- Кожне прагнення і намагання до чогось є обмеженням. Кожна мрія має свої рамки, бо є конкретною. Кожна свобода є ув’язненням у своїй безмежності. Кожне бажання – виснажує.
Свою третю електронну збірку віршів, яка щойно з’явилася в мережі, поет Мирослав Боднар назвав «Фраґменти свободи». Його письмо нагадує Бистрицю, або яку-небудь іншу річку, яка тече лише тому, що не може не текти. Багато зворушливої правди життя, багато красивих фраз і пафосу, присутність якого автор в жодному разі не визнає. А все ж, його хвилюють суспільні настрої, бо ж не просто жити у країні, де «таїна сповіді замінилася таїною голосування».
Наша розмова про свіжу книжку, життя літератури в Інтернеті, відсутність потреби в піарі та Львів, до якого поет переїхав через кохану.
– Міреку, найперше хотів би розпитати про твою найновішу книжку «Фраґменти свободи». Порівняно з двома попередніми, вона, справді, «дуже вільна». Як ці тексти тобі писалися? Що ти при тому переживав?
– Вільна, бо те все писалося, як дихалося чи пливло – легко і невимушено, без анінайменшої гадки, що це потім можна зібрати докупи і видати книжкою. Першочергово це ж були пости у живому журналі.
Ну, що переживав? А що переживає людина, яка їде в поїзді і розказує випадковому попутному пасажиру якісь фраґменти зі свого життя? Отаке саме й тут. Якісь такі необов'язкові рефлексії і замальовки, історії, які я розповідав своїм друзям, так би мовити, онлайн.
– Разом з тим, всі твої збірки є електронними. Ти свідомо не видаєш їх на папері, чи просто нема змоги, а такий шлях найлегший? І чи багато в Україні таких експериментів?
– Та ні, звісно, що я не роблю це спеціально. Була б змога – видавав би. Але змоги поки що немає, бо книжки є дуже рясно та кольорово ілюстровані, і видання такої книжки задоволення не з дешевих. Але згодом планую видати їх у одній, вже без ілюстрацій, тільки тексти. А поки от можу робити це у такий спосіб, електронний.
З тих, про кого мені відомо, хто в Україні теж таким займається, то це Антон Санченко, Назар Шешуряк, Андрій Слапенін, Михайло Зарічний. Є, певно, і ще хтось, просто не знаю.
– Міреку, попри твою чималу продуктивність і діяльність у Інтернет-просторі, зовнішнім піаром займаєшся дуже мало. Де тебе можна послухати, коли читаєш свої вірші? Як тобі читати на живо для живих людей? Чи зараз усе концентрується у мережі?
– Ну, я б не сказав, що є в Інтернеті чимало продуктивний. Так, час від часу викладаю якісь тексти і усе. А зовнішнім піаром не займаюся, бо, по-перше, є страшно лінивий, а, по-друге, бо не вбачаю у цьому потреби. Раніше якось не надто серйозно ставився до того, що пишу, ну, і воно так по інерції продовжується дотепер. Просто пишуться тексти, я їх викладаю у живому журналі, потім, коли текстів назбирується певна кількість, я їх укладаю в цикли, даю друзям-художникам, вони роблять ілюстрації, потім те все верстається і книжка готова. Заливаю в Інтернет і будь ласка – гортайте, читайте, і на тому спасибі. Відсилати тексти до літературних журналів, публікувати їх на поетичних сайтах, їздити на фестивалі, щоб читати їх публіці – не маю, повторюся, ні потреби, ні бажання.
Де мене можна послухати, то відповім, що не знаю. Не планую ніде виступати. Можливо, на форумі видавців у Львові. За вісім років того писання мав усього лише п'ять виступів – двічі на фестивалі «Потяг до Яремче», двічі на форумі у Львові і один виступ в Івано-Франківському арт-кафе «Мармуляда», вечір-тандем зі Стронґовським. В Яремчі та Львові то теж були тандеми, тож сольних виступів поки ще не маю.
Читати наживо для людей так і не навчився. Ну, ясно, за п'ять виступів багато не навчишся. Не люблю і читаю вголос дуже погано. Сам, до речі, погано сприймаю тексти на слух, мушу бачити букви на папері. Поки що все, як ти кажеш, концентрується у мережі, це зручно і не займає багато часу. Написав вірш, виклав у себе в журналі, все. Кому цікаве те, що я пишу, хто стежить якось за тим, прочитає. А збільшувати паству, шукати нових читачів, штовхати кудись свої тексти це не моя справа. Я не рекламіст і не піар-менеджер.
– У своїх віршах ти продовжуєш західну традицію. Передовсім, американські бітники. Нині таких впливів є чимало на молоду українську поезію. Водночас, саме вони є цікавими для ширшого загалу. Чи були якісь упливи на тебе з класичної української літератури?
– Тих бітників закидають всім, кому не лінь. І, напевно, не помиляються. Дуже потужна енерґетика йде від їхніх текстів, тож і не дивно, що їхній вплив відчувається дотепер.
А впливів з класичної української літератури не було, якось пройшла повз мене. Більше читалося і читається сучасну українську і всяку різну зарубіжну. Хоч не скажу, що не знаю її, принаймні з тим, що писалося в Україні у XX столітті у мене більш-менш гаразд.
– У віршах останнього часу, які ти викладаєш у себе в живому журналі знаходимо багато релігійної тематики. Чим то для тебе є? Бо зараз ця тема не дуже популярна, а окрім того збита до примітивізму. Чи може бути нині цікава духовна поезія і чи, може, є така?
– Ну, я б не сказав, що ті тексти на релігійну тематику. Тематика в них інша, насправді, але те, що в них багато Господа, то так. Це, з одного боку, швидше якийсь такий пантеїзм, а з іншого – Бог там ніби відокремлено стоїть від того всього, про що йдеться у текстах, як вища сила, на яку сподіваєшся і віриш, що вона повсякчас із тобою і що в потрібну мить вона прийде тобі на допомогу. І приходить, насправді. Тож роблю я це для того, щоб окреслити собі ту віру і показати як вона працює.
Так само не можу сказати, що ця тема, як ти кажеш, буває популярна чи непопулярна. Можу навести десятки прикладів, які спростують твої слова, і покажуть, що тепер, як, зрештою, і колись, багато хто у своїх текстах звертається до Бога. Яскравий приклад – останні дві збірки Богдани Матіяш «Розмови з Богом» і «Твої улюблені пси та інші звірі».
Я б не розділяв поезію на духовну чи не духовну, чи ще якусь іншу. Поезія є поезія, і є цікавою чи нецікавою не залежно від того духовна вона чи ні. Але як вже на те пішло, то відповім, що так, може бути цікава і є цікава. Вірші Яна Твардовського, згаданої вже Богдани Матіяш, які можна назвати духовними чи на релігійну тематику, користуючись тими термінами, що ти запропонував, є дуже мені симпатичними. Згадав би ще когось, але щось більше нікого ось так зразу не можу пригадати. Хоч знаю, що багато в кого Бог є розлитий у текстах.
– Зараз буде питання не про літературу, а швидше про географію. Ти двадцять п’ять років прожив у Івано-Франківську, а кілька місяців тому перебрався до Львова. Яка твоя любов до рідного міста? І чи найшов ві Львові, що шукав?
– Ні, ну я не їхав до Львова у пошуках чогось. Переїхав до Львова через кохану. І від самого початку знав, що мені бракуватиме Франківська і тих людей, котрі там залишилися. Без Франківська мені погано, і не знаю, чи житиметься мені ще десь так добре, як жилося там. З настанням весни навідуюся до нього майже кожних вихідних.
– Міреку, у твоїх текстах дуже багато побуту, конкретних місць, закладів, вулиць, людей… Багато Франківська. Зараз ти живеш у Львові, то чи буде читання твоїх нових віршів мандрівкою містом Лева?
– Франківська, насправді, не багато. Всього решта, що ти перелічив, певно, так, але Франківська ні. У Франківську мені дуже добре жилося, і писати про нього, про життя у ньому не було потреби. Більше гулялося, аніж писалося. У Львові все навпаки. Тут більше пишеться і менше гуляється. Може, це тому, бо переїхав до Львова восени, ну, і там зима була, і весна довго не починалося, і більше сиділося в хаті. Може, зараз буде більше гулятися і менше писатися.
Ну і так, з того, що тепер пишеться, вже є кілька текстів про Львів. Але тут слід розуміти, що то не є тексти, власне, про сам Львів, а про моє відчуття цього міста, про мене у ньому. Про Франківськ не писалося, бо я його надто добре знав. Львова не знаю, тому і пишу, щоб якось окреслити його для себе.
Довідка ZAXID.NET
Мірек Боднар народився 1985 року у м. Івано-Франківську. Закінчив Прикарпатський університет, співредактор не зовсім періодичного літературного часопису „Паперова зозуля” („Лілея-НВ”, 2006). Працює у книгарні видавництва „Лілея-НВ”. Автор книжок "Хороші вірші, погані вірші" (2010), "Не для продажу" (2010), "Фраґменти свободи" (2011).