Війна наблизилася до нас (поляків, – ред.) у немислимий раніше спосіб. Вона вже безпосередньо торкається нас – разом із біженцями, які рятуються від фронту, або дронами, що атакують польські будинки. На фестивалі Slot Art у Любяжі я відвідав майстер-клас Марціна Жили «Що робити зі страхом перед війною? – лабораторія соціальної стійкості». На мене справило враження, наскільки серйозно люди сприймали можливість початку війни в їхній країні, наскільки конкретною і реальною для них є можливість нападу на їхні домівки. Водночас причини агресії ворога та її ширший контекст здаються їм чимось абстрактним (під час майстер-класу часто лунали висловлювання на кшталт: «Політики і темні сили хочуть нас посварити, тоді як прості люди прагнуть миру»). Ми бачимо війну на екранах, але при цьому не можемо уявити, до чого вона може призвести. Тож, можливо, варто звернутися по допомогу до літератури?
Наша щоденна війна
Павел Пеньонжек у своїй книзі-репортажі «Війна в моєму домі. Коли конфлікт стає повсякденністю» (Wojna w moim domu. Kiedy konflikt staje się codziennością) показує нам, як виникають збройні конфлікти, що їх передвіщає і що залишається після них. Автор вирішив використати оригінальну наративну стратегію: він бере за основу три міста – Слов'янськ в українському Донбасі, Кабул в Афганістані та Степанакерт у регіоні Нагірного Карабаху. Теоретично ці місця не мають нічого спільного – вони розташовані на двох континентах, їх населяють різні етнічні групи, вони мають абсолютно різний розмір. Однак усі вони постраждали від тривалих воєн. До того ж Пеньонжек обирає одинадцять звичайних мешканців цих міст, пов'язаних родинними, дружніми або сусідськими зв'язками. Він спостерігає за їхнім повсякденним життям, що дозволяє йому побачити, як війна повільно проникає в їхні домівки, як починає втручатися в їхнє життя і змінювати його до невпізнання. Разом з ним ми бачимо, як мешканці війни харчуються (персонаж з України «купив 30 банок шпротів у томаті – їв по одній на день»), як вони справляються з гігієною (Рита з Карабаху «соромилася митися в підвалі»), як вони сплять або страждають від безсоння. Повсякденність війни тут більш вражає, ніж сенсаційні повороти сюжету, на які найчастіше полюють військові кореспонденти.
Герої Пеньонжека зазвичай не є активними учасниками воєн. Вони не є лідерами змін, свідками неймовірних епізодів, які запам'ятає історія. Ми спостерігаємо за цивільними особами під час збройного конфлікту з унікальної перспективи. До персонажів, описаних у книзі, доходять «відгомони» або «відлуння» військових дій. Кожна з воєн, описаних у книзі, має свою динаміку. В Україні важко визначити дату її початку: «Але коли вона почалася? Хто знає, адже ніхто її не оголошував. Війна пускала коріння і розквітала, як рослини», – пише Пеньонжек. У Нагірному Карабасі «війна тривала практично безперервно. Іноді вона добре маскувалася, але тліла і час від часу випускала іскру». В Афганістані війна вщухає і знову спалахує. Тривала експозиція насильства діє парадоксально. Мешканці Кабула перестають звертати увагу на вибухи, а через кілька хвилин після теракту вуличні торговці повертаються до своїх прилавків. Цікавим видається описаний Пеньонжеком аудіальний аспект досвіду війни. Афганці десятиліттями живуть, прислухаючись до вибухів бомб, закладених терористами, і стають дедалі чутливішими до звуків і ознак можливого теракту. Жахливою мелодією Слов'янська 2014 року є відлуння артилерійського обстрілу, а Степанакерта – дзижчання дронів, що наближаються.
Погляд на сім'ї, які десятиліттями живуть в умовах збройного конфлікту (в Афганістані з 70-х років, у Карабасі – з 80-х, а в Україні – з 2014 року), дозволяє Пеньонжеку показати довготривалий вплив воєнних травм на психіку. Муджибулла з Афганістану після пережитого вибуху бомби в міністерстві, де він працював, «був повністю зруйнований психічно. Коли хтось непомітно підходив до нього ззаду і раптово звертався до нього або несподівано плескав його по плечу, Муджибулла здригався. Його охоплював страх». Інший герой не терпів запаху підгорілих каструль, бо цей запах викликав у нього спогади про сморід спалених тіл після вибуху. «Усе це сприяло накопиченню страху, який не залишав місця для інших емоцій», – читаємо у книзі.
В епілозі до своєї книги Пеньонжек шукає спільні риси в досвіді героїв з трьох країн. Саме їхня сукупність лає змогу зробити універсальні висновки, які можуть підготувати нас самих до кризи. Автор книги «Війна в моєму домі» пише, що часто, незважаючи на явні симптоми, ми до останнього моменту не хочемо вірити в можливість початку війни. Він також зазначає, що люди (хоча в голові малюють сценарії втечі) лише в крайньому випадку вирішують покинути свої домівки. Пеньонжек також пише про момент, коли війна вже триває, і про значення рутини, щоденних дрібних дій, які дозволяють зберегти спокій і дають заміну нормальності.
Документування фронтових емоцій
Подібний феномен пошуку замінників звичайного життя в обложеному Бахмуті помітив Мирослав Лаюк – але український поет і репортер намагається при цьому не забувати, що війна є радикальним порушенням нормальності. «Коли ти бачиш чергові смерті, в тому числі близьких тобі людей твого віку, ти не можеш не думати, що відбувається щось протиприродне, кардинально неправильне, що це абсолютна аберація», – пише він у своїй книзі «Бахмут», яку я мав честь перекласти польською мовою. Лаюк обрав у ній метод «фіксації», тобто фотографування словом. На сторінках книги український автор описав те, що бачив на фронті, які запахи відчував, які звуки до нього долинали. Він розмовляв зі звичайними солдатами різних видів військ: з артилеристами, піхотинцями, капеланами і штабними офіцерами, а також з пожежниками, лікарями і санітарами, дітьми і літніми людьми. Він стверджує, що недовго шукав своїх співрозмовників – зазвичай розмова з першою зустрічною людиною давала йому враження, які в оригінальний спосіб дозволяли показати фрагмент фронтової реальності.
Звичайно, автор «Бахмута» не перший у цьому: багато сучасних військових репортажів основані на розмовах зі звичайними людьми. Тільки Лаюк не запитує своїх співрозмовників про патріотизм, Київ, Москву, ставлення до російської культури та української мови. Він звертає увагу на те, що читають його герої, яку каву п'ють, які стосунки мають з родиною (особливо коли служать в одному підрозділі з близькими!) і як радіють маленьким перемогам. Літературна критикиня Бернадетта Дарська написала, що в Лаюка «звичайні та повсякденні дії набувають притчевого виміру, мають у собі щось символічне, стають метафорою функціонування у світі, який постійно наражається на близькість до екстремальних ситуацій. Неповторне і особливе може з’явитися тоді, коли доводиться дивитися на узбіччя доріг, усіяні тілами тварин, але також тоді, коли доводиться привозити лак для нігтів, щоб дати клієнткам можливість повірити в те, що життя все-таки важливіше за смерть». Такий підхід і виняткова поетична чутливість дозволяють авторові «Бахмута» представити повсякденне життя під час війни в новому світлі – у формі, яку він називає «документалістикою емоцій». Цю методику він культивує й у своїй наступній книзі, яка вийшла в Україні 2025 року (і, сподіваюся, буде перекладена і видана також у Польщі). У книзі «Списки» автор розповідає про військові втрати, які зачіпають цілі суспільства. Він показує, що збройний конфлікт – це не тільки втрата життя, здоров'я, частин тіла, а й втрата сну, спокою, радості життя, задоволення від сприйняття мистецтва. Він переконує, що ударна хвиля війни зачіпає всіх, навіть тих, хто стоїть далеко.
Стійкість у повсякденному житті
Агнешка Ліхнерович у своїй книзі «Іде війна? Сподівайся на краще, готуйся до гіршого» (Idzie wojna? Spodziewaj się najlepszego, przygotuj się na najgorsze) показує, що все суспільство має готуватися до війни. А точніше: формувати стійкість до криз.
Це зовсім інша книга, ніж дві описані вище, – адже в ній ми знайдемо записи інтерв'ю з експертами, – але її можна зарахувати до подібного напряму розмов про повсякденне життя під час війни. Ліхнерович проводить кризову освіту. Її книга здається кращою версією урядового «Посібника з безпеки», бо не показує сухих фактів, а досвід конкретних людей, залучених до опору російській агресії (фронтовий медик Даміан Дуда чи волонтерка Катерина Зарембо) або до дослідження її перебігу та наслідків (аналітикиня Кристина Марцінек чи генерал Томаш Петровський). Цінним є не тільки звернення до думок людей, залучених до військових справ, а й інтерес до філософських (Анджей Ледер), економічних (Ян Олещук-Зиґмунтовський) та соціологічних (Вероніка Ґжебальська) питань.
З кричущою обкладинкою та сильним заголовком книга «Іде війна» може на перший погляд нагадувати публікації на кшталт «Наближається Третя світова війна» Яка Бартосяка та Петра Зиховича – але ж ці дві книги настільки віддалені одна від одної! Ліхнерович є виваженою і розсудливою, у розмовах з експертами вона шукає діагнози й рецепти, представлені на основі фактів. У привабливій упаковці авторка продає тези, які є дуже корисними для суспільства.
Найважливішим терміном, що обговорюється в книзі, є стійкість, тобто «готовність окремих осіб, суспільства та держави до виживання в умовах різних криз та атак, а також їхня здатність пристосовуватися до мінливих умов». Співрозмовники Ліхнерович нагадують, що війна впливає на нас багатовимірно, і підготовка до криз полягає не тільки у військовому навчанні, а й у набутті медичних навичок і медіакомпетенцій, а також у побудові горизонтальних сусідських, сімейних і професійних мереж. «Найкраще, щоб кожен знав, яку роль він матиме, якщо почнеться війна», – каже Катерина Зарембо. На думку авторки та її співрозмовників, формування такої позиції в усьому суспільстві могло б допомогти нам не тільки захиститися від ворога, а й відлякати його від самого наміру агресії.
***
Поет Лаюк, військовий кореспондент Пеньонжек і радіожурналістка Ліхнерович – троє авторів абсолютно різних книг допомагають нам по-новому поглянути на війну. Читання їхніх текстів допомагає нам не стільки прийняти присутність війни в нашому житті, скільки зрозуміти її: поглянути на процеси, що нас лякають, і на наші страхи з іншого погляду. У цих книгах можемо побачити війну з перспективи таких людей, як ми. З надією, що ніколи не доведеться пережити таких подій.
Переклад з польської
Текст опубліковано в межах проєкту співпраці між ZAXID.NET і польським часописом Nowa Europa Wschodnia.
Оригінальна назва статті: Nie rozumiemy wojen