Останній раз, коли темрява підступила до Львова, була сміттєва блокада. Майже рік я обурювалася, переживала, виносила з подвір‘я і з-під брами сміття та кульки набиті недопалками, слухала про щурів, які бігали, і про хвороби, які можуть на нас кинутись...
А далі – голодування чотирьох у Києві, за нас і проти неоголошеної війни усього адміністративного апарату проти мого міста і наших людей. Мені на голову не налазило, що ніхто не вийшов до них. Як дружина, питала: – Ну що? Ну як там?!! Андрій не мав що сказати втішного. Я лише могла бачити, що він це все пропускає через себе.
І от середина червня 2017-го. Андрій іде на службу, мене підносить і лихоманить від усього, що відбувається, і рояться думки: «Може, я б щось зробила? Може, треба, аби львів‘яни щось сказали? Щоб почули їх, якщо у Києві не чують Андрія?» Але що я можу зробити? Куди йти?! Як достукатись до львів‘ян?
І паралельно, як це у кожного буває, з’явились сумніви. Ну, почнеш щось писати у ФБ, просити, будуть казати, що ти зацікавлена особа, будуть сміятися, що А. жінка допомагає, бо сам не може, що це такий піар… Все оце перемішалося: чи йти і діяти, чи продовжувати боятися, що не знаю, що конкретно робити і, що можу ще гірше наробити.
Думки нуртують і раптом, вмить, все вляглося, заспокоїлось. Мене ніби осінило! Ну, то хто ти? Дружина мера чи людина? То ти допоможеш, чи будеш збоку чекати, поки само вирішиться? Відважишся, чи будеш попелом голову посипати? В тебе є гідність, чи вже змирилась, що її топчуть? Тебе болить за інших людей, які теж проживають цю навалу? А ти не львів‘янка, не частинка громади? Ну, то хто ти? Де ти?
Я вперше усвідомила себе львів‘янкою не тому, що покохала тут, не тому, що діти тут народилися, навіть не тому, що Львів красивий, а тому, що я живу своє життя тут, разом з іншими людьми, і ми є велика спільнота, родина, громада. Неоднорідні, неідеальні, різні, кожен зі своїми тарганами, але нам судилося жити тут разом – і в радості, і в горі, і в суперечках, і у злагоді, у непримиренності і вмінні, попри все, підтримувати одне одного!
Я людина, я жінка, я львів‘янка, я – частина великої громади! І мені байдуже, що хто скаже і як прив‘яже до піару! Нині я маю силу і відвагу заступитись за когось, завтра інший вийде за межі своїх страхів і залежностей від середовищ, чи небезпеки бути таврованим через свої погляди на честь і гідність. Бо це Львів! І цінність його – у повазі до людини і до громади! Сила його історії, передання традицій і людських цінностей підтримує дух того, хто народився чи приїхав до Львова. Дух вільної людини, для котрої гідність і честь – програма життя.
Вчора у багатьох, я переконана, закралася якась невловима чи незрозуміла тривога. Щось не те? Мене намагались переконати, що все, чим я жила і що цінувала – не те?! Що Львів і львів‘яни жили в ілюзії, і «тося», зробить все добре для них, і, певно, й без них?
Виявляється, що дитину можна виносити за місяць, а дерево, з зерня посаджене, за півроку буде родити? Все за планом Орвела «1984», за планом більшовицьких гасел – ми луччий, новий мір построїм! Львів‘янином буде вважатись не той, хто усвідомив свою причетність і відповідальність перед містом, хто сперечався, пропонував, виборював, зрештою, спільно творив цей бурхливий вільний міський простір, а хто просто матиме картку львів‘янина, хто встиг вислужитись перед «старшим братом» під час ганебної передвиборчої кампанії, чи той, хто ще вислужиться.
Каноном буде вміння продаватися «потрібним людям» і подавати руку негідникам заради ілюзії влади!
Але це не влада – ця тяжка праця втримувати ціле місто у стабільності і планувати його розвиток під час змін урядів, президентів, під час політичних ураганів чи світових пандемій. Треба іти вперед і завмирати, знову рухатись означеним курсом і знову балансувати. А мене переконують що на засадах цинізму, брехні, лицемірства і популізму треба будувати Україну?
Якщо хтось ще не побачив світоглядної загрози – є час до неділі. Впевнена, що багато не побачать, бо гібридні технології, як і зло, працюють. Бо ми потроху, природно поволі розвиваємося і очищуємося.
Нині я прошу підтримати мене, себе, своїх друзів, знайомих і незнайомих нам львів‘ян, відчути силу нашої громади, згадати цінність Львова у нашому житті і житті України – усіх, кому не байдуже, усіх, хто своєю щоденною працею, на своєму рівні будує справжню Україну, усіх, хто вірить у людське світло, хто віддає і ризикує тепер своїм життям.
Ми велика спільнота людей, ми – львів’яни! Де не під силу вистояти одній людині – під силу нам разом.
Бо Львів – це місто вільних людей!