Вітаємо, дорогі глядачі. Сьогодні говоримо про архітектурно-забудовні проблеми, які раптово виникли у Львові. «Забудовники намагаються знищити архітектурну спадщину Львова і роблять це в київських судах». Із такою заявою вийшов на публіку міський голова Львова Андрій Садовий. Про цю наболілу проблему спілкуємо далі із мером міста Андрієм Садовим.
Андрію Івановичу, вітаю.
Дай Боже всім здоров’я, доброго дня.
Тема, як грім серед ясного неба з’явилась у соцмережах. І ви, і інші представники влади міста пишуть про те, що дуже болісна проблема і про те, що ви раптово довідались, що певні забудовні компанії у київських судах у закритому режимі оскаржують важливий документ, який називається історико-архітектурний опорний план міста і регулює усі правила будівництва у Львові. При чому рішення першої інстанції вже не на користь громади Львова. Сьогодні відбувалось засідання в апеляційній інстанції, теж у закритому режимі. Розкажіть, будь ласка, для наших глядачів, що таке взагалі цей документ – історико-архітектурний опорний план. І чому деякі забудовні компанії пішли в суди оскаржувати цей документ?
По-перше історична спадщина Львова – це історична спадщина України і світу. Це є наш діамант, внесений у культурну спадщину ЮНЕСКО. І тут є правила, що можна і чого не можна робити. На вимогу міжнародних колег в Україні прийнятий цей план, який унеможливлює будь-яку поверхову забудову в центральній частині Львова. Так, можна реконструювати будівлю, можна після обговорення щось десь зробити, але все це має відповідати регламентованим нормам. Цей документ готувався багато років, його погодила військова адміністрація, потім його акцептувало Міністерство культури. Я думав, що все спокійно. І тут виявляється один з забудовників, а так виглядає, що це за дорученням великої кількості забудовників, які мали наміри будувати тут багатоповерхівки, вирішили цей план оспорити. Ну, я думаю, вирішили, то звернуться в суд і суд прийме рішення. А судитись вони вирішили в Києві і до Мінкульту, бо він затвердив цей план. І нашим великим здивуванням було те, що Міністерство культури програло цей суд. Я собі не міг уявити, що таке може бути. Звичайно, що ми почали бити в набат, звернулись в апеляцію, як третя сторона. Першого разу нас взагалі ніхто не запрошував на суд, бо це був суд між забудовником і Міністерством культури.
Коли прийняли нашу апеляційну скаргу, я думав, що буде публічна дискусія, дебати, будемо свої аргументи представляти. Ми взагалі, чесно кажучи, про цей суд дізнались випадково. Вона не надійшла до нас так, як би це мало бути. У п’ятницю друзі сказали, що готується ось таке. Я відразу почав бити в набат, дав своє публічне звернення, звернувся до міністра культури. Слава Богу, що міністр культури займає жорстку, принципову, проукраїнську позицію щодо збереження архітектурної спадщини. Я апелював до міністра закордонних справ, бо мова йде про ЮНЕСКО, поговорив з віцепрем’єр-міністром Кулебою, проінформував спікера парламенту, скерував листа до прем’єр-міністра, він має дати відповідне доручення. Залучив всіх. Чекаємо сьогоднішнього рішення суду. У нас була одна вимога. Ми не маємо права впливати на суд. Так, наш український суд, найбільш чесний, гуманний. Але ми єдине просили: має бути публічна дискусія, давайте в суді проговоримо, візьмемо представників громадськості, поспілкуємось, щоби всіх тих забудівельників поганих поставити на місце, де вони мають бути.
Я розумію, що хтось хоче заробити великі гроші, але не можна знищувати фактично надбання всесвіту, те, що належить всім нам, нашим дітям, всій Україні. Ми чекаємо рішення суду, поки що ми інформації про нього не маємо. Можливо, сьогодні на кінець дня воно буде [інтерв’ю записане увечері, 14 жовтня – ред.], можливо, завтра. Але велика подяка всім за те, що включились. Дуже багато телеканалів, сайтів підтримали цю інформацію. Бо тут важливо мати максимальну публічність, щоби зупинити ті незворотні процеси, які хтось запустив. З однієї сторони я переживаю, а з іншої – я оптимістично налаштований, бо в кінцевому випадку це є та тема, яка об’єднує всіх тверезомислячих людей.
Дивина та й годі. Коли вирішується майбутнє Львова, його статус, як міста архітектурної й культурної спадщини ЮНЕСКО, роблять це приватні особи, забудовники і все це відбувається без участі громади Львова, влади Львова, у Києві. При чому судяться ці забудовники з Міністерством культури. Яка реальна загроза для архітектурного ансамблю Львова? Не гіпотетична загроза, а реальна, тут і зараз, для спадщини міста, якщо суд все таки скасує цей історико-архітектурний опорний план? Ми знаємо приклад Одеси, де є такий документ з 2007 року і там катастрофічна ситуація із забудовою.
Якщо б усі рішення приймались на рівні міста, проблеми не було б. Але ви ж розумієте, якщо, наприклад, міська рада не погоджує те чи інше будівництво, то люди можуть звернутися в Київ. Або взагалі піти в суд. Наші суди деколи приймають унікальні рішення, узаконюють те, що не можна будувати. В принципі суди тривають дуже довго. І ми маємо у Львові кілька кейсів, коли місто не давало жодного документу, коли люди не мають жодного права на землю, вони беруть швидко будують, обставляються судами, потім продають людям будь-яку нерухомість і спробуй потім це знеси. Хоча ми маємо у Львові приклад, коли ми зносили незаконно збудований семиповерховий будинок. Але це були надзусилля. На мою думку, цей кейс має бути прецедентом. Тому що держава має бути жорсткішою, ніж громада міста. Якщо громада міста десь помилилась, то держава може поправити. Але якщо громада виступає, що цього не можна робити, а держава каже, що так, бо якийсь третій-десятий заступник щось підписав або суди приймають рішення, які не тримаються купи – оце є біда. Тому що потім на це треба тратити дуже багато зусиль. Я переживаю за ці ненормативні рішення, за рішення судів, які можуть з’явитися десь, як Пилип з конопель. Ми маємо такий досвід і потім дуже важко з тим всім боротись. Мій рецепт є дуже простий: максимальна публічність, відкритість, тому що мешканці того чи іншого міста, Львова зокрема, ніколи не дозволять, щоби щось погане з’явилось у центральній частині міста.
Процес отримання дозволів на будівництво триває певний час. Що це за забудовник? Він, очевидно, проходив попередні стадії комунікації з міською владою, отримував дозволи. Чи зберігалась ця комунікація після того, як історико-архітектурний опорний план був підписаний міністром культури на початку цього року? Чи похід у суди цього забудовника або більшої кількості забудовників, стало несподіванкою для міської влади?
Весь цей процес, коли є погоджений історико-архітектурний опорний план, стає складнішим. План суттєво обмежує поверховість. Тому що, коли може з’явитись якась «свічка», яка потім закриває силует міста, це велика біда. Я особисто не знаю цього забудовника, його власників. Я вперше дізнався про цю компанію, коли мені показали документи, де вони звернулись до Міністерства культури з позовом. Але знаючи розмови з середовища так званих забудовників, які мають такі наміри, я зрозумів, що це рішення, яке частина забудовників підтримала. Ті, які пробують тиснути на громаду, використовувати силовиків, суди – оце вони вміють робити. Не хочу називати прізвища. Але є люди, які судяться з містом давно по багатьох кейсах, є юристи, які їх обслуговують, такі достатньо чорні схеми. От вони там є. Тому що ті забудовники, які в місті працюють чемно, легітимно – їх там немає. Вони відразу сказали: «Андрій Іванович, ми відмовляємось, ми в ці афери не бавимось». Здали їх всіх, якщо чесно. Тому ми знаємо їх всіх поіменно. Але не час сьогодні робити комусь рекламу. Головне, щоб переміг закон, щоб слухання було публічним, відкритим і в кінцевому випадку було прийнято рішення на користь Міністерства культури, тому що воно сьогодні відстоює інтереси громади.
Засідання в апеляційній інстанції відбувається в закритому режимі. І ми не знаємо – відбулось засідання чи ні, ухвалили рішення чи ні. Навіть ви кажете, що міська влада Львова без жодної орієнтації, як розвиватиметься справа далі. У такому випадку, які ваші наступні кроки, який план дій щодо захисту архітектурної спадщини міста?
По-перше, ми ніколи жодних нелегітимних документів не давали і давати не будемо. І не дозволимо вчиняти на себе жодний тиск. Слава Богу, що тут є повне порозуміння з новим міністром культури. Вчора ми з ним і говорили, і списувались. Востаннє були з ним на контакті десь ближче до 12 вечора. І з багатьма міністрами, бо для багатьох це був шок. Я навіть не знав, що така процедура, що можна такі важливі питання розглядати в суді письмово без запрошення сторін, навіть не вказуючи, де ці рішення приймаються, в якому кабінеті і котрій годині. Багато журналістів звертались і говорили, що хочуть підійти на цей суд, «Андрій Іванович, дайте інформацію о котрій годині, в якому кабінеті». Єдине, що нам дали з суду – це телефон, по цьому телефону треба дзвонити і коли буде рішення суду, вас проінформують. А підійти, знати – не можна. Це якийсь новий вияв демократії. Як можна такі публічні справи, які стосуються громади міста, історичного середовища розглядати в такому контексті? Тут питання до колишніх працівників Мінкульту, які або погодили таке рішення, що це можна розглядати в закритому режимі, або, можливо, їх обманули. Я думаю, що новий міністр ці питання прояснить і ми з часом матимемо набагато більше інформації. Бо ми почали розгрібати цей завал у вихідні. У мене не було вихідних, тому що їх в принципі зараз ні в кого з нас нема. Але я в суботу й неділю був на телефонах, дзвонив, взнавав всю цю інформацію. Сьогодні вже більше знаю.
Вражаюча практика. Абсолютно кафкіанські сюжети розгортаються на наших очах, коли суди таємно розглядають такі суспільно-значущі справи для громади міста. Вам сил і стійкості у боротьбі за захист архітектурної спадщини Львова. Дякую, що знайшли час поспілкуватися.
Дякую. Слава Україні. Дякую за підтримку.
Отже ми спілкувались із Андрієм Садовим. Сьогодні у Шостому апеляційному адміністративному суді Києва розглядали важливе питання, де визналось майбутнє Львова, його архітектурної спадщини. Продовжуємо стежити за цією темою.