На першому урочистому засіданні Львівської міської ради мене зачепили слова одного з промовців, заступника Голови обласної ради, який говорив про допомогу «територіям».
Я б хотів, щоб ми собі поставили питання: «Що таке місто у 21 столітті? Що таке місто в часи глобалізації?».
Ми рухаємося до світової конструкції, де порядок денний задаватимуть порівняно небагато міст. Під порядком денним я розумію творення сенсів у культурі, економіці, міжнародній політиці. Чи Львів буде одним з таких міст залежить від нас з вами. З мого досвіду, принаймні до сьогодні, місто в Україні розглядалося як географічна локація, де є багато будинків, бруківка, засоби виробництва, можливо, сміттєпереробний завод, ну і накінець, цвинтар. За такого бачення ми концентруємось лише на просторовому розвитку, комфорті та затишку.
А, насправді, місто – це географічна локація, де концентрується людський капітал, який у 21 столітті є головною конкурентною перевагою міст, які творитимуть світ у майбутньому. Все решта – периферія, джерело ресурсів для цих міст. Місто також є непрямим роботодавцем і це те, що нам – депутатам потрібно пам’ятати у нашій представницькій діяльності.
Сподіваюся, серед львів’ян мало осіб, хто б сказав, що ми не хочемо бути таким містом. Але для цього нам треба усвідомити: Місто – це, перш за все, люди. Не «території». І ці люди, зовсім необов’язково, є носіями соціального капіталу. А соціальний капітал – це здатність великої кількості людей об’єднуватися заради великої мети, досягнення якої може тривати не одне покоління. І цей капітал характеризується наявністю певних ознак: освіченістю, здоров’ям, тривалістю життя та, особливо, рівнем довіри у суспільстві. Саме в такому місті концентруються людські таланти, за якими «полюють» глобальні міста-лідери. Тому зосередитися нам треба на вирощенні талантів, їх втриманні та залученні ззовні – на розбудові соціального капіталу.
Протягом певного періоду ми рухалися у цьому напрямку – під час реалізації стратегії 2007-2015. І досягли успіху. Тому нам заздрять багато українських міст і виправдовуються, мовляв, що у них немає Греко-католицької церкви. Так, ми маємо Греко-католицьку церкву, маємо інші церкви, але чи живемо за Шептицьким? Бо після 2015 року нас засипало сміттям, але, що найгірше, не тільки буквально.
Я мрію, щоб нова депутатська каденція стала каденцією, спрямованою на львів’янина та львів’янку, на їх гідність та благополуччя. Бо всі урбаністи, праці яких я читав, доводять, що досягти цього можна у випадку інвестування в людей, а не в «території». Тоді буде в нас і бруківка, і виробництво, і сміттєпереробний завод і, звичайно ж, цвинтар (але вже не так близько у часі, бо житимемо довго і щасливо).