За Волинь. Чого бояться українці в Перемишлі

Немає кращого приводу побити людину, ніж те, що вона є українцем

СуспільствоZAXID.NET, 1 жовтня 201685018

Образи, переслідування і страх бути побитим - у таких умовах живуть українці Перемишля. Українська громада, яка налічує понад дві тисячі людей стала об'єктом насильства і залякувань з боку поляків.

«Gazeta Wyborcza» пише про те, як змінилось життя українців у прикордонному містечку після сумнозвісних подій, які трапились у червні цього року, коли відбувся напад на мирну українську процесію та скасування свята Івана Купала у Перемишлі.

ZAXID.NET публікує переклад тексту.

***

«Живу тут 90 років, але вперше бачу таку сильну агресію, - каже Ярослав, українець із Перемишля. – Син постійно розповідає, що переслідували подругу, побили приятеля, ще когось образили. За те, що є українцями».

«Дружина має автомобіль білого кольору із наклейкою, яка імітує українську вишиванку. Біле тло із червоним узором із чорними, а, власне, сірими елементами. Нам це асоціюється із українською культурою, з бандерівськими символами. Коли перехожі йдуть повз авто, то коментують: «Знову бандерівці, курві сини приїжджають тут і відчувають себе вільно!». У червні хтось подряпав цвяхом наші автомобілі. На вулиці стояло багато автомобілів, але подряпали лише наші», - розповідає Павло Стрілка.

«Немає й тижня, щоб ми не побачили плювків на вікнах Народного дому, місця зустрічей українців у Перемишлі», - зітхає Романа Золотник.

«Влаштовуємо там дні народження, концерти, танці, - розповідає Петро Куцаб. – Щоби покурити виходимо назовні. Буває, що там у наш бік лунають образливі слова, часом штовхають, іноді хтось з нас отримає копняка. Вони накачані і агресивні. Кричать: «Їдьте в Україну!» (в оригіналі «Wypierdalać na Ukrainę!» - ред.). Після виступу молодих українських артистів молода мати з дітьми почула на вулиці: «Йо*ане українське сміття». Вони плюнули поруч з дітьми».

«Минулого місяця, коли в один з будинків заселився українець, на сходовій клітці хтось написав: «Йо*ані українці, геть», - додає Романа Золотник. – На стінах кам’яниць у Перемишлі хтось малює тризуб на шибениці».

«Вечорами під нашими вікнами проходять групи молодиків і співають пісеньку наче футбольні уболівальники: «Пропаде Україна, пропаде хамський рід, переможе білий орел, переможе польський рід!».

Нерви інформатика

«Радикальний патріот», «націоналіст», - каже про себе Павел Баран, 27-річний фахівець з інформатики, який працює у приватній фірмі, має дружину і однорічного сина. Ніколи не купує в магазинах, які належать українцям. Інколи, коли чує на вулицях Перемишля українську мову, каже: «Тут Польща».

«Можу махати руками на тих, хто приїхав з України за хлібом. Приїхали, то й поїдуть. Багато з них вміє поводитись. Знають, що вони не в себе вдома. Хочуть навчитись польської мови і звичаїв, щоб не почуватись гіршими. Але я не можу терпіти тих, хто народився у Польщі і називає себе українцем. Посилають своїх дітей до українських шкіл в Перемишлі, розмовляють з ними українською, виховують їх українцями, а ще й до того шанують злочинця Бандеру. Це що – держава у державі? Їздять польськими дорогами, лікуються у польських лікарнях, отримують польські пенсії і плюють нам в обличчя. Ну і що з того, що платять податки? Якщо не можуть сказати про себе із гордістю «Поляки», повісити на будинку біло-червоний прапор на Свято Незалежності, віддати шану «проклятим солдатам», то нехай замисляться чи то місце для них».

Павло, коли про це говорить, має обличчя дитини і лагідний голос, як у речниці Національно-радикального табору. Павло каже, що це не маска, він такий щодня. Але додає, що як радикальний патріот зможе зірвати горло. Востаннє робив це у червні, коли українці йшли процесією у Перемишлі. Тоді Павел кричав: «Вибачтесь за Бандеру!».

«Зрозумійте, ми розташовані між Росією і Німеччиною, - пояснює він. - Тут немає місця для невизначених, бо такі під час випробувань є тягарем для патріотів. Мало того, що не підуть битись за Польщу, то ще й можуть співпрацювати із її ворогами. Ми знаємо, що відбувалось на Волині. Німеччина на нас напала, а українці використали ситуацію і вбивали поляків як тварин».

Він не хоче бути літнім патріотом, який лише платить податки, сортує сміття і смакує шоколадного орла. Щовечора доводить себе до кипіння, коли читає портал Kresy.pl («МЗС України публікує карту, яка піддає сумнівам приналежність Перемишля до Польщі»), блог отця Ісакевича-Залеського («Догоджання Україні не дасть нічого, окрім подальшого приниження») і дивиться на YouTube звернення націоналістів («Українець не є моїм братом»). Павел надіється, що коли його дитина підросте, то такі статті будуть обговорювати у польських школах. Якщо ж ні, то сам зробить з сина «радикального патріота».

«Повинні виховувати чергове покоління, яке буде боротись за польськість Перемишля. Треба натиснути на поляків українського походження, щоб вони визначились: або залишаються тут як поляки, вибачаються за Бандеру і живуть як ми, або хай виїжджають в Україну. Волію використовувати м’які методи тиску. Пишу в інтернеті, що як українці, вони не є в себе вдома і ми їм це не попустимо. Вони повинні нас бачити і чути щоразу, коли організовують в публічних місцях заходи. Не схвалюю бійок, псування автомобілів та інших форм силового гноблення. Але вони (українці – ред.) повинні бути свідомі, що врешті полякам може урватись терпець. Не маю наміру залякувати українців. Але також не хочу боятись, що мій сусід може стати моїм ворогом».

«Може, коли з ними поговориш, перестанеш їх боятись?», - питає журналіст.

«Ніби ми такі приязні? Вибачте, але знаю, що робили приязні українці на Волині», - відповідає Павел.

«Русскій мір» у Польщі: Хто перетворює Перемишль на гарячу точку

Страх повернувся

До 25 року життя вдавала в Перемишлі польку, - каже Романа Золотник. – Словосполучення «Ти, українцю!» був такою ж образою, як сьогодні «Ти, х*ю!». Чула поляків, які ображали так українців на вулиці, на подвір’ї, у школі.

Як дитина і підліток я боялась говорити українською у публічних місцях. Навіть дома розмовляла з мамою тільки польською мовою, бо у нас були тонкі стіни, які відгороджували нас від поляків.

Українкою я була у своєї тітки, яка мешкала на околиці міста в особняку. Там нас ніхто не чув і тому ми могли говорити і співати українською. Подібна ситуація у церкві. Римо-католицькі монахи уступали нам церкву на годину-дві, щоб ми могли молитись у східному обряді. Але навіть там не завжди почувалась спокійно. Колись, виходячи з церкви, зустріла подругу, яка з іншими поляками тільки йшла на месу. Злякалась, що вона побачила мене в групі українців. Мама потім заспокоювала: «Не переймайся, її батьки теж є українцями і лише вдають поляків».

Страх успадкувала від мами. Він їй дістався після акції «Вісла». У 1947 році поляки оточували села, давали українцям годину, щоб зібрати речі, а потім виселяли на повернені землі. Хто українець, той хай виїжджає. Мамі пощастило, бо хоч і народилась у сусідньому селі, але у 1947 році вже жила у Перемишлі, а там акції «Вісла» не було. Але польська держава забрала в мами будинок і землю, яку успадкувала від вивезених на Сибір батьків.

Після акції «Вісла» заборонили українські інституції. Лише у 1956 році могло бути створене суспільно-культурне товариство. Це був наш анклав. Танцювала там у народному колективі поки директор моєї мами не викликав її до себе і сказав, що не хоче аби діти його працівників брали участь в українських концертах. Я перестала виступати, бо мама боялась, що втратить роботу.

Страх бути українцем повертався у ситуаціях, де я була залежна від поляків. У будинку, бо жила у них. У школі, бо вчилась разом з ними. У лікарні, бо чула, що пацієнти навколо мене розмовляють про злочини українців. Провина не успадковується, але страх – так.

Уперше перемогла страх у початковій школі. Я не хотіла ходити на заняття з римо-католицької релігії. Однокласники вирішили затягнути мене туди силою. Це було страшно! Понад двадцять дітей тягнули мене вулицею, наче злочинця. Але я якось звільнилась від них. Не пішла з ними на релігію. Трохи мене обзивали, але потім залишили.

Вдруге це сталось, коли вчилась у Кракові. Український гурт «Бандура», де я тоді грала, запросили виступити на телебаченні. Тоді всі побачили, що я українка.

Втретє, це сталось, коли я писала заяву про прийом на роботу і в рубриці «національність» написала «українка». Від того часу я є українкою тут офіційно.

Після 1991 року, коли Україна стала незалежною, слово «українець» перестало бути образливим. Страх минав. Але від 2013 року, річниці Волинської трагедії, почали нас обзивати бандерівцями. Тепер б’ють за Волинь. Страх повернувся.

Українцям тут не раді. У Польщі скасували виступ гурту «От вінта» через підтримку ОУН-УПА

Трупи піднімаються, глядачі аплодують

20 липня 2013 року, Радимно поблизу Перемишля. На галявину виходять актори і реконструктори в одязі селян. Йдуть у бік халуп, які зведені із білих дощок і покрито соломою. Господар у білій сорочці спирається на палку, він змучений, бо щойно повернувся з поля. Дає вказівки кільканадцятирічному хлопцеві, який молотить збіжжя. Поруч, на лавці перед хатиною сидять двоє дівчат із довгими косами, сміються. Біля іншого будинку чоловік рубає дрова, а його сини складають поліна до великого плетеного кошика. Матір з донькою сидять на пеньках і чистять картоплю.

Коли сонце заходить, двоє сусідів з родинами стають на коліна перед капличкою і моляться польською і українською мовами «Отче наш».

«Дмитре, скажи мені, що відбувається? – питає після молитви поляк українця. – Наших у селах б’ють, палять. Чому? Ми ж стільки років живемо тут як одна родина».

«Стасько, ти не бійся. Ніхто вас тут і пальцем не зачепить. Ви добрі люди», - відповідає українець.

Дмитро проводить Стаська до хатини, на прощання обіймаються.

Наближається ніч, лунає заспокійлива музика і голос лектора:

«Українські націоналісти намагались убити якомога більше поляків. Добре підготованими силами, які складались із ополченців ОУН-УПА та заагітованих українських селян нападали на польські села і колонії. А малі групи УПА знищували поляків в українських селах».

Дмитро забирає подушку, яка перевітрювалась на паркані і заходить до хати. Стасько кличе дітей додому. Подвір’я стають порожніми. Музика набирає зловісного ритму.

Лектор: «Польську місцевість оточують бандерівці стрільці, що унеможливлює втечу. Великі групи нападників озброєні сільськогосподарськими знаряддями, убивали ними людей, застосовуючи варварські звірства, палячи людей живцем. Убивали усіх, у тому числі дітей, жінок і старих».

Темно, чути тільки цвіркунів. З хати виходить Дмитро. Переконується, що його ніхто не бачить. Потім виводить родину і каже, щоб вони тікали. Коли дружина і діти вже в безпеці, дає воякам УПА знак для атаки на будинки, а потім до них приєднується.
Українці факелами підпалюють солом’яні дахи хат. Чути постріли карабінів. Стасько відкриває двері, бере лавку і барикадує вхід до хатини. Інші селяни намагаються втекти, але падають на траву від ударів серпами, косами і сокир.

Все це відбувається під акомпанемент «Волинської літанії» Кшесіміра Дебского.

Двері Стаська не витримують ударів сокир, а його діти вибігають з криком. Лунають постріли. Усі гинуть.

Українці вантажать на віз речі поляків – ліжка, перини, мішки збіжжя. Халупи догоряють, трупи встають із землі, глядачі аплодують.

Волинь: парадокси інтерпретації. Чому визнання етнічних чисток посилить позицію України в українсько-польському примиренні

Провина не успадковується

«Реконструкція Волинської трагедії розігріла емоції, - каже Романа Золотник. – Вампір вилетів з шафи. Спогади спалених сіл ожили. Не заперечуємо права поляків на пам'ять, але провина не успадковується. Не маю образи на поляків за те, що 1945 року польський солдат убив мого дідуся. Військо оточило село і стріляло у кожного, хто рухався. Дідусь саме збирав на полі буряки, нічим не завинив. Може його убивці раніше показали відому фотографію, де убиті діти прив’язані до дерева колючим дротом. Може йому повідомили, що такі звірства є у природі українців. І польський вояк пішов битись із злочинцями. Він не знав, що дітей повісила психічно хвора, а колючий дріт насправді є лише рисками на негативі фотоплівки.

Боюсь, що сьогодні це діє подібно. Поляк бачить реконструкцію Волинської трагедії і думає: «Українці – це злочинці, убивство мають у крові».

Спершу в інтернеті було видно як «бандерівець» стає синонімом «українця». Люди довго на нас плювали в інтернеті і ніхто не реагував. Відтак зневага перейшла до реального світу.

Коли у Києві тривала революція, поставили перед Народним домом свічку, щоб віддати шану жертвам. Вранці знайшли її знищеною.

11 листопада 2014 року доньки моєї подруги брали участь в урочистостях з нагоди Свята Незалежності. Несли прапор в українській школі. Почули від поляків: «Що ви тут робите, бандерівці?».

Нещодавно мій син повернувся додому із підбитим оком. Хтось напав на нього, коли уночі йшов зі знайомим. Вже й не знаю, чи побили його за те, що говорив українською, чи без приводу. Часом важко розрізнити мотиви.

Страх повернувся. Як змінилась моє щоденне життя? Колись розпалювали вогнище біля дому, голосно говорили українською, мої діти співали. Тепер ми від цього відмовились, бо побоюємось, що комусь не сподобається забава українців. Можуть увірватись на подвір’я і зробити нам кривду.

Щораз більше боїмось говорити на вулицях українською. Те саме у лікарні, бо коли стаєш залежним від іншої людини, починаєш бути обережним. Дехто, чуючи нашу мову, кривиться, наче йому огидно. Я перестала розмовляти з поляками на польсько-українські теми. Це тепер табу.

Тепер голос отримали поляки – хоробрі і відважні. Поляки, які потребують мати ворога.

Не спілкуюсь із людьми, яких не люблю

Реконструкцію різні на Волині 1943 року спостерігали декілька тисяч людей. Видовище закарбувалось у пам’яті мешканців Перемишля. Хоч реконструкція і мала гасло «Не про помсту, а лише про пам'ять волають жертви», але збіглась у часі із ростом антиукраїнських настроїв у Перемишлі.

Видовище організувало Перемишльське товариство історичної реконструкції. Його президент Мирослав Майковський був кандидатом на президента міста під час останніх виборів і став відомим завдяки негативній заяві щодо українців:

«Українські націоналісти вже багато років намагаються у різний спосіб здобути у цьому регіоні вплив: чи то обіймають різні посади у самоврядуванні, чи то отримують чергові будинки у Перемишлі. А наплив українців можна, на мою думку, окреслити вже як колонізацію». (Natemat.pl).

«Живете тут з нами, поляками, на польській землі і не забувайте про це. Якщо хтось вважає інакше, то може переселитись на 10 кілометрів на схід». (Portalprzemyski.pl).

Я хотіла запитати Майковського про його ставлення до українців, про наміри з якими він реконструював Волинську різню, про суспільні наслідки цієї реконструкції. Але він відмовився говорити для «Gazety Wyborczej».

На площі Ринок в Перемишлі підходжу до людей, які сидять на лавках і запитую чи пам’ятають вони видовище у Радимно.

«Так, це було потрібно, - відповідає 24-річний Томаш, водій вантажного таксі з Перемишля. – Одна справа, що говорять про Волинь в школі або вдома, а інша справа, коли сам побачиш, що там діялось. Про злочини українців знав ще змалку, але тільки коли побачив фільм з Радимна, почав шукати в інтернеті фотографій понівечених тіл жертв УПА. Вони мене вразили. Я знаю, що провина не успадковується, але мене злить те, що вони ображаються на термін «геноцид на Волині». Коли хтось про це згадує, вони торочать про акцію «Вісла» замість того, що засудити УПА. Поки українці цього не змінять, важко їм буде знайти тут спокій. Я не маю наміру утруднювати їм життя, але інші будуть.

Біля пам’ятника солдату Швейку сидить пан Анджей, який представився слюсарем на пенсії. «Українці вигадують, що ми в Перемишлі їх переслідуємо, щоб виглядати жертвами. Це авантюристи! Я б хотів, щоб їх тут не було. Тоді б стало тихіше. Чи розмовляв з українцями про Волинь? Не спілкуюсь з людьми, яких не люблю. З паном теж більше не хочу розмовляти».

«Геноцид» – лише початок. Резолюція Сейму РП як початок нового періоду міждержавних стосунків

Нас боронив Куронь і Цімошевіч

«Близько трьох років назад неприязнь до нас посилилась, - каже Ярослав. – Спершу хтось на паркані мого дому написав «Є*ати українців». Я не дуже цим перейнявся. Згодом на дорожніх знаках у Перемишлі побачив написи «Є*ати бандерівців». На це теж махнув рукою. Волосся на голові піднялось аж 13 грудня 2-14 року, коли через Перемишль пройшов марш Орлят перемишльських і львівських. У ньому брали участь віце-президент міста, футбольні фанати, пластуни, духовенство і учні. Хтось по мікрофону сказав, що польськість Перемишля є під питанням. Коли натовп з факелами проходив повз Український народний дім, то футбольні фанати почали викрикувати: «Знайдеться кий на бандерівське рило» (в оригіналі – «Znajdzie się kij na banderowski ryj!» - ред.).

Не знаю жодного українця в Перемишлі, який би виправдовував трагедію на Волині. Але, якщо хтось скандує таке гасло біля Українського дому, то це говорить про те, що існує бандерівська організація. Там є рила на які знайдеться кий. Я трактую це як підбурювання до насильства. Тоді я зрозумів, що у Перемишлі немає кращого приводу побити людину аніж те, що вона є українцем.

Я, подібно до двох тисяч українців, які живуть у Перемишлі, маю в родинній історії акцію «Вісла». Народився на повернених землях, але з дитинства відчував, що є там тимчасово, що це не наше місце.

Українці були прив’язані до своєї землі. Втікали до лісів, щоб перечекати облаву і уникнути вивезення на територію радянської України. Ризикували життям, щоб тільки не дати відірватись від рідної землі. Але зрештою їх вивезли на повернені землі. Ніхто не питав їхньої думки, не пропонував місця, куди переселитись. На новому місці вони не могли почуватись добре. Деякі відразу повертались назад, а комуністи їх висилали знову…

Врешті багато перестало мріяти про повернення до своїх сіл, бо робили висновок, що там вже немає українців. Тоді у них почала творитись національна ідентичність – не прив’язаність до землі, конкретних 10 сотих, а тільки до української культури. Мріяли про Перемишль, центр світу, звідки їх виселили.

Я жив у кількох містах, але до жодного не прив’язався. Тільки у Перемишлі у віці 30 років відчув, що можу тут осісти назавжди. Батьки теж сюди переїхали.

Тоді мені б до голови не прийшло, що я міг би так розмовляти з дружиною:

- Слухай, ми маємо милих польських сусідів, на свята ми їх відвідуємо і вітаємо один одного. Є добре. Але в Югославії також було чудово.

- Ні, наші сусіди до нас не прийдуть.

- Добре, сусіди не прийдуть, а хтось з іншого кінця міста ...

Це, ймовірно, вам здається перебільшенням. Але якщо людина належить до меншості, то інакше сприймає дійсність.

Чи страх щось в мені змінив? Довго думав про те, щоб застрахувати дім. Зрештою зробив це. Бо якщо пишуть мені на паркані «Є*ати українців» і вважають, що нас треба бити, то можуть підпалити мій дім.

Дружина більше не дозволяє дітям самим повертатись додому, коли стемніє. А особливо з Народного дому. І боронь Боже в українських народних костюмах.

У 1995 році, коли праве середовище у Перемишлі намагалось торпедувати Фестиваль української культури, за нас заступився Яцек Куронь. Через два роки на фестиваль вертольотом прилетів прем’єр-міністр Цімошевіч, щоб перешкодити атакам на українців. Після його візиту середовище правиці заспокоїлось. Зі стін будинків почали зникати тризуби на шибениці. Клімат покращився. Шкодую, що сьогодні є щораз менше людей, які б хотіли чинити опір наростаючій агресії.

Скільки охочих?

11 травня портал Kresy.pl попередив про щорічну процесію в Перемишлі з нагоди Свята української національної пам’яті тому що це просто «привід для поклоніння злочинцям з УПА». «Частина українців опирається на брехливу історію. Особливо після того, як на Майдані наступив поворот до культу бандеризму», - каже депутат Войцех Бакунін із партії Кукіз’15. На початку року цей депутат став відомим завдяки тому, що вимагав від уряду збудувати стіну на кордоні з Україною. На його думку, стіна повинна була б оберігати Польщу від «нелегальних мігрантів з близького сходу».

На Facebook посипались негативні коментарі.

Роберт Заремба з Кракова: «За бандерівський прапор можна побити всю процесію і поліція повинна тільки виловлювати втікаючу падаль».

Шимон Аркановіч з Ченстохови: «Контрманіфестація. Надати справі розголосу. Досить закривати очі на антипольську ідеологію, особливо на території Польщі. Українці хай святкують у себе».

Марцін з Перемишля: «Нема сенсу їх є*ати на фейсбуці і дивитись, скільки лайків назбиралось. Треба їх там виї*ати. Скільки охочих назбирається?».

Каміл Олесинський з Нового Сончу: «Сама присутність стількох українців і їх бажання оселитись – це мегапроблема. Вже нема часу на спостереження, треба бити тривогу. Йдеться не тільки про шовіністів, але й звичайних українців, які витісняють нас зсередини».

Понад 1800 осіб підписують петицію до влади міста із вимогою заборонити процесію. Президент міста Роберт Хома відповідає, що не видає згоди на релігійні процесії, але й не може їх заборонити. Додає, проте примирливо, що зрозумів наміри тих, хто підписали петицію. Противники української процесії пишуть в інтернеті, що 26 червня вийдуть на вулиці.

Удар в спину

«Спершу була меса, потім ми зібрались біля церкви і рушили до кладовища, щоб покласти квіти на могили українських вояків, - розповідає 28-річний Петро Куцаб. - Попереду процесії несли хрест, прапори, далі йшли діти, священики та інші учасники. В основному українці з Перемишля і України, але були також поляки. Разом кілька сотень людей.

Коли ми вийшли на вулицю Словацького, я побачив ряд людей. Праворуч стояли накачані футбольні фанати, а ліворуч «патріоти» з транспарантами: «11 липня – річниця геноциду на Волині». Від нас їх відгороджувала поліція. Але перед пішохідним переходом футбольні фанати вийшли на дорогу і кричали; «Знайдеться кий на бандерівське рило», «Перемишль завжди польський». Я зупинився, оскільки йшов попереду колони із хоругвою з зображенням Ісуса Христа. Зауважив, що фанати показують на мого батька. Швидко підбігли до нього і почали шарпати.

Їм йшлось про сорочку мого батька. Це була чорна вишиванка з червоним узором. Звичайний український народний стрій. Але вони в кожному поєднанні чорного і червоного бачать бандерівські кольори. Нам і на думку не спало, що така сорочка може бути сприйнята як символ УПА.

Я побіг на допомогу батькові. Сказав їм: «То мій батько! Залиште його!». Отримав удар в спину і впустив хоругву. Уболівальники кричали до батька: «Зніми це!» і «Ти, українцю, повертайся на Україну!». Я просив поліцейських допомоги, але вони не реагували. Фанати здерли з батька сорочку і стрічку в кольорах українського прапора. Намагались її підпалити, але передумали.

Якийсь хлопець, який йшов позаду нашої колони раптом крикнув: «Ще Польща не згинула, але згинути мусить». Знайомий українець звернув йому на це увагу: «Чоловіче, що ти робиш? Заспокойся». Хлопець не відповів. Ніхто з нас його не знав. Ми спитали тих, хто приїхав з України, але вони також його не знали. Це була провокація, яка повинна була виправдати напад на нас.

Врешті прибули додаткові сили поліції, фанатів відсунули убік, а найагресивніших відвезли до відділку.

Шматки сорочки лежали на вулиці. Тато був шокований, напівголий, але хотів йти далі. Тому я попросив знайомого, щоб привіз якийсь одяг батькові.

Деякі «патріоти» не залишили нас і йшли поруч на цвинтар. Хотіли там втрутитись, завадити нашій молитві і перервати промови. Але поліція не дозволила їм це зробити. Тому вони стали за парканом і фотографували нас. Вони перерізали кабель і наш мікрофон замовк. Вони вважали, що ми вшановуємо вояків УПА, які теж лежать на тому кладовищі. Але ми віддали шану січовим стрільцям Симона Петлюри, які воювали разом із Пілсудським. Це була б добра нагода для поєднання поляків і українців.

Після повернення додому відчував, що мене всього трусить від нервів. Переглядав відео сутичок, щоб зрозуміти, як могло так статись. Ми всі запитували себе про це. Для чого агресія посилюється? Ми ж нікого не скривдили.

Упродовж наступних тижнів ми були знервовані і не знали, що думати. Я боявся сам виходити у місто, бо було незрозуміло, чи це тільки почалось і мене поб’ють, чи все вже заспокоїлось. Для чого вони нас фотографували? Щоб потім нас пізнавати на вулиці? Ще більше боявся, бо поліція, коли почались сутички спершу не реагувала.

Тепер, коли я виходжу у місто, я обережний. Дивлюся, хто сидить поруч зі мною у кафе. Якщо футбольний фанат, то я йду в інше місце. Вони часто ображали нас, коли чули, що ми розмовляємо українською.

Приятель недавно сказав мені, що боїться йти до церкви у вишиванці, бо по дорозі могли б його оточити хлопці у спортивних костюмах. Я теж маю такі побоювання. Тепер, йдучи вулицями в українському народному одязі, я б відчував дискомфорт.

Вони пишуть в інтернеті, що ми хочемо відірвати Перемишль від Польщі і приєднати його до України. Я народився у цьому місті і хочу жити в Польщі. Якби мріяв про життя в Україні, то виїхав би туди.

Фанати вітають у Фейсбуці

Під час сутичок у Перемишлі поліція затримала 23 чоловіків. Згодом 20 з них почули звинувачення у перешкоджанні «виконанню релігійного акту».

Президент Перемишля оприлюднив заяву у якій напад на процесію назвав «неприпустимим». Він наголосив, що під час процесії не було випадків використанні символіки ОУН-УПА, але також у заяві вимагає від українців зайняти чітку позицію «щодо випадків героїзації ОУН-УПА і подій нашої спільної історії, як Волинська трагедія, оскільки це теми, який уникнути не вдасться».

Менш ніж через тиждень жителі Перемишля мали весело забавлятись під час ночі Івана Купала. У програмі – виступи танцювальних колективів з України, Польщі і Словаччини, стрибки через вогнище, а наприкінці виступ гурту Ot Vinta з Києва. Свято щороку організовує товариство українців, але до забави також приєднуються поляки.

Цього року згадка про виступ Ot Vinta обурила футбольних фанатів перемишльського клубу «Полонія». У мережі Facebook вони знаходять фото, де лідер гурту позує біля пам’ятника Бандері.
«Убити тих бандерівців», - коментує Себестьян Кльосовскі, торговий представник з Перемишля.

Футбольні фанати апелюють до президента Перемишля аби той скасував концерт. Погрожують, що його підтримка концерту може бути протрактована як «підтримка злочинців». Наступного дня Роберт Хома у листі до Товариства українців звертається з пропозицією «розглянути можливість змінити гурт». Він застерігає, що свято може стати «місцем чергового конфлікту», а це на організаторів «покладає обов'язок забезпечення безпеки і охорони учасників».

Українці розуміють звернення Роберта Хоми так: якщо ви станете жертвами насильства, самі будете за це відповідати. Після цього вони скасовують все свято.

Президент Роберт Хома оприлюднює ще одну несподівану заяву: «Підсумовуючи події останніх днів, я хочу наголосити, що ця ситуація повинна стати матеріалами до глибших роздумів. На мою думку, вона є прямим наслідком досі неврегульованої спільної історії, відсутністю однозначного осуду геноциду проти поляків на Кресах, а також героїзації тих, хто ці злочини вчинив».

На фейсбуці футбольні фанати радіють: «Браво, панове! Гарна робота».

Ми стали ціллю

«Народився в Саноку, у 13 років виїхав у США, де вже жили мої батьки, - розповідає 45-річний Павло Стрілка. – Там виріс, заснував будівельну фірму, одружився із українкою зі Львова і став батьком трьох синів. Було добре. Але в українців так є, що завжди шукаємо свого – культури і звичаїв наших предків. Перемишль має того найбільше. Окрім того, тут є українська школа. Відтак, коли син мав йти до першого класу, ми вирішили повертатись додому.

Це був 1998 рік. Перемишль прийняв нас. Непорозуміння між українцями і поляками завжди були, але можна було домовитись. Ми почали запрошувати поляків на українські свята. Вони зізнавались, що у нас краще себе почувають – більше співів, музики, молодь веселиться зі старшими до ранку без пиятики.

Ми вважали, що будемо тут жити спокійно. Заснував будівельну фірму, куди найняв поляків і українців. Я радів, що Перемишль стає європейським містом. Вже не треба було носити коньяк до кабінетів влади, щоб щось вирішити. Інтереси вдавалось вирішити у цивілізований спосіб. Я був оптимістом. Але раптом постріл в спину.

Щороку дрібні інциденти зливаються у щось більше. Люди, яких я знав протягом багатьох років, раптом почали питати, як довго я буду хизуватись українськістю? Коли перестану ходити в українських процесіях? Коли перестану покладати квіти на українському кладовищі? Це насправді не питання, а звинувачення. Вони не намагаються нас зрозуміти. Незважаючи на це, я пояснюю, що по обидва боки є історичні постаті, яким ми не любимо, бо вони кривдили наших предків. Але ми не повинні обтяжувати себе злочинами, які скоєні декілька десятиліть тому. Але, як горохом об стіну.

Найбільш чутливою була атака на процесію. Я мало чого боюсь. Але цього разу після повернення додому відчув смуток, злість і жаль. І страх, бо вже дійшло до фізичного нападу. Страх, що це ще не кінець, що може дійти до загострення.

Із таким настроєм скасували свято Івана Купала. Під час відкритого свята все могло б було сприйняте за провокацію: розмови українською, співи українською, українська вишиванка. Окрім того, якщо влада заявила, що не зможе нас охороняти, то є дуже великий ризик, що може щось статись.

Тим більше, що молодь не закінчить забаву після концерту – йдуть на Сян, палять багаття, на них може хтось напасти.

Як мене змінив страх? Знаю українців, які вже зняли тризуби зі своїх автомобілів. Розумію їх, але не маю наміру робити те саме. Якщо почну думати про те, чи варто наклеїти тризуб на машину, де я можу покласти квіти і чи не йде за мною хтось на вулиці, це буде сигнал, що тут не треба жити і треба думати про переїзд. Така думка вже появлялась, але я її відкидаю. Страх не повинен керувати мною.

З іншого боку я усвідомлюю, що ми стали ціллю».

Очі поліції

«Очі тих, хто напав на нас під час процесії, були налиті кров'ю, – пригадує українець з Перемишля. – Чиста тваринна ненависть, якої я раніше ніколи не бачив. Очі поліцейських довго були повернені в інший бік. Мої очі були мокрі з безпомічності».

І додає: «Від цього моменту я не можу замовчати в собі питання: чи ми знову наближаємося до катастрофи, по якій лишиться сором і за якою наступні покоління перекидатимуться провиною?». 

Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter
powered by lun.ua
Пропозиції партнерів
Загрузка...
Останні новини
Залиште відгук