Львівський музичний фаховий коледж ім. Станіслава Людкевича, що працює на пл. Шашкевича, 5, від початку задумувався як інша установа. Ця будівля мала бути народним театром для української громади, але потім була музичним товариством, її розписував у стилі українського модерну талановитий Модест Сосенко. Інтер’єр прикрашали орнаменти різних етнорегіонів України, відтворювали вишивані взори, слова Шевченка та Франка, ноти Лисенка та слова майбутнього гімну України. Історію цієї вишуканої споруди розповіло Бюро спадщини у Львові.
Триповерховий будинок у стилі неокласицизму з елементами сецесії на межі ХІХ – ХХ ст. задумувався як центр українського громадського і політичного життя. Це був період національного пробудження усіх народів в Австро-Угорській імперії. А культура є потужним чинником для розвитку національної свідомості. У той час національне виражалося навіть в архітектурі. Тому європейський модерн, який австрійці називали сецесією, мав чітко виражені національні елементи.
Культурне життя Галичини активно розвивалося. Масово будуються народні доми як осередки культури, створюють товариства «Просвіта». У львівському народному домі зародився український театр «Руська бесіда», який вперше виконав відому сьогодні всім пісню «Ой у лузі червона калина». Для власного приміщення театру українці почали збирати гроші, організовували комітети у малих містечках для збирання пожертв. Магістрат відмовився безкоштовно надати ділянку для будівництва театру.
У 1904 році зібрали 106 550 корон, і товариство «Просвіта» придбало земельну ділянку вгорі колишньої вулиці Сикстутської (тепер – Дорошенка), замовивши проект у провідної тоді віденської фірми, що будувала театри в Австро-Угорщині, – Фельнер і Гельмер. Але цей проект відхилили, бо був «надто театральний, мало український і дорогий». А польська громада протестувала проти сусідства українського театру з їхнім костелом св. Марії Магдалини.
Тоді голова Музичного товариства Володимир Шухевич вирішив перемістити будівництво в інше місце та розробити більш доступний проект Музичного товариства. Його напрацював архітектор Євген Червінський, проект передбачав також великий зал для концертів, приміщення для «Дешевої кухні», «Львівського Бояна» і торговельної школи товариства «Просвіта».
13 вересня 1913 року заклали наріжний камінь будівництва, яким займалася фірма Івана Левинського. Відкриття запланували через два роки, однак німецька фірма несвоєчасно доставила обігрівачі. А Івана Левинського як полоненого забрала російська армія при відступі зі Львова. Роботами продовжив керувати далі Йосип Делькевич.
Поки театр ще доробляли, на першому поверсі відразу запрацювала «Дешева кухня» для української молоді, прибуток від якої переказували на закінчення робіт, а потім – сплату комунальних послуг.
До оздоблення інтер’єру запросили випускника Краківської, Мюнхенської та Паризької академій мистецтв Модеста Сосенка, який до того переважно розписував церкви. Найбагатше він оздобив велику і малу зали Музичного товариства. Музикознавиця Роксолана Гавалюк зазначає, що монументаліст мав за мету створити глибоко національний інтер’єр для національних подій.
«Багатство орнаменту послужить ще довгі роки українським митцям-декораторам зразком і джерелом щирого мистецького чуття для первісних форм народного мистецтва», – відгукувався 1920 року про розписи Сосенка професор Іларіон Свєнціцький.
Музичне товариство носило ім’я на честь Миколи Лисенка, який був уродженцем Полтавщини, тому Сосенко наповнив розписи символікою полтавських гаптів, мотивами полтавських руж на стінах та вітражах. Ковані світильники, які виготовив український коваль Михайло Стефанівський, нагадують гуцульські свічники-трійці.
Плафон великої зали прикрашений зображенням кобзаря в оточенні трьох муз у народних строях. По периметру стелі були намальовані ноти музики Миколи Лисенка на вірш Івана Франка «Вічний революціонер».
Біля сцени встановили погруддя Тараса Шевченка та Миколи Лисенка, а навпроти вітражів – копії малюнків Олекси Новаківського. Картини символізують науку, любов, виховання та народне мистецтво. Кожна група представляє одяг різних етнографічних регіонів: Яворівщина, Полтавщина, Городенщина, звідки походив ініціатор будівництва Володимир Шухевич, та Гуцульщина. Зображення мами з дітьми перегукується з біблійними мотивами.
У Малій залі на третьому поверсі Сосенко оздобив образами кобзаря, сопілкарів та троїстих музик. На стінах були зображені слова «Ще не вмерла України». Згодом їх замалювали. Зараз там є цитати відомих українців.
«Під час Першої світової війни, коли Львів опинився під окупацією російських військ, до Сосенка навідувався особистий ад’ютант царя Олександра ІІ з обіцянкою, що цар нібито виділить кошти на завершення театру. Тим часом проти голови Музичного товариства Володимира Шухевича російська окупаційна адміністрація розгорнула справжнє цькування, оскільки він насмілився клопотати про звільнення полонених», – пише Бюро спадщини.
Через війну і брак грошей Сосенко так і не завершив розписи, його мобілізували 1915 року, а після війни і важкої хвороби він помер. Роботу доробляли звичайні малярі, які просто зафарбували в один колір стіни. 4 липня 1916 року будівлю здали в експлуатацію.
Новобудова стала центром української громади. Тут проводили театральні вистави, збори політичних організацій і кабаре. На сцені малої зали виступали Модест Менцинський, Соломія Крушельницька, дослідник фольклору прикордонних регіонів Бела Барток. У 1916-1918 роках там працював кінотеатр «Кіно військової кухні», який заснував Іван Мельник. У ньому показували фронтову хроніку, а прибутки від роботи переказували на допомогу військовій кухні.
Проте обидві сцени вважалися замалими, недостатньо акустичними та без лаштунків, тому вже у 1923 році громада почала збирати гроші на будівництво справжнього народного театру, ідея якого так і залишилася нереалізованою.
Радянські митці видозмінили розписи, зокрема під час реставрації 1970-80-х років. Оригінальні розписи Сосенка можна побачити тільки у розчищеному фрагменті стелі над балконом великої зали.
Над Кобзарем на плафоні великої зали раніше була жіноча постать з гірляндою в руках. Зараз там зображено трьох дівчат у вінках, які не надто гармоніюють з іншими елементами оздоблення стелі. Репродукці картин Новаківського замінили орнаменти. У малій залі змінили написи у картушах над входами.
Львівський музичний фаховий коледж ім. Станіслава Людкевича заснували у 1939 році. Музичною оздобою фасаду є зображення музичного інструмента – кіфари у формі двох левів, що обернулися спинами один до одного.
Фото Бюро спадщини, ЛМФК ім. Людкевича