Група українських інтелектуалів, політиків і духовних осіб минулого тижня надіслала лист полякам, пов'язаний з непростою історією двох народів. Він містив таку культову фразу: «Ми просимо вибачення і так само пробачаємо злочини і кривди, заподіяні нам».
Лист був підписаний людьми, котрі упродовж багатьох років щиро анґажувалися в польсько-український діалог (перший ректор університету Києво-Могилянська академія В'ячеслав Брюховецький, колишній посол України в Польщі Дмитро Павличко), представники політичних і релігійних кіл (перший президент України Леонід Кравчук і герой Помаранчевої революції Віктор Ющенко, глави Української православної церкви Київського патріархату та Української греко-католицької церкви). Цей документ є важливим кроком у наших відносинах. Бо ще у 2003 році, під час церемонії в Павлівці, тодішній український президент Леонід Кучма не забажав просити вибачення у поляків за волинський злочин. Потім були спільні заяви церков 2005 і 2013 років і, нарешті, цей це лист.
Вибачення тут і вже
Звернення українських інтелектуалів зустріло в Польщі поміркований відгук: у кращому випадку – невелике зацікавлення (важко знайти його загалом у мережі, хіба що на сторінках Gazety Wyborczej), частіше – критику. Міністр закордонних справ Вітольд Ващиковскі заявив, що не повністю погоджується з тезами послання. На його думку, обидві сторони мусять вжити заходів щодо Волинської трагедії, але зараз ініціатива лежить на українському боці – подає українське агентство УНН з посиланням на польське радіо.
Чому ж з польського боку присутній такий скептицизм? Можна визначити чотири засадничі причини: еволюція історичної політики обох країн, специфіка взаємного сприйняття, зміст листа і дії інших гравців, котрі мають на меті домогтися розколу між двома народами.
Історична політика Польщі й України протягом останніх десяти-дванадцяти років зазнала значної еволюції. У Польщі ці зміни пов'язані передусім з діяльністю партії «Право і Справедливість» в 2005-2007 роках і після 2015 року. За президентства Леха Качинського політика Польщі не була скерована проти України, проте свою справу зробило зростання інтересу до історії, і в результаті – різниця історичних ресентиментів, певних національних традицій: іноді ендецьких (мова йде про Національно-демократичну партію Польщі, котрій були близькі ідеї фашизму й націонал-соціалізму – ZAXID.NET) або навіть націоналістичних.
Чинний уряд, нехтуючи досягненням останніх двадцяти шести років і критично ставлячись до більшості закордонних партнерів, не може вже дозволити собі мати амбітної, сталої політики примирення з Україною, за яку виступав Лех Качинський. У розрахунок йде кількість жертв і вимога вибачень «тут і вже».
Політика нової української влади не сприяє спрощенню завдання «Права і Справедливість». Польща хотіла б, щоб Україна ментально вийшла з посткомунізму, щоб припинила дрейфувати (зокрема й у царині історичної політики) між Росією і Заходом. Певні кроки у цьому напрямі здійснив Віктор Ющенко, але реальний перелом вчинила Революція гідності. Над Віслою радісно спостерігали за падінням пам’ятників Леніна в Україні. Проблема ж виникла тоді, коли замість них з'явилися червоно-чорні прапори Української повстанської армії, коли були ухвалені закони, котрі забороняють історичну критику УПА тощо. УПА вбила на Волині і Східній Галичині до 100 тисяч поляків, тож у Польщі вона асоціюється передовсім з цим злочином. Для українців же, особливо після Майдану, УПА стала символом боротьби за незалежність.
Ще однією проблемою є асиметрія взаємного сприйняття. Польща і Україна – найбільші країни Центральної та Східної Європи, і це сприймається по-різному. Для українців Польща була в минулому одним з ворогів державності, тепер є символом успішної трансформації та адвокатом Києва в західних структурах. Для поляків Україна є колишніми «кресами», бідною пострадянською державою, чиї громадяни запруджують польський ринок праці, і, водночас, важливим партнером, який заслуговує на підтримку, але на польських умовах.
І тут ми підходимо до суті проблеми: з точки зору Варшави, ключовою умовою для примирення є акцептація польської інтерпретації історії, особливо коли справа стосується Другої світової війни. Українці ж, своєю чергою, охоче приймають польську допомогу, але ретельно уникають всього, що могло би вказувати на залежності від польського партнера. Особливо важко їм погодитися на те, щоб колишній ворог формував український історичний дискурс.
«Трагедія» – цього замало
Третє питання – це зміст листа. Я вірю в добру волю його авторів (принаймні, декого з них – наприклад, Кравчук вже три десятиліття є розумним політичним гравцем), але з самого початку було очевидно, що деякі твердження наразяться на незадоволення певних середовищ у Польщі.
Ключова теза звучить так: «Серед них особливо болісними епізодами і для України, і для Польщі залишається Волинська трагедія і польсько-український конфлікт у роки Другої світової війни, внаслідок яких загинули тисячі невинних братів і сестер». Це зрівнює становище обох країн (був конфлікт, страждали і одні, і другі), тоді як поляки вважають, що саме вони були безневинними жертвами організованої бійні. Крім того, об'єктивні дані (кількість польських жертв значно вища, ніж українських) показують асиметрію втрат двох народів.
Українські автори листа все ж зауважують, що становище поляків та українців не було однаковим, але, на їхню думку, українці виявилися в гіршій ситуації: «Найбільшим лихом у наших відносинах була нерівність, спричинена відсутністю української держави».
Що більше, частина польських середовищ (особливо правих і «патріотичних») протягом багатьох років воює з формулюванням «Волинська трагедія», вважаючи його занадто м'яким. Вони віддають перевагу терміну «різанина» або просто (не заглиблююсь у юридичну кваліфікацію) «геноцид».
Зрештою, можна припустити, що подальші суперечки навколо Волинської трагедії напередодні її сімдесят третьої річниці, як і навколо саміту НАТО у Варшаві, грають на руку Росії, котра протягом багатьох років намагається вбити клин між Польщею та Україною – зокрема й через історію. У цьому контексті заслуговує уваги різкий коментар «Пробачили... самі собі», опублікований на прихильному до Росії порталі Kresy.pl. Автор коментаря стверджує: «Не заперечуючи права підписантів звернення на благі наміри, не можна все ж одночасно замовчати його очевидні вади, ані тим більше завуальованого в листі – називаймо речі своїми іменами – шантажу». Публіцист також закликає, аби Польща об'єктивно оцінила Волинську різанину, як, приміром, Німеччина оцінила турецький геноцид вірмен, не побоюючись негативних наслідків такого кроку для польсько-українських відносин.
Текст опубліковано у межах проекту співпраці між ZAXID.NET і польським часописом Nowa Europa Wschodnia. Попередні статті проекту: Україна – ЄС: гарячий фініш переговорів, Україна – втеча від вибору, Східне партнерство після арабських революцій, У кривому дзеркалі, Зневажені, Лукашенко йде на війну з Путіним, Між Москвою й Києвом, Ковбаса є ковбаса, Мій Львів, Путін на галерах, Півострів страху, Україну придумали на Сході, Нове старе відкриття, А мало бути так красиво, Новорічний подарунок для Росії, Чи дискутувати про історію.
Оригінальна назва статті: Apel bez odpowiedzi
(„Nowa Europa Wschodnia”)
Ми використовуємо