Кращого друга України і більшого оптиміста, аніж чеський президент Петер Павел важко відшукати, але й він останнім часом почав говорити дуже сумні й депресивні речі. Ну якщо вже він… За словами Павела, Україна «повинна бути реалістичною» щодо своїх перспектив повернення окупованих Росією територій. «Найбільш вірогідним результатом війни буде те, що частина української території опиниться під російською окупацією, тимчасово», – сказав президент Чехії, додавши, що цей «тимчасовий» стан може тривати роками.
А що таке «роками»? Крим там вже «роками». А що таке «тимчасово»? Кажуть що немає нічого більш постійного, аніж тимчасове. Звісно, що це не навіки. Історія XX століття ясно це демонструє. Ну, наприклад, Росія, втративши країни Балтії 1917 року, 1940 року їх собі повернула шляхом нового загарбання, але лишень на пів століття, зрештою все ж втратила. Трохи оптимістично, та не дуже. То й нам чекати пів століття? Щодо Криму. А щодо решти…
Не кажучи вже про таких не дуже друзів України, як помічник угорського прем’єра Віктора Орбана Балаж Орбан, який радить українцям просто підняти лапки догори і здатися кацапам, справжній друг України голова МЗС Польщі Радослав Сікорський теж висуває якісь шизофренічні ідеї про «чесний» референдум у Криму і відкладання там на двадцять років невідомо чого. Складається враження, що не тільки вороги України, а й наші щирі друзі ведуть чи то стихійну, чи то кимось сплановану інформаційну кампанію під гаслом: «Не тратьте, куме, сили, спускайтеся на дно». А про усілякі китайсько-бразилійсько-швейцарські мирні ініціативи дарма й говорити.
Знайшов свою цитату з 2012 року, коли ще війною наче й не пахло, та все ж хотілося зазирнути наперед: «Відрізана скиба не пристає до хліба», – каже народна мудрість, і тому найпотужнішим головним болем українського державотворення новітнього часу буде інтеграція історично ампутованих від живого національно тіла України регіонів, реанімація національно омертвілої тканини цього державного тіла. Наслідків цього процесу може бути три. Найоптимістичніший – це приживлення омертвілих тканин до решти тіла і врешті-решт плекання єдиного здорового тіла нації. Найгірший – це зараження інфікованими частинами тіла більшої, здорової частини тіла, і врешті-решт загибель цілого тіла. І третій варіант – ампутація безнадійно хворої тканини, як єдиний порятунок від загибелі усього тіла, бо, як каже Святе Письмо, «краще, щоб загинув один із твоїх членів, аніж усе твоє тіло було вкинуте в геєну огненну» (Матвія, 5:29-30).
А Олесь Гончар ще у 1990-х радив українцям: «Донбас – це ракова пухлина, то відріжте його, киньте в пельку імперії, хай подавиться! Бо метастази задушать всю Україну!». Теж ніби якась логіка в цьому була. Але ж пелька імперії ненаситна, вкинеш щось у цю пельку, вона зовсім не подавиться, а захоче ще більше. Багато хто навіть і з притомних людей у березні 2014 року думав, що Росія задовольниться Кримом і далі не полізе. Аякже, розмріялися. Треба було тоді зразу дати кацапам по руках і по зубах, можливо далі б і не полізли, але послухались - немає вже злості, якими поганими словами їх обізвати – Ангелу Меркель з Бараком Обамою, і вийшло, як каже та ж сама народна мудрість: «Заплуталась ніжка – пропала птичка. Зав'яз пазурець – і пташині кінець. Кігтик застряг – пропав птах». Застряглий кігтик у вигляді Криму розпочав ефект доміно щодо загарбання болотним царством українських територій…
На сьогоднішній момент складається враження, що в України та її союзників визрів якийсь таємничий план припинення війни. Блінкен заявив, що США зараз ретельно вивчають український план перемоги. А таємничість цього плану полягає у тому, що тут явно нависає примара 38-ї паралелі, тобто заради миру – примирення з втратою Україною певних територій. Ні, ні жодного «замороження» конфлікту не може бути в принципі, це говорять і українські політики, і наші союзники, ну а що ж це, як не «замороження»?
Президент Зеленський говорить якимись туманними й загадковими фразами щодо формули (ні, вже не перемоги), а можливого миру: «Я думаю, що ми ближче до миру, ніж думаємо. Ми ближче до закінчення війни», називаючи як термін кінець цього року. Невже це завуальована ідея про «зійтися десь посередині» взамін на «просто перестати стріляти»? Бо хто повірить, що до кінця цього року кацапи погодяться «зійтися» не «десь посередині», а десь на міжнародно визнаних кордонах України, тобто заберуться з усіх окупованих ними українських територій, і настане «справедливий» мир? А військовий аналітик Роман Світан відкрито каже про те, що наше керівництво просто свідомо здає Донбас, як здали у перші дні повномасштабного вторгнення Херсонщину. То якщо прийде «закінчення війни» і «мир» без виходу, як про це в нас говорилося всі ці останні два з половиною року, «на кордони 1991 року», то що це, як не замороження конфлікту?
Утім чи насправді зараз на фронті така безвихідь, коли, за словами сумнозвісної Мар’яни Безуглої, ми втрачаємо Донбас, бо нашому керівництву захотілося «побавитися в курській пісочниці»? Більшість аналітиків каже про часткові тактичні чи оперативно-тактичні успіхи росіян в районі Вугледара, Торецька, Покровська. Ворог дуже повільно, як тепер модно казати, шляхом нарізання салямі, але невпинно просувається вперед, і як тут не згадати заяву ватажка вагнерівців Євгена Пригожина ще, здається, до захоплення ворогом Соледара, над якою тоді всі реготали: «Відвоюємо Донбас за два роки, а до Дніпра дійдемо за три роки». Чому не за два-три тижні чи місяці, це вже інше питання, але реалізму від Пригожина не відбереш: наче як у воду дивився…
Невже зараз насправді така складна ситуація, що треба заради миру поступатися територіями, звісно, що лише «тимчасово», а як же інакше. Нам же казали, що майже цілорічний наступ кацапів має врешті захлинутися, вичерпатися, і тоді логічно має розпочатися наш контрнаступ. Згадаємо, що в нас вже було і блискавичне звільнення від ворога Київщини, Житомирщини, Чернігівщини, Сумщини, були й блискучі офензиви Харківська, Херсонська і врешті Курська. Щоправда був і вкрай невдалий контрнаступ 2023 року. Та перебіг війни нікому не дано передбачити…
Але якщо над Україною і справді нависне примара 38-ї паралелі, тоді шукатимемо для себе якогось виправдання для такої ситуації. 38-а паралель, тобто лінія розмежування між Північною та Південною Кореєю після вкрай виснажливої війни від 1953 року непорушно існує вже понад сімдесят років. За цей час Південна Корея у своєму економічному та цивілізаційному розвитку так стрімко пішла вперед, а Північна Корея так неймовірно відстала, що різниця між ними нагадує різницю у висоті між Джомолунгмою і Маріанським жолобом. З одного боку одна з технологічно найрозвинутіших і найбагатших країн світу, з іншого жахлива бідність і голод. Контраст найкраще відтіняє гарне й потворне. Чи не така ж чи схожа ситуація чекатиме на Україну майбутніми роками, якщо не десятиліттями…
Христос говорить, що деколи треба пожертвувати частиною чогось, аби не втратити його повністю. Колишні капітулянтські настрої на кшталт «а зате ми відстояли незалежність України і демократію» зараз, здається, потрохи опановують значну частину нашого істеблішменту та простого поспільства, які «вкрай змучені від війни». І, здається, все більше прислуховуються до голосів, які волають про те, що наші чудові хлопці, найкраща еліта українського народу не повинні гинути, аби відвоювати вщент знищений клапоть вигорілої землі Донбасу з апокаліптичним індастріал-ландшафтом суцільного пекла, суцільної геєни вогненної, власне тої, куди не повинно потрапити все тіло… Цій точці зору знову підспівує чеський президент Петер Павел: «Перемога над Росією в Україні ціною знищення половини українського населення, напевно, не є перемогою».
Але ж це українська земля, кожний клаптик якої є священний, і ось будь тут мудрий. Як би не розвивалися події сьогодення, без жодного сумніву на сто чи на всі двісті відсотків рано чи пізно болотна імперія зла неодмінно впаде, а Україна відвоює всю свою територію і навіть не виключено, що матиме ще й неабиякий клопіт із новоприєднаними Північною Слобожанщиною і Кубанню, але чи ці події припадуть на життя цього покоління, ніхто не знає…
Титульне фото з візиту президента України Володимира Зеленського на завод з виготовлення боєприпасів у Скрентоні, штат Пенсильванія. Фото ОП