МИ ПАМ’ЯТАЄМО. Михайло Стефанівський

Олександр Нога, 30 жовтня 2009189313

Парадокс долі полягає у тому, що ще яки­хось п'ятдесят років тому не було у Львові людини, яка б не знала надзвичайно інтелігентного, шляхетного львів’янина, конструктора, митця, громадського діяча, підпри­ємця Михайла Стефанівського. А зараз, мо­жливо, знайдуться одиниці, які щось про нього чули.

Передмова від Манкурта

Якщо чесно, то років до 25-26 я взагалі не звертав уваги на красу львівських брам, балконів та парканів - гарні та й гарні, і що? А потім ще тридцять років звертав і захоплювався. І звертав увагу гостей Львова у власних аматорських екскурсіях містом. Хоча практично нічого не знав про те, чиїми руками і талантом цю красу створено. Дивувався, часами обурювався і сумував,  що ніхто з дослідників не напише монографії про львівські брами. Аж поки до моїх рук не потрапила видана 2004 року дуже скромним накладом книга Олександра Ноги про історію життя та творчої діяльності Михайла Стефанівського.  Сталося, слава Богу.

У численних дискусіях і суперечках за межами сайту ZAXID.NET уїдливий Манкурт любить нагадувати відсоток українців у передвоєнному Львові та частку їхнього реального внеску у тогочасну міську культуру. Варто відзначити, що діяльність видатного українського архітектора та будівничого Івана Левинського, з яким безпосередньо було пов’язане становлення фабрики Стефанівского, є приємним винятком.  Внесок самого Левинського та кола  людей, що його оточували, у створення того Львова, який ми знаємо і любимо, неможливо переоцінити. Недооцінити можна.  Нещодавно розмовляв зі старою знайомою, вона зі сумом казала, що навіть вулиці Левинського у Львові порядної нема. Я палко заперечив -  є! Махнула рукою:

- Та знаю я ту твою нещасну вуличку на 300 метрів. Людина пів-Львова збудувала, а ми її іменем колишню Тудора назвали! А скільки людей на річницю на могилі були? Скільки?

Я розгублено замовк.

Зрештою, це все дрібниці. Підбираючи постаті для рубрики "Ми пам’ятаємо", без вагань зупинився на Михайлові Стефанівському. Це йому ми, нинішні львів’яни, зобов’язані захопленням, яке виникає в нас, коли вдивляємось в напівзнищені брами, балкони та паркани. Доля його трагічна, і хоча б пам’яттю про нього  мусимо віддавати борги наші.

Наведений нижче текст повністю взято з книги Олександра Ноги "Михайло Адальбертович Стефанівський. Історія життя та творчої діяльності. 1878-1952". Публікація погоджена з автором.

 

 

Поодинокі згадки в періодичних виданнях чи монографічних дослідженнях не можуть докладно подати повного комплексного висвітлення всієї величі цієї небуденної постаті

 

З-поміж мільйонів людей, життя і творчість яких помахом політично-військових реалій стерті з історії України 1920-80-х років, пильної уваги заслуговує постать Михайла Адальбертовича Стефанівського, як і всього його роду, коріння якого бере початок з прадавніх часів у сусідній нам  Литві. Парадокс долі полягає в тому, що ще яки­хось п'ятдесят років тому не було у Львові людини, яка б не знала надзвичайно інтелігентного шляхетного львів’янина, конс­труктора, митця, громадського діяча, підпри­ємця - Михайла Стефанівського. А зараз, можливо, знайдуться одиниці, які щось про нього чули. Поодинокі згадки в періодичних виданнях чи монографічних дослідженнях не можуть докладно подати повного комплексного висвітлення всієї величі цієї небуденної постаті.

Перш за все, широкознаною у Галичині ця людина стала завдяки своїй наполегливій праці у сфері художньо-промислового виробництва металу. Налагодження такого процесу у переважно аграрній Галичині початку XX сторіччя була явищем дійсно унікальним.

Початки роду Михайла Стефанівського губляться у прадавніх часах на території Литви. Єдине, що ми знаємо точно, що це був знаний славетний рід, який у XIX сторіччі мав дворянський статус і родинне прізвище "Стефанавічюс". Прізвище Стефанавічюс було достатньо розповсюдженим на теренах Литви, через що пошуки вихідних коренів є досить складними.

Історія української гілки литовського роду почалася від народження хлопця, якого назвали Михайлом, сином Адальберта і Марії. Ця подія відбулась 27 жовтня 1878 року, про що є записи в тогочасних реєстрових парафіяльних документах. Після того, як Михайло Стефанівський закінчив 7 класів у школі міста Бібрка, перед ним відкрилися двері вільного вибору подальшого шляху.

Продовженню науки сприяло і бажання самого Михайла Стефанівського, який добре вчився і досконало вивчив німецьку мову. Для отримання освіти треба було переїхати до Львова. Вуйко Григорій Васіка допоміг зі вступом у Львівську промислову школу. Вже навчаючись, юнак тісно співпрацював з фірмою Васіки, який з перших років XX сторіччя сприяв кар'єрі Михайла.

Успішно пройшовши період навчання, Михайло вирішив не братися за власну справу, а продовжити освіту у навчальних закладах за кордоном. Для українців було таких центрів кілька, а зокрема Краків, Берлін, Будапешт, Відень. Михайло, властиво, обирає останній шлях, їдучи до столиці Австро-Угорської імперії. Успішно закінчивши віденську промислову школу, М.Стефанівський повертається до Львова і на початку XX сторіччя починає працювати на фабриці Григорія Васіки.

ArticleImage_3_51478.jpg1909 року Михайло почав серйозно зустрічатися із Стефанією Корень (1891-1972), із якою побрався 1910 року. Відтоді на все життя поєднав Бог цих двох людей і здобутки одного з них напевно були б неможливі окремішньо, чи то у вихованні дітей, творчій, громадській чи будь-якій іншій діяльності. Михайло та Стефанія завжди були разом, між ними було велике взаєморозуміння, повага, довіра, злагода і підтримка.

 Будинок родини знаходився поблизу теперішньої Привокзальної, де проходить вулиця Залізнична. Тоді це була віддалена окраїна, яку Стефанія жартівливо називала "відросток". Серед добрих знайомих та друзів родини Стефанівських були члени сім'ї Шухевичів, Барвінських тощо. Стефанія брала посильну участь в професійній діяльності свого чоловіка, бо у рекламних довідниках назва фірми звучить як "Стефанівський Михайло і Стефанія".

Сім'я Стефанівських була досить великою, що на тоді не було рідкістю. Вся родина мешкала у приватному будинку, де все мало своє призначення. Окремі приміщення були відведені під дитячі кімнати. Галасу тут було багато, адже в родині Михайла та Стефанії було п'ятеро дітей: два сини - Богдан і Юрій та троє дочок - Олена, Любов та Ірина. Попри складні тогочасні умови життя, батьки робили все, аби їхні діти зазнали якнайбільше тепла і ласки, розуміння справжніх ідеалів людяності. 

Всі діти займалися музикою. Були талановитими, грали на фортепіано, а Юрій на скрипці. Оскільки тогочасна влада постійно переслідувала українців і не допускала до вищих навчальних студій, Михайло змушений був вислати своїх дітей – Богдана навчатися до Праги, а Юрія — до Варшави. По-різному склалися дороги доньок М.Стефанівського. Олена та Любов зазнали тяжких поневірянь на батьківщині. Третя їхня сестра - Ірина теж немало пережила, але їй вдалось емігрувати в США, де вона і жила до смерті.

ArticleImage_4_51478.jpg

Богдан, Юрій, Любов, Олена, Ірина Стефанівські. Кінець 20-х років.

Працюючи в робітні вуйка Васіки, Михайло Стефанівський завів власну справу, а тому в промислових довідках значиться як окремішній підприємець. Про це свідчить ряд тогочасних промислових довідників Галичини та Австро-Угорщини. Вже сучасники вважали його визначним львівським ремісником, що міг налагодити не тільки виробничу, але і організаційну ремісничу працю.

Робітній заклад Стефанівського береться за реалізацію найскладніших металево-слюсарних робіт, в основному у львівських проектах архітектурно-будівельної фірми Івана Левинського. Всю практичну роботу проводив Михайло Стефанівський як майстр слюсарський у приміщеннях по вул. Коперника, 16. За короткий час ім'я Стефанівського стало знаним у Галичині завдяки сумлінному й добротному виконанню будь-якої роботи, за яку б він не брався. Ще більш потужно почала розвиватись фірма, коли М.Стефанівський звів власну робітню на вул. Верстатній у Львові.

Окрім того, знаємо факти, коли Михайло Стефанівський прислужився політичній справі, використовуючи свої фахові ремісничі знання. Так, за спогадами, в майстерні він особисто зробив складну драбинку, за допомогою якої зі Станиславовської тюрми втік Мирослав Січинський, який стріляв у намісника Галичини графа Андрія Потоцького (1911 р.), що переслідував українців.

Під власною фірмою Стефанівський береться за вирішення найскладніших художньо-слюсарських робіт. Зокрема до такої ранньої праці належить участь в спорудженні будівлі Акціонерного страхового товариства "Дністер". Слюсарські роботи в будівлі "Дністра" по вул. Руській, 20 виконав Михайло Стефанівський у 1905-1906 роках, бляхарські роботи – майстр Когут.

ArticleImage_1_51478.jpg

Десь у 1920-30-х роках з майстерні зробили справжню фабрику, де працювало 32 робітники і майстри на високотехнологічному устаткуванні. Працівники цієї фабрики вдаються і до художнього слюсарства, створюючи художнє окуття вікон, дверей, брам, декоративних решіток та інших деталей, що так широко представлені в спорудах Галичини. Технічні прийоми створення художнього металу на фабриці Михайла Стефанівського були дуже різні: від простої геометричної ковки, бляхового тиснення до вільноручно артистично виконаних скульптурних декоративних деталей (троянд із листям тощо).

З-поміж художніх виробів до огляду є кілька. Серед імовірних фірма Стефанівського виконала металеві грати для будинку товариства "Народна торгівля" на пл. Ринок, 36 у Львові за проектом Лева Левинського 1934 року. Про успішний розвиток фабрики і її фінансові успіхи свідчить і той факт, що у 1930-х роках відбулась її реконструкція, що включала зведення "Магазину слюсарського" тощо. Варто відзначити, що Михайло Стефанівський заохочував своїх робітників до навчання у школах, сприяв їм у заняттях спортом.

ArticleImage_2_51478.jpg

Впродовж 1906-1939 років на фабриці М.Стефанівського виготовляли різні вироби. Окремі замовлення мали комплексний характер, як, скажімо, підряд на металеві вироби будинку по вул. Лисенка, 14. Двері, віконні грати, зовнішня решітка огорожі творять єдину цільну композицію, де чітко простежуються традиції львівської модернової естетики. Паралельно з тим для будівельних фірм чи приватних замовників пропонували проекти вікон, виконаних із кованого, так званого фасонового заліза.

Інший вид робіт складали різностильові і металевовідмінні сходи. Сходи специфічної конструкції для приватних чи публічних споруд виготовлялись проектантами закладу дуже різні (прості або кручені, ліві або праві тощо). Створювали їх з конструкційних рам, "кракованої" бляхи та дерев'яних поручнів. Серед таких робіт заслуговує на згадку праця для знаного українського живописця Івана Труша. У будинку художника фірма Стефанівського робила сходи, ґанки. Роботу виконували з меценатських мотивів. За це І.Труш подарував Стефанівському картини.

Взагалі зазначимо, що обов'язковим атрибутом модерних будівель Львова та взагалі Галичини 1910-х років були ковані галереї до сходів. Працівники фірми розробили десятки варіантів відповідних художніх конструкцій, опираючись на традиції художнього металу Гуцульщини. Однією з найбільших статей доходу підприємства були огородження (паркани) і брами до них із кованого заліза. Окрім того, з 1910-х років почали застосовувати "сіткові" огородження модерних узорів. Такі вироби активно замовляли і приватні замовники, і церковні організації у всій Галичині аж до 1950-х років.

Особливо прецизійної художньої роботи вимагали фасадні металеві балкони, які фірма виготовляла у 1906-1914 роках. Гарно виконаний балкон був однозначно не тільки прикрасою, але і домінантою екстер'єру споруди. Тому-то такого значення надавав Стефанівський попередньому його проектуванню. У фабриці виробляли балконні конструкції в різних техніках та художніх стилях. На замовлення клієнта в приватних спорудах балконні грати могли бути з додатковими пристроями. В 1930-1940-х роках працівники фірми бралися за комплексне виконання та встановлення ліфтових шахт та ліфтів. Зокрема їх робота зафіксована у лічниці ім. Митрополита А. Шептицького

ArticleImage_5_51478.jpg

Металеві вироби різних фірм Львова.

Говорячи про Михайла Стефанівського, не треба забувати, що це був великий меценат української культури. М.Стефанівський купував картини з виставок (особливо Труша). У його кімнатах висіло багато картин: Труш, Новаківський, Красицький, Кульчицька. Окрім того, фірма брала своїми виробами участь у мистецьких акціях. Зокрема серед іншого 1926 року фабрика Стефанівського представила свої вироби на Другому українському ярмарку в Станіславові.

Останні десятиріччя життя для Стефанівського та його родини пройшли в складних драматичних подіях війни, повоєнного терору і сибірського заслання. В 1939 році почалась Друга світова війна, після чого Львів відразу опинився в епіцентрі подій, переходячи з одних рук в інші. Роки 1939-44 Стефанівські  прожили у Львові, розділяючи всі труднощі тогочасного буття. Але і в ці складні дні життя продовжувалося, майстерня працювала.

Ситуація змінилася з приходом Червоної Армії до Львова навесні 1944 року. Період цей для митця був складний. В 1946 році керівництво львівського заводу "Контакт" намагалося привласнити земельну ділянку з під будинку Стефанівських. Однак за допомогою Голови виконкому Львівської міської ради депутатів трудящих П.Тарана вдалось її відстояти.

 

Останні десятиріччя життя для Стефанівського та його родини пройшли в складних драматичних подіях війни, повоєнного терору і сибірського заслання

 

З 1947 року майстерню Стефанівського державні органи влади обклали неправомірними податками. Попри аргументовані скарги М.Стефанівського, все залишається без змін. Відтоді почався постійний тиск на фізичну ліквідацію одного з найстаріших мистецьких українських закладів Львова та його власників. Ситуація була практично безвихідна. Однак і цього разу вдалось викрутитись. У травні 1948 року М.Стефанівський здав майстерню з обладнаннями та інструментами в безтермінове і безплатне користування Львівському Держуніверситету ім. І.Франка. Сам власник працював тут слюсарем.

1951 рік поставив остаточну крапку на надіях про щасливе майбутнє Стефанівських. Михайла, Стефанію та сина Богдана заарештовують і утримують в Замарстинівській тюрмі. Після слідства всім присуджують по 15 років поселень і відправляють у Сибір.

Місцем спецпоселення для них було приписано селище Первомайка (Вагайський район Тюменської області) в Російській Федерації. Там 28 червня 1952 року Стефанівський Михайло Адальбертович помер з діагнозом "інфаркт міокарда" в селищі Первомайка. Коли 1993 року Богдан Стефанівський та його старший син Юрій хотіли перевезти тлінні останки батьків в Україну, то знайомі з Тюмені повідомили, що цвинтар, де поховані українські політв'язні, місцева влада знищила, зрівняла могили бульдозером, кістки викинули в річку.

 
Відеопіслямова від Манкурта 

 

Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter

Дискусія 13

Для того, щоб залишити коментар, необхідно увійти
Загрузка...
Останні новини
Залиште відгук