Попри те, що за останнє десятиріччя Сихів обріс новими торговими центрами, численними розважальними закладами, тут з’явився найбільш у Львові спортзал і діє сучасний кінотеатр, мікрорайон ще зберігає минулу «славу» кримінального місця.
Хоча більшість сихівчан із цим не погодяться. Сихів – сімейний район, скажуть вони.
Не погоджується з кримінальним іміджем рідного району і 19-річний захисник «Карпат» Василь Кравець. Він виріс у дворі неподалік кінотеатру ім. О. Довженка. Тут почав грати у футбол. Тут завів друзів, з якими досі спілкується найближче. Тут пішов в школу. Тут навчився правил життя і законів вулиці.
Зі стартом цього сезону Василь Кравець став основним гравцем львівським «Карпат». До спілкування з журналістами ще не звик, але на зустріч із ZAXID.NET в рідному районі погодився.
«Ну тут такий район, ну як, з півслова може початись конфлікт, - починає розповідати про власний двір футболіст. - І в мене таке було. Як вирішував? Ну якось вирішував (усміхається). Я займався боксом, в деяких випадках допомагало, але більше вирішував словами. Говорили з пацанами і все стихало».
«Сихів – бандитський район?, - піднімає брови Василь і усміхається. - Та перестаньте. Тут діти живуть, спортом займаються, мами з колясками їздять. Он там боксерський зал, а тут – у футбол грають. Які бандити? Нє, ну розочки з бутилки можуть бути, якісь розборки. Але то вночі, коли ніхто не бачить. Ну як всюди, в принципі. Коли був малий, то на Сихові відбувались різні замути, старші приїжджали, щось рішали між собою. Якось ми і постріли чули. Але де їх тоді не чули? А зараз тут вже давно все спокійно».
Ми заходимо у типовий сихівський двір, оточений зі всіх боків обшарпаними панельними будинками. Поруч з якимись футуристичними статуями радянського періоду вже спорудили новий дитячий майданчик. Дороги і тротуари – з вибоїнами, а майже всю територію двору займають припарковані авто. Василь вказує на свій будинок.
«Я живу на Сихові все життя. Ось там мої вікна. Бачите? Де одяг висить. Там живуть мої батьки. А я живу недалеко, теж на Сихові – знімаємо з дівчиною квартиру. Чи хотів би я звідси переїхати? А для чого? Колись тут було село, а тепер подивіться – класний район. Думаю, в майбутньому перенесемо сюди Ратушу, Оперний, «МакДональдз» збудуємо. Ну це я шуткую, звісно».
«В центрі буваю дуже рідко. Все, що треба, є на Сихові. Ось тут ми футбол з хлопцями дивимось, кінотеатр є і погуляти на Сихові можна. А можемо до друга додому прийти компанією. Футбол дивимось, бойовики, люблю фільми серії Marvel. Після ігор можу дозволити собі баночку пива, на день народження – бокал сухого вина. Не розумію, який смисл сидіти і пити ящиками пиво».
Василь позує для фотографії на фоні розмальованої стіни. Поруч проходять десятирічні хлопчаки і усміхаються. Вони впізнали його. «Це футболіст «Карпат» Вася Кравець», - говорять вони. Василь дещо соромиться. Каже, що не звик позувати. Діти проводжають футболіста зачарованим поглядом, а він веде нас далі. Веде до поля, де в дитинстві провів найбільше часу.
Тут на майданчику зі штучним покриттям біля 73-ої школи Василь з друзями у дитинстві проводив цілі дні. Коли тільки відкрили поле, біля нього вишиковувались черги із місцевих хлопчаків.
«В нас було десь 10-15 команд, - згадує Василь. - Ми ставали в чергу і чекали, щоб пограти. Могли чекати до години часу, щоб зіграти раз. Якщо виграли – то грали далі, а якщо програли – то на вихід. Деколи ми вигравали, деколи програвали. А деколи цілий день сиділи, щоб зіграти пару ігор. А зараз діти тут вже в чергу на футбол не стають».
На майданчику копають м’яча двоє хлопців. Один з них першим впізнає Василя і робить знаки своєму другу, мовляв, глянь, хто тут. Хлопці із задоволенням погоджуються пограти із футболістом, а потім несміливо просять автографи і щасливі повертаються до гри.
«У перший клас пішов у 72-ій школі. Це не дуже крута школа, там нема якихось відомих випускників. Закінчував школу вже на Майорівці, 42-гу. Там мені подобалось більше. Не любив математики. Історія – це теж не моє. Але любив фізкультуру. Займався боксом, але це вже так, ніби, як другий спорт. Я з дитинства жив футболом. Мріяв стати футболістом».
«Мій перший тренер – Леськів Василь Іванович. Він завжди був дуже справедливим. От знаєте, є багато тренерів, до яких приходять багаті батьки і пропихають своїх дітей в склад. В Івановича таке не проходило. Він казав: я ставлю футболіста тоді, коли він добре тренується і викладається на полі. Я завжди його дуже поважав за це».
«Мій кумир?, - перепитує Василь дорогою до своєї школи. - Навіть не знаю. З дитинства дуже подобався Олег Лужний. Як був малим, мені тренер казав, що це дуже хороший лівий захисник, а я якраз починав грати на цій позиції. Якщо Василь Іванович когось хвалив – значить цей футболіст заслуговував поваги. Був дуже радий з ним познайомитись, коли він прийшов в «Карпати». Правда він нас не тренував, а тільки наблюдав, як нас тренують. Олег Лужний – простий і добрий. Але який він, як тренер – не знаю. Може жорсткий, а може і нє. Пам’ятаю, сказав, що мені треба похудати. Я можу легко набрати вагу і легко скинути. Після відпустки можу мати 86 кг, а за тиждень скинути до 80 кг. Варениками не запихаюсь. Я взагалі їм мало, але коли не тренуюсь, то все відкладається».
Василь ховає руки у кишенях парки. На ньому чорні «найки» і сірі штани. Від звичайних хлопців зі Сихова його вирізняє хіба що шлейф дорогих парфумів.
«Мене виховав спорт, вулиця. Коли я був малий, батьки цілими днями були на роботі, тому я з пацанами постійно грав у футбол. Мама навчила мене, як поводитись виховано. Але вулиця навчила, як поводитись з людьми. Тренер також багато навчив. Після тренувань міг сісти і розказувати, що він неправильно зробив в житті, щоб ми такого не повторяли. Вулиця мене навчила, що треба поважати старших, як правильно жити, як проблеми вирішувати».
«В мене є принцип – я поважаю старших. Коли хтось старший критикує мене, я навіть на емоціях змовчу. Бо неправильно відгризатись до старших. Вулиця мене навчила – з однолітками говориш на рівні, а перед старшими вже думаєш. На Сихові це кожен розуміє».
«Я зараз наймолодший в команді. Якщо почну щось розказувати, когось вчити – хто мене буде поважати? Я що тренер чи старший якийсь? Це ще треба заслужити. Зараз я просто граю в футбол і вчусь».
Василь підходить до 72-ої школи, минаючи церкву. Футболіст розвертається до храму і хреститься.
«Так, я релігійна людина, але до церкви ходжу рідко. Ввечері завжди молюсь. Віра в Бога додає мені впевненості. Мені здається, що мене хтось ніби захищає. В мене всі друзі релігійні. Правда, є один, який в ніщо не вірить, але нам це не заважає зовсім (сміється). Я завжди виходжу на поле з лівої ноги – це моя рідна нога. Виходжу з лівої і з кожним кроком вириваю трохи трави на фарт, а потім хрещусь. Це мій ритуал перед грою».
Футболіст оглядає подвір’я своєї школи. Каже, що давно тут не був.
«Як тільки почав в футбол грати, мріяв попасти в «Карпати». Зараз моя мрія – лондонський «Арсенал». Ще з дитинства любив ту команду, бо там Лужний грав. Якщо все буде добре, життя складеться і я буду старатись, то чого й не поставити собі ціль – Лондон? Мені і місто подобається. Може колись «уеду жить в Лондон», хто знає».
«Чи слухаю Лєпса? Ну, буває. В мене нема одного улюбленого виконавця. Сьогодні послухаю пару пісень Лєпса, а завтра слухаю «Ендшпіль». Взагалі, люблю реп, бо це музика про життя, яким воно є. Але одним репом музика в телефоні не закінчується. Все залежить від настрою».
«Порівняно з однолітками з «Динамо» я заробляю копійки. Але порівняно зі своїми однокласниками, я заробляю добре, це правда. На перші свої гроші купив татові машину - просту і не зразу, бо відкладав. А потім теж збирав-складав і купив вже собі машину».
«Мій батько працює у фірмі зі встановлення кондиціонерів. Мама сидить вдома із братом. Він ще малий, йому тільки два роки. Свою зарплату віддаю мамі, а вона вже вирішує, що відкласти, а на що витратити. Звісно, якусь частину беру собі на місяць – щоб на каву піти, десь з дівчиною посидіти, машину заправити».
Маленька екскурсія районом, в якому виріс футболіст, завершується у кафе «Вишиванка». Тут пахне домашньою кухнею, а з колонок співає «Скрябін». Над вечірнім Сиховом запалюються перші вогні. З великого вікна видно, як розвертається на кінцевій новенький трамвай на Сихів.
Відвідувачі кафе трохи дивуються фотоапарату і диктофону, а Василь розповідає, що саме тут з друзями дивиться футбол. Тут компанією вболівали за збірну України під час Євро-2016.
«Моя кохана зі Стрия і ми вже заручились. Одружуватись ще не плануємо, але я показав свої серйозні наміри. А от весілля, розписка – це вже через років два-три. Я не тусовочна людина. Люблю посидіти в домашній обстановці, максимум – піти з хлопцями в кафе, от навіть сюди, подивитись футбол. Мої друзі всі працюють, нема такого, щоб сиділи вдома і нічого не робили. Всі хочуть мати свої гроші, купити машину. Вдень їх на Сихові зловити – нереально».
Окрім найближчих друзів Василь любить посидіти в компанії одноклубників.
«Найчастіше приходимо вгості до Ігоря Худоб’яка. Сидимо годинки дві. Культурно. Говоримо про футбол. Ігор Худоб’як від нас дуже відрізняється на полі. У нього досвід, розум. Він не побіжить, куди не треба, не буде робити зайвих рухів. А з іншого боку – я б не сказав, що він найстарший в команді. Він як молодий. Бігає туда-сюда, заряджений, активний».
«З Олегом Дулубом команда стала більш дружна. Видно, що це дуже розумний чоловік, спокійний, але на тренуванні може й виписати. В принципі, так і має бути. Він нас налаштовує на прогрес від матчу до матчу. Не ставить цілі – от до кінця року маємо попасти на шосте місце. Ні. Тренер каже: зробили крок з «Ворсклою», тепер крок з «Шахтарем», а далі в нас «Зоря». Він прихильник поступового розвитку. Не можна за одну гру виграти все. Він нам каже: хлопці, ви можете! І це відкладається, додає впевненості».
«Якщо мене хвалять, я хочу ставати кращим, ще більше віддаватись на полі. Коли ж мене сварять, критикують, в мене це зациклюється в голові, і я думаю, блін, тільки би не помилитись».
«Хто сильніший – Роналду чи Мессі? Мессі, - не вагаючись відповідає Василь. - Кріштіану розвинув свою майстерність тренуваннями, у нього бажання було велике. А Мессі таким народився, він - талант. Кажуть, коли він йде по вулиці, його можна і не помітити – ніби якийсь хлопчик пройшов. А на полі всі його бояться».
«На моїх позиціях грають Марсело і Алаба – це футболісти, від яких вчусь. Підписаний на них в Instagram. Завжди дивлюсь, що вони з тренувань постять, які вправи виконують в залі, як працюють з м’ячем».
Наразі футболіст не думає про те, аби змінити клуб або чемпіонат. Каже, є ще над чим працювати, прогресувати. Слово за слово, і в розмові згадується чемпіонат Росії.
«Багато критикують тих гравців, які перейшли в російський чемпіонат. А чому вони перейшли? Хіба вони прямо так за Росію? Ні. Вони перейшли туди, бо так склалась їхня футбольна доля. В Україні їх ніхто не хотів, а нормальний варіант вийшов тільки з Росією. Вони там заробляють гроші і все одно пересилають в Україну. У цьому питанні я не погоджуюсь з Олегом Лужним, який жорстко критикував українських футболістів в Росії. Я теж патріот, але в цьому питанні я думаю не треба плутати роботу і політику. Футбол – це робота. Є ж багато простих людей, які їдуть в Москву на заробітки, але про них чомусь не пишуть, їх не називають ворогами, правда?».
У розмові виникає ще одна тема – про нігерійського нападника «Карпат» Габріеля Окечукву.
«З Габріелем дуже добре спілкується Густаво Бланко-Лещук. Також йому завжди щось підказує Ігор Худоб’як. Я з ним майже не спілкувався, бо не знаю англійської. Але зараз Габріель і Густаво доволі так нормально підтягнули українську. Вони хороші хлопці, в команді їх люблять».
«Спілкуюсь з деякими фанатами «Карпат», - Василь перечислює імена. - Деколи підходять до мене на районі, питають, Вася, ну що так? Ну от як в Полтаві. На нас кричали по ділу. Фанати були розчаровані, ми їх розуміємо. У них була одна надія – на Кубок, а тут так програли. Але там ні «Полтава» не грала, ні ми. З фанатами ми після того помирились. Зараз все нормально».
Вася трохи дивується питанню, яким він себе бачить через 10 років. Каже, що хотів би далі грати в футбол, а після завершення кар’єри стати тренером.
«Описати себе трьома словами? Ні, не зможу. Ну добре. Перше – я вірний, друге – справедливий. А третє – не знаю. Може, добрий. Я точно не злий. Взагалі, я скромна людина. Ніколи нічим на хвалюсь. Купити собі щось дуже дороге теж не можу дозволити. А для чого?».
«У майбутньому не хочу спілкуватись з журналістами. Не подобається мені це. Але зараз я молодий, мені сказали – я погодився. Але коли стану серйозним футболістом, то з пресою говорити не буду. Вважайте, що це ексклюзив».
«Я не вважаю, що малі футболісти повинні рівнятись на мене. Хай рівняються на Роналду або Мессі. Бо я такий же, як вони – простий хлопець з Сихова, який грає у футбол».
*У матеріалі частково збережена лексика футболіста.
Усі фото: Павло Паламарчук/ZAXID.NET.