Білорусі, вони будуть знищені в першу чергу. Тому Лукашенко якомога довше протистоятиме втягненню в подібні провокації. Я не знаю, скільки це може тривати, але зараз ми не бачимо, щоб Путін тиснув на нього, аби білоруська армія вступила у війну. Якби Кремль почав чинити такий тиск, я очікую, що Лукашенко чинитиме опір, але я не знаю, скільки він здатен опиратися. Це досить непередбачувані питання, і в Путіна є можливість нарешті зламати цей опір. Але сам Лукашенко не зацікавлений у війні на своїй території чи поблизу неї, тому я думаю, що інтереси Путіна й Лукашенка в якийсь момент справді можуть розійтися.
- Проте Лукашенко погодився на розміщення ядерної зброї на території Білорусі. Як це змінює ситуацію в Білорусі з точки зору потенційної війни?
- У цьому контексті цей ризик значно підвищується. Я впевнений, що всі західні спецслужби знають, де розташована ця зброя, сховані її носії, наприклад, «Іскандери» і бомбардувальники. У разі ядерної ескалації по цих місцях будуть завдані превентивні або не обов'язково превентивні удари НАТО. НАТО і США буде набагато легше вдарити по Білорусі, ніж по Росії, тому що це інший рівень ескалації. Прямий удар по території Росії був би оголошенням війни Росії. Удар по території Білорусі – це в певному сенсі зупинка в місці, яке дає можливість Росії відійти. Тому що напад на Білорусь відрізняється від нападу на будь-яке російське місто чи військову базу в Росії. На жаль, у такому контексті, з російською ядерною зброєю й російською військовою технікою на своїх базах, Білорусь стає однією великою мішенню, яку видно здалеку. За будь-якого сценарію військового протистояння Росії і НАТО Білорусь опиниться під обстрілом. Лукашенко це чудово усвідомлює.
Переклад з польської
Текст опубліковано в межах проєкту співпраці між ZAXID.NET і польським часописом Nowa Europa Wschodnia.
Оригінальна назва статті: Łukaszenka nie chce wojny z NATO