Після Помаранчевої революції при владі в Україні опинилися випадкові люди, політичні, сказати б, «пігмеї», занадто нікчемні супроти тих історичних викликів, які поставила перед ними революція. Коли 2008 року вони провалили і другий шанс, який їм дав народ на позачергових парламентських виборах-2007, я зрозумів, що справа програна і що на нас чекає тривалий період доволі махрової політичної реакції.
Таку позицію висловив політолог Микола Рябчук в інтерв’ю ZAXID.NET.
«Після помаранчевої революції мені, як і багато кому, видавалося, що Україна вибилася нарешті на твердий ґрунт із євразійсько-совєтського баговиння, довершила, хоч і з великим запізненням, те, що інші східноєвропейські нації зробили ще в 1989-му: кардинально змінили свої політичні системи, відсунули від влади старі совкові «еліти», встановили цілком нові, європейські правила гри. Я, звісно, не мав ілюзій, що колоніальну спадщину буде легко подолати. Я знаю, що і в розвинених демократіях міжетнічні стосунки залишаються проблематичними – як це видно на прикладі Бельгії, Каталонії чи Країни Басків, не кажучи вже про Північну Ірландію. Але в правових державах, якими є всі розвинені демократії, існують чіткі механізми вирішення конфліктів, існує певна культура переговорів і компромісів, традиція виконання контрактів, себто дотримання слова, гри за правилами, а не з правилами. В Україні належало все це створити, тож саме це видавалося мені після революції пріоритетним завданням, бо тільки на цій основі, переконаний, можна вирішити й інші наші проблеми, зокрема й постколоніальні», - зазначив політолог.
«Досить швидко, однак, я відчув, що при владі опинилися випадкові люди, політичні, сказати б, «пігмеї», занадто нікчемні супроти тих історичних викликів, які поставила перед ними революція. Коли 2008 року вони провалили і другий шанс, який їм дав народ на позачергових парламентських виборах-2007, я зрозумів, що справа програна і що на нас чекає тривалий період доволі махрової політичної реакції. Улітку 2009-го я опублікував збірку статей 2005–2008 років під загальною назвою «Улюблений пістолет пані Сімпсон: хроніка помаранчевої поразки». Власне, до виборчої поразки залишалося формально ще півроку, але фактично – якщо говорити про втрачені сподівання на кардинальні зміни, на європеїзацію та модернізацію України, – вона була вже доконаним фактом. Гіпотетична перемога Юлії Тимошенко могла змінити певні параметри цієї поразки, глибину, сказати б, сьогоднішнього маразму, проте не його засадничо совкову сутність. Ми мали шанс вирватися з совка – як прибалти, як східноєвропейці – і протринькали його на наступних двадцять або й п’ятдесят років», - додав він.