29 липня 1947 року на території Польщі закінчилися етнічні чистки українців під умовною назвою операція «Вісла». Відразу по війні в радянську Україну примусово виселили близько півмільйона українців. Тих, що залишилися, переселили у північну і західну Польщу, на колишні німецькі землі. В тих регіонах українці ніколи не почували себе вдома, не хотіли пускати коріння і навіть вже в третьому поколінні намагаються поступово повертатися в рідні краї.
Для багатьох з них Перемишль став землею обітованою, адже рідні села або українська община в них можуть вже не існувати, а це прикордонне місто має три ключові структури для збереження ідентичності українців – церкву, школу та культурну установу.
ZAXID.NET відвідав Перемишль і поспілкувався з представниками Об’єднання українців у Польщі. Ця розповідь – про українців Закерзоння, які так і лишилися меншиною, але вчинками, думками і почуттями вони люблять свою Україну часом більше ніж ті, що в ній живуть.
Євшан-зілля
Після Другої світової війни більшість українців, що завжди проживали в західній Галичині, Надсянні, Лемківщині, Холмщині, примусово вивезли в Радянський Союз (майже 500 тис.). Всіх решта переселили на спорожнілі німецькі землі, які опинилися у складі Польщі по війні.
«Комуністам йшлося про те, щоб Польща дуже швидко стала моноетнічною державою. І в пропорціях 1:3 (одна українська сім’я на три польські) заселяли німецькі землі, особливо села. Якщо це була інтелігентна сім’я або сім’я священиків, які вміли читати, писати, то взагалі одна сім’я на село. Українцям не дозволяли селитися в міських осередках, щоб діти не мали доступу до освіти. Припускали, що в другому поколінні українського питання не буде», – пояснює голова перемишльського осередку Об’єднання українців у Польщі Ігор Горків.
Були втрачені всі зв’язки, розпорошені родини, сусіди, друзі. Єдине, що не давало забути свою ідентичність, – це культура. Після смерті Сталіна комуністична влада дозволила українцям та іншим національним меншинам мати свої культурні організації – одну на спільноту. Українське суспільно-культурне товариство створили в 1956 році. Ця організація була повністю підконтрольна тоталітарній владі, але це дало людям можливість зустрітися, поговорити, поспівати, організовувати Шевченківські концерти.
«Перша частина – це були вірші з похвалою для Леніна, Сталіна і так далі. А друга частина – це був Шевченко. Цензурований, але Шевченко. Діти могли виступати у вишиванках. Це був такий момент, який допоміг українській громаді функціонувати до 1989 року», – каже Ігор Горків.
З цього Українського суспільно-культурного товариства у 1990 році утворилося Об’єднання українців у Польщі, яке має 10 регіональних відділень. Такі українські центри творилися у більших містах, де була велика частка переселенців. Всі регіональні спілки стараються підтримувати зв’язок між собою, щороку збираються на фестивалі, ватри.
Ігор Василик – українець, який народився у західній Польщі. Його родину виселили у німецьке прикордоння – місто Леґницю. Там народилася його мама-лемкиня, а батько приїхав туди з Перемишля вчитися в українській школі. Вдома родина говорила виключно по-лемківськи.
«Моя мама виросла в Леґниці, але ніколи не вважала її своїм містом. Їхня одвічна мрія була повернутися. Це називається міжпоколінна травма, не знаю, чи генетично передається, але ти відчуваєш, що є в місці, в якому не повинен бути. У моїх батьків було таке відчуття», – каже Ігор Василик.
У Нижньосілезькому воєводстві була досить велика громада, бо туди виселили багатьох українців, і в 1950-х роках у місті Леґниця створили першу в Польщі українську школу.
«Це була одна з перших таких великих точок, люди посилали туди своїх дітей навчатися, там були інтернати. Багато випускників цієї школи стали відомими особами. І хоч багато мігрувало до Канади, але ця сила нашої громади, можна сказати, почалася там», – пояснює Ігор Василик.
Зараз у Польщі є п’ять українських шкіл, довкола яких гуртувалася українська громада. З 1991 року така є і у Перемишлі. Ігор Василик переїхав туди з іншого краю Польщі, щоб продовжити навчання: «Тут українська школа була більш українською».
Голова перемишльського осередку Об’єднання українців у Польщі Ігор Горків каже, що українці, які були вивезені в межах операції «Вісла» у західну і північну Польщу, хоч і прожили там кілька поколінь, але мали відчуття тимчасовості. Ніколи не відчували там себе, як вдома, не хотіли пускати коріння і, як тільки надійшов сприятливий час, почали потрохи повертатися на рідні землі. Було кілька хвиль таких переселень: у 1950-х, 2000-х і тепер.
Сам Ігор Горків народився на півночі Польщі, у місті Члухів, у сім’ї тих же переселених під час операції «Вісла» українців.
«Мої діди були переселені на північ Польщі. І там народилися мої батьки, я і моя сестра. Мовою нашого дитинства, сімейних контактів завжди була українська, з народження. З місцевим акцентом, нашим фірмовим. Ми були великою мірою ізольовані від України. Тому треба було якось створювати собі свою мову. Люди настільки прагнули якнайбільше вживати української мови, що шукали свої варіанти. Тому в нас є такі слова, як льодівка – не льодувка (lodówka) і не холодильник, а льодівка. Я з роками думав, що це дивний акцент. Ні, не дивний, наш фірмовий. Він нам дозволив зберегти себе кілька десятків років в цьому польському морі», – зазначає Ігор Горків.
Вдома у переселених українців багато говорилося про рідні землі, як там все було ідеально, і завжди було відчуття тимчасовості.
«То така, звичайно, ідеалізована розповідь про те, що до 1947-го року все було прекрасно. Вони ідеалізували своє минуле, це зрозуміло. Але все ж таки в частині людей визрівала така потреба, якесь євшан-зілля, що тебе засмоктує – і не можеш пояснити чому. Зі мною теж таке сталося. Перемишль мене почав засмоктувати. І так склалось, що я тут живу з 2012 року», – розповідає Ігор Горків.
Земля обітована
Варто зазначити, що у Перемишлі мешкають поодинокі сім’ї українців, які жили тут віддавна. Більшість з них були вивезена в Україну або емігрувала далі на Захід.
«З самого Перемишля не було операції “Вісла”. Тому що тут майже не залишилося українців, більшість емігрувала до західної Європи. Є лише кілька сімей. Честь і слава їм за це, що вони вистояли. Бо завдяки їм можна було зберегти традицію українського Перемишля», – пояснює Ігор Горків.
Однак це місто стало тою землею обітованою для українців, які поверталися після виселення у західну Польщу. Українські ключові організації у Перемишлі – греко-католицький собор, школа, народний дім – стали вирішальними для вибору місця, куди вертатися.
«Люди казали, що на півночі все не те, повітря не те, земля не така, треба повертатися на рідні землі. І буде нерозумним, якщо я буду повертатися до свого села під Ярославом чи десь там під Коросном. Мабуть, краще повернутися до Перемишля. Тому що там був народний дім, там була церква, там був єпископ, там мусить бути якесь українське життя. Тобто до Перемишля почали повертатися ті, які раніше ніколи в ньому не були. І з другої половини 50-х років почався цей масовий рух», – пояснює Ігор Горків.
Катерина Комар-Мацинська, яка теж народилася біля німецького кордону, навчалася у Ґданську, а у 2017 році разом вже зі своєю сім’єю переїхала у Перемишль, каже, що відразу відчула себе тут комфортно.
«Я собі цим поверненням полагодила багато справ. В мене вже не було такої потреби, щоби все було вишиване, українське, як це часто буває в діаспори. Бо тут все, що є довкола, резонує з моєю ідентичністю, все її наповнює щодня. Я щойно тут почала почувати себе насправді добре. Тут ми є посередині між Варшавою і Києвом, містами, які я люблю однаково», – каже Катерина.
На землю своїх дідів жінка навідується щороку: «Люблинець – це важливе місце для нашої сім’ї. Там залишилась дуже гарна мурована церква. Щороку на яблучного Спаса в серпні ми туди приїжджаємо, зустрічаємося. Мої діти знають, що це церква діда, бо він в ній був хрещений. В ній я брала шлюб з чоловіком. Почуваємося там, як вдома, хоча ночуємо у спортзалі школи. Це те місце, про яке ми піклуємося, хоч не вистачає коштів, але робимо все, що можемо».
«Українець – звучало як лайка»
У самому Перемишлі невеликій громаді українців, яким вдалося залишитися у місті, теж було не солодко. Романа Золотник – одна з небагатьох українок, яка народилася і все життя прожила у Перемишлі. Одного її діда виселили на Сибір, іншого застрелили поляки. З власного досвіду жінка може пригадати ще комуністичні часи, вже незалежну Польщу і розповісти на власних побутових прикладах, як змінювалися стосунки українців і поляків у прикордонні.
Пані Романа розповідає, що перші уроки української мови для дітей, що росли в комуністичні часи, відбувалися при церкві. Навіть тоді, коли в Україні УГКЦ була в підпіллі, польські українці орендували приміщення костелу і відправляти свої богослужіння в східному обряді українською мовою.
«Церква відіграла величезну роль. Хоч у приміщенні римо-католицького костелу, відправа все ж таки була греко-католицька. І люди після богослужінь зустрічалися, щоб просто поспілкуватися. А крім того було дві години раз в тиждень уроки української мови при школі. Хоча б вивчили кириличну абетку, бо це було важливо», – згадує Романа Золотник.
Жінка народилася у сім’ї українців, але вдома їхньою мовою спілкування була польська.
«Для мене мова українська – та, яку я не засвоїла в дитинстві. Я з мамою спілкувалася польською. Це, мабуть, схоже, як російськомовні українці зараз переходять на українську, то в мене так подібно було. Я польськомовна була, але знала, ким я є. Натомість мама зі своєю сестрою розмовляли на свята українською. Це була святкова мова», – пояснює жінка.
Ще одним важливим заняттям для власної ідентифікації місцевих українців стали уроки музики при церкві. Їх у 70-х роках організував незрячий дяк греко-католицької церкви в Перемишлі Володимир Пайташ. Він навчав дітей творчості Березовського, Бортнянського, Вербицького, Веделя, вони грали їхні твори на мандолінах та бандурах. Хорові речі були адаптовані для виконання на музичних інструментах.
Коли Романа навчалася у школі, ніхто з однокласників не знав, що вона українка. Траплялися навіть кумедні випадки: «Цілим класом всі ходили на уроки релігії. Я не ходила. Бо я греко-католичка, а наука була римо-католицька. То вони мене обзивали комуністкою, бо не знали, ким я є. Це було смішно».
Лайкою було не лише обзивання комуністкою, але й українська національність.
«Люди боялися бути українцями, тоді не було безпечно зізнаватися. Назва “українець” ще донедавна вживалася як лайка, образа. Треба було мати таку шкіру грубшу. І донині це функціонує. Може, зараз трохи менше через війну», – каже перемишлянка.
Коли Романа школяркою виступала в народному домі, начальник її мами викликав в кабінет і висловився, що йому не подобаються виступи дочки в українському товаристві. Сім’я налякалася і деякий час мусила припинити культурну активність. Тому українці збиралися у внутрішніх закритих групах.
«У комуністичні часи ми мали свої такі дуже закриті місця, де ми зустрічалися. Ми підтримували цю культуру, але воно було дуже міцно закрите. Так навіть назва така виникла – “гетто”, українське гетто. Тяжко було взагалі признаватися у своїй українськості», – згадує жінка.
Українську школу імені Маркіяна Шашкевича вдалося відновити у Перемишлі щойно після повалення комуністичного режиму у Польщі. Навчання там велося польською, але були окремі уроки української мови, історії і географії. Романа Золотник була причетна до її створення. Зараз жінка входить до управління перемишльського відділу Об’єднання українців у Польщі та керує бібліотекою при народному домі.
Збереження тожсамості і культури
Багато років, від повоєнних часів до вже XXI ст, українці могли лише частково орендувати приміщення свого народного дому. А від 2011 року отримали його у власність. Саме він став третьою ключовою організацією для підтримки ідентичності українців у Перемишлі. Його збудувала українська громада за власний кошт у 1904 році, та після початку Другої світової втратила її. І завдяки неймовірним зусиллям великої кількості людей його вдалося повернути лише 2011-го.
Відтоді Об’єднання українців ремонтує будівлю, створює дозвілля та інтеграційні заходи для місцевої української громади. Окрім того, вибудовує конструктивний діалог між українцями і поляками. А ще збирає і досліджує місцевий фольклор.
«Хочемо, щоб в майбутньому це була професійна установа української культури, яка буде досліджувати українську спадщину, насамперед місцеву, з цієї території. Наш гурт “Крайка” трохи відроджує ці пісні або із записів Оскара Кольберга, або просто від носіїв цих пісень, яких зараз вже майже немає. Але якщо людей з одного села розкинули по чотирьох повітах, то вони потім ніколи більше не зустрілися, не збиралися і не співали разом. І ми часто знаємо партію першого голосу, лінію мелодичну, але не знаємо, чи співалася вона на два голоси, на три, на чотири, чи не змінилися. Є пісні, що “Просвіта” принесла і рознесла від Сяну до Дону, а місцеві не є популярні. Але з другого боку, завдяки тому, що “Просвіта” це принесла на початку ХХ століття, воно увійшло до місцевої поп-культури тодішньої, і це дозволило українцям зустрічатися кілька разів на рік на якихось українських заходах і співати тих пісень, яких знали. Це дало шанс вистояти», – пояснює Ігор Горків.
А місцева спадщина дуже багата. П’ята частина українських ірмологіонів (збірників давніх церковних співів) знайдені на території Надсяння. Працівниця Українського народного дому Тетяна Наконечна робить етнографічні експедиції і збирає місцевий фольклор. Їй доводиться їздити в ті місця, куди місцеві українці були виселені. Пісні з регіону Перемишльщини, Лемківщини чи Любачівщини треба записувати на північних, колишніх німецьких, територіях.
Ефект прикордоння
Перемишль непросте місто у стосунках між українцями і поляками. Корінна мешканка Перемишля, українка Романа Золотник каже, що покращення або погіршення польсько-українських відносин відбувається хвилями. У комуністичні часи українська громада була закрита. У 1990-х було трохи потепління у стосунках.
«Дуже сприятливий був клімат 90-х років, але вже 2000 року є виразна зміна, знову повертається тема Бандери і так далі. 2014 року вибухнув Майдан, у Польщі атмосфера проукраїнська. Як вже в лютому були жертви на Майдані, то тут, в Перемишлі, влада допомогла людям лікуватися. Так що, мушу сказати, дуже допомогли поляки», – пригадує Романа Золотник.
Однак 2016 року вийшов польський фільм «Волинь», і це теж зробило велику роботу на розбрат українців і поляків. «Ми знали, що цей фільм зробить страшну роботу. На жаль, це не був фільм на примирення», – каже Романа.
Того ж року, коли українці Перемишля йшли процесійною щорічною ходою на український військовий цвинтар під містом, на них напали. Ця подія також стала точкою кипіння, і після цього багато поляків стали на захист українців, почали шукати порозуміння і співпрацювати в культурній сфері.
«Це трохи специфіка регіону, мені здається, бо тут прикордонне містечко, тут є дуже різні політичні та ментальні настрої. Багато людей пам’ятає історію, але тут політика спрацювала, щоб ці конфлікти збільшувалися, – міркує Ігор Василик. – Я виріс у західній Польщі. Місто було міжкультурне, раніше воно було повністю німецьке, і я ніколи не соромився бути українцем. А коли я приїхав до Перемишля, мене відразу застерегли: у вишиванці обережно ходити по місті. Я був дуже здивований, що тут такий пострадянський, посткомуністичний настрій, він залишився довше, ніж в інших містах Польщі. Це мене трошки налякало, я вважаю, що багато речей можна змінити самому, у своєму мисленні, а пізніше воно перейде далі. А тут, здається, в багатьох людей таке групове мислення: як хтось скаже, так має бути».
«Є ірраціональний страх за свої кордони. Полякам треба позначити, що тут вже почалася Польща. На рівні символів. У Перемишлі, як ніде в інших містах Польщі, багато біло-червоних прапорів. Але це етнічне пограниччя, тут завжди було стихійним і природнім те, що перепліталися різні народи. Нам треба визнати історію, почати спокійно говорити про емоційні і трагічні моменти і дуже чітко дивитися в майбутнє. Ми маємо пам’ятати, віддавати шану, з повагою ставитися до жертв з одного і другого боку, але не воскресати їх вічно», – каже комунікаційниця Українського народного дому і організаторка школи діалогу Катерина Комар-Мацинська.
Порозуміння необхідне між двома народами, бо і поляки, і українці споконвіку разом живуть на цих прикордонних територіях.
«Історично в цій частині, Перемищині, Надсянні, Лемківщині, Бойківщині, завжди було наше населення. Ми нізвідки не приїхали, ми тут просто були. Важливо про це казати, що ми корінне населення, що в Польщі завжди були українці, так було історично. Але берегти свою ідентичність це першорядна справа. Ми хочемо свою мову, культуру, нашу ідентичність передати наступним поколінням. Ці речі навіть зусиллями політичних сил не вдалося знищити через переселення», – зазначає Ігор Василик.
«Ми не є діаспорою, бо ми не виїхали. Ми просто тут є», – підсумовує Ігор Горків.
Після 24 лютого через воєнних біженців у Перемишлі проживає приблизно стільки українців, скільки проживало до Другої світової. Століття тому місцеві українці були дуже потужною силою, інтелігенція сюди приїжджала, як до другого після Львова культурного центру. Теперішні зусилля української громади є спробою відтворити ту діяльність, але тепер вони скеровані ще й на діалог з поляками, щоб помилки минулого не повторювались.