Обличчя Львова за минулі 100-150 років змінилося суттєво, та на мапі міста є вулиці, що, наче портали, поєднують сучасність і минуле. Гуляєш і ніби знаєш, що навколо – літо 2021 року, та раптом за фасадом арабської кав'ярні виринає обличчя єврея, який заснував Пакистан, або ж із будмайданчика замість вигуків робітників чути плюскіт води і сміх відпочивальників на купальнях. ZAXID.NET разом із екскурсоводкою Наталією Зубик розповідає про 1400 метрів вулиці Пекарської, на яких змішались національності, релігії, стилі архітектури, перемоги і поразки.
Не вистачило грошей
Колись вулиця Пекарська, розповідає Наталія Зубик, починалась від сучасної площі Митної і плавною дугою повертала у свою теперішню течію. Це було Галицьке передмістя Львова – за трьома лініями оборони міста – і тут жили «партачі». Ні, зовсім не ті, хто спав вам на думку. Це були ремісники, серед яких, звісно, було багато пекарів, які не належали до міських професійних цехів – вони працювали «а порте», тобто окремо. Податки вони платили у міську скарбницю, також доглядали за міськими оборонними спорудами, але самі захищені не були. Після того, як у 17 столітті львівські передмістя кілька разів руйнували то турки, то козаки, польський королівський двір таки вирішив подбати про околиці. Тоді до Львова приїхав італійський фортифікатор Ауреліо Пасаротті, який розробив план укріплення передмість Львова.
Та в підсумку від італійського архітектора залишилось тільки найдавніше зображення Львова – панорама Гогенберга, адже на реалізацію фортифікаційного плану Пасаротті у міста не було грошей (знайомо?).
Наприкінці 17 століття військовим комендантом Львова був Ян Беренс. Саме він і запропонував вихід із не вельми веселої ситуації. Фортифікаційна лінія Беренса, що захищала Галицьке передмістя Львова, проходила через укріплені монастирі від Високого замку – церкви Михайла та Андрія, вулицю князя Романа. А де не було монастирів – насипали земляні вали. Один із них і змінив точку початку сучасної вулиці Пекарської. Сьогодні, говорить Наталія Зубик, фрагменти валів можна побачити на вул. Вузькій та у внутрішньому дворику одного з будинків на вул. Римлянина.
Гроші на вітер
Сьогодні вулиця Пекарська починається із будівлі Львівського апеляційного суду. Під №1 є аж три будинки – а, б і ц. Незадовго до Першої світової війни ділянку, на якій вони розташовані, місто виділило під будівництво готелю. Власне приміщення, де зараз суд, і було розкішним готелем «Краківський» – якщо в інших номера «люкс» мали по дві кімнати, то тут – три, а ще – ресторани, неймовірні вітражі, комфорт і багатство.
Та оскільки готель відчинив свої двері напередодні світової війни, його розкіш ніхто не встиг оцінити. Після війни готель також не став популярним, тож після Другої світової його віддали під приміщення суду. Із минулої розкоші сьогодні тут збереглись хіба вітражі – такі ж малодоступні для львів'ян, як і сто років тому.
Сучасний будинок 1б також належав готелю – тут був адміністративний корпус, конюшні, гноярня, підсобні приміщення. А от третій будинок під №1 був зведений як прибуткова кам'яниця – помешкання тут здавались в оренду. До слова, у цьому будинку і зараз є ліфт та скляна стеля на останньому поверсі. Винайняти квартиру тут можна і сьогодні.
Жінки вулиці Пекарської
Коли розповідають про видатних львів'ян, каже Наталія Зубик, то переважно згадують про чоловіків, але й крутих жінок у місті вистачало. Однією з них була Цецилія Кляфтен. Саме вона у будинку на Пекарській, 9 створила взірцеву ремісничу школу для єврейських дівчат-сиріт – тут вони вивчали кравецтво, швацтво і вишивання. А сьогодні в цьому будинку є ательє і магазин «Студентська мода» – така от невидима тяглість духу.
У будинку Цецилії Кляфтен можна було отримати безкоштовні юридичні та психологічні консультації – вона сама була психологинею і закінчила філософський факультет. Також пані Кляфтен могла допомогти із кредитом на власну справу, адже знала чи не усіх львівських банкірів. Окрім того, ця жінка опікувалась удовами і старцями, а ще – пам'ятками єврейського мистецтва.
Будинок під №14 особливо не вирізняється з-поміж архітектури вулиці. Та на початку 20 століття тут з'явився перший у Польщі (а, може, й у світі) музей Шопена. Цей композитор ніколи не бував у Львові, та його бюсти колись були чи не на кожній рекламі скульптурних майстерень поряд зі статуями Матінки Божої та Ісуса Христа. Як так сталось? Перший музей Шопена у своєму будинку на вулиці Пекарській заснувала Корнелія Парнасова. Вона була ученицею композитора Кароля Мікулі, який, у свою чергу, був найближчим і найвідомішим учнем Фридеріка Шопена і просто його фанатом.
А в будинку на Пекарській, 17 у 1890-х роках жила вчителька Марія-Іванна Вояковська. Невдовзі вона стала дружиною майбутнього голови Центральної Ради УНР професора Михайла Грушевського. «Грушевський ходив сюди на кавалєрку», – жартує Наталія Зубик.
Вибухові похорони
Можливо, дух Михайла Грушевського лишив слід біля цього будинку, адже через багато років потому – у 1936 році – політику творили просто на площі поруч.
Тоді у Львові сотні безробітних щодня приходили до пунктів розподілу, де могли отримати роботу на день. Одного разу прийшло на кількасот більше людей, аніж влада могла забезпечити підробітком. Ті, хто лишились ні з чим, влаштували бійку перед Ратушею, утихомирити яку прийшла поліція. Тоді у сутичках постраждали кількадесят людей з обох сторін, а у лікарні помер робітник Владислав Козак. Місто взяло організацію його похорону на себе. Труна стояла у капличці на Пекарській, бо поховати його, хоч це і суперечило тодішнім львівським правилам, вирішили на Личаківському цвинтарі – швидко і без зайвої уваги.
Та люди, які прийшли на похорон Владислава Козака, вирішили, що чоловіка мають поховати на Янівському цвинтарі, як і «усіх нормальних людей». Це викликало нові, ще більші сутички між робітниками і поліцією – у них взяли участь понад 10 тисяч людей. Натовп розбивав вітрини, перевертав транспорт, знімав поліціянтів з коней – на Пекарській творився жах. Зрештою, поліція поступилась і навіть зробила коридор до Янівського цвинтаря. Тих, хто загинув у подальших протистояннях, ховали тільки рано-вранці, аби знову не провокувати бійки.
Оскільки протести не зупинялись, польська влада таки виділила кошти на виплати безробітним, а винуватцем сутичок визнали Комуністичну партію Західної України. Така от політика.
Політеїзм вулиці Пекарської
У 1888-90 роках на вул. Пекарській звели костел Воскресіння Христового, що належав монахам-воскресенцям. Храм цікавий тим, що його розписував Ян Казимир Смучак – учень Яна Генрика Розена, автора розписів Вірменського собору у Львові. Власне, Смучак допомагав Розену робити розписи на Вірменській, а потім вже самостійно робив їх на Пекарській. Ці розписи, що більше символічні, аніж наочні, збереглися і донині. У 1945 році воскресенці залишили Львів і двері до церкви зачинились на кілька десятиліть. Із 1990-х років будівля належить протестантам і сьогодні тут розташований храм Христа Спасителя Української християнської місії відродження милосердя.
Ще цікавіша релігійна (і водночас політична) історія почалась на вулиці Пекарській 2 липня 1900 року. Того дня у будинку №31 в єврейській родині Вайсів народився хлопчик Леопольд. Його тато був львівським адвокатом, дідусь – чернівецьким рабином, а дядько – одним із перших учнів Зигмунда Фрейда.
Одного разу вже юнак Леопольд поїхав до свого дядька в Єрусалим, де зацікавився життям арабів. Леопольд Вайс подорожував Близьким Сходом, а у 1926 році навернувся в іслам. Батьки відреклися від сина, який став називатись Мухаммедом Асадом.
На початку 1930-х років уродженець вулиці Пекарської переїхав до Індії, де долучився до створення мусульманської держави Пакистан. Пізніше – у 1951 році – Мухаммед Асад був представником Пакистану в ООН, а до того встиг попрацювати над конституцією новоствореної держави та побути її міністром закордонних справ. До слова, помер Мухаммед Асад не так давно – у 1992 році. Та похований він не на Личакові, а в Іспанії. У 2008 році у Відні на честь цього львів'янина назвали площу перед головним входом у штаб-квартиру ООН – це була перша західноєвропейська площа, названа на честь мусульманина.
Еклектика вулиці Пекарської
Вулиця Пекарська – це 1400 метрів архітектурної еклектики. Як розповідає Наталія Зубик, у 19 столітті у Львові стало модним повернення до старих стилів архітектури – хтось із власників землі зводив будинки як у 15 столітті, хтось – як у 17-му.
Під №49 на Пекарській стоїть колишній будинок виноградарів у стилі ар-деко, для якого характерна декоративність фасадів. Сьогодні ж мешканці цього будинку просто вирощують квіти на балконах. А от під №38 і 40 – два схожих будинки із фасадами у закопанському стилі.
Також на Пекарській є «плаский» будинок – під №34. Існує кілька версій того, чому його звели саме такої форми. По-перше, причиною міг стати оборонний земляний вал, що якраз і був тут колись. По-друге, ділянка могла належати кільком власникам, тож як кому «нарізали», так і збудували, головне – що фасад правильний.
На цій вулиці представлений і сталінський ампір – саме у ньому збудований університет ветеринарної медицини.
«У сталінському ампірі було важливо показати, що людинка – це навіть не гвинтик і не механізм, вона ще щось менше. Якщо стати біля цих колон, то відчуваєш себе дрібушечкою», – каже Наталія Зубик.
Цікаво, що задній фасад будівлі – значно менший і навіть скидається на маленький палацик. Будівлю проектував білоруський архітектор Іван Жолтовський, який зумів вдало вписати нетипову архітектуру у простір інтелігентної Пекарської.
На вулиці Пекарській є три палаци. Перший – під №13 – палац Орловського. Будівлю переробляли кілька разів, за 50 років після будівництва – у 1890 році – тут запрацювала фабрика бляшаних виробів, а на початку 1930-х років палац переробили під житло. До слова, у дворику палацу, за гаражами та прибудовами, можна відшукати залишки старих фортифікацій.
Другий палац Пекарської – палац Семенських-Левицьких, нащадки яких, до речі, зараз живуть у Канаді. Будівлю під №19 звели у 1849 році для посла Галицького сейму Костянтина Семенського – землі за містом було більше (і на парк, і на парадну браму вистачить) і коштувала вона менше. Палац перебудовували двічі, востаннє це у 1894 році робив архітектор Іван Левинський. У 1939 році палац націоналізували – тут була гімназія, потім – школа, а зараз (ні, не руїна, як можна подумати із першого погляду) – спеціалізована школа-інтернат.
Чому в'їзна брама до палацу оздоблена головами коней? Син першого власника палацу Вільгельм Станіслав дуже любив цих тварин і навіть був президентом Галицької комісії з вирощування коней. До речі, на території біля палацу був і манеж.
А що третій палац, то палац графів Туркулів-Комелло. Хоча не кожен здогадається, що це палац, адже його «парадний» фасад виходить у парк, а на вул. Пекарську під №50а – задній, практично неприкметний. У цього палацу було багато власників – графи різних родів, останній дідич Тернополя, родичі італійської знаті тощо. А донька останнього власника – адвоката Еугеніуша Батицького – отримала титул «Міс Полонія» і стала останньою його володаркою, адже конкурс більше не проводили – Софія Батицька вивезла корону у США.
Сьогодні у палаці – один з корпусів ветеринарного університету. Єдине унікальне, що тут зберегли – автентична деревяна столярка у неоготичному, як і сам палац, стилі.
Природа вулиці Пекарської
Колись сучасною вулицею Левицького, що паралельна до Пекарської, тік потік Пасіка та кілька дрібніших. Вони впадали у Полтву, а дорогою утворювали ставки, що виходили на вулицю Пекарську. Одним із них був Вороблячий став, де облаштували міські купальні. Сьогодні залишки Вороблячого ставу – це басейник на території ветеринарного університету.
Коли монашки вигнали містян із Вороблячого ставу, бо там від мила вимерла риба, їх прихистила графиня Дідушицька на ставі біля палацу Туркулів-Комелло. Сьогодні тут – дитячий і спортивний майданчики, а від води немає і сліду.
Став Дідушицьких був пов'язаний із ставом Шумана, де зараз стоїть Личаківська районна адміністрація. На цьому ставі взимку робили ковзанку і двічі проводили чемпіонат Австрії з фігурного катання та тричі – чемпіонат Польщі із ковзанярства.
За словами Наталії Зубик, з іншої, непарної, сторони Пекарської, колись був невеличкий ставок у внутрішньому дворику поміж будинків. Вона розповідає, що натрапила на стару світлину, де частини будинку через двір поєднувались мостом над ставком. Ми ще шукаємо цей двір.
Окрім ставків, на вулиці Пекарській стояла цісарська кінна школа, а біля неї – кузня і клініка для тварин. Корпуси австрійських часів, що свідчать про масштаби тієї школи, ще збереглися на території ветеринарного університету.
Також на Пекарській є «секретний» ботанічний сад – хоча з вулиці його видно, та потрапити туди можна лише за спеціальною домовленістю. Справа в тому, що тут вирощують лікарські рослини, зокрема й отруйні, тож просто гуляти і нюхати квіти тут може бути небезпечно для здоров'я.
Візитівка вулиці Пекарської
Звісно, візитівкою цієї вулиці є медичний університет, що, до речі, став окремим навчальним закладом лише за радянських часів, а від часу заснування був медичним факультетом Львівського університету. Студенти тут і досі вчаться у корпусах, збудованих за кошти імператора Франца Йосифа. В австрійські часи також почали формуватись фонди паталогоанатомічного музею університету. Та університет – це вже інша, окрема історія.
Сьогодні тут навчаються студенти із майже 40 країн світу. Вони щодня гуляють Пекарською, вечеряють у її закладах із ліванською, турецькою і грузинською кухнями та бережуть її строкатий дух, що був і 100-150 років тому.