Львів, мабуть ви чули колись, називають маленьким Віднем. Цікаво, а якби раптом десь на теренах Європи ці міста б зустрілись… Солідний та шляхетний Відень зверхньо б привітався зі стареньким Львовом, ледь припіднявши водночас капелюх-котелок та кутик губ під моднячо закрученими вусами.
Хоча почекайте. Відень, відомий ще за римських часів як Віндабона – набагато старіший.
Саме тому зверхність, чи столичний лиск тут причина? Чи може ще й тому, що Відню гарно вдалось те, що не зумів Львів – вціліти і зберегти? Вціліти у той час, як історія-вертихвістка крутила, вертіла так легковажно долями українців та України і повернула десь не туди в ХХ столітті, ціною надто високою, яку платимо донині.
Коли блукала вуличками Відня, мене не залишало відчуття дивної ностальгії за чимось втраченим, ймовірно, за тим примарним витонченим львівським всесвітом, який понині живе лише в уяві деяких митців, їх творіннях та, подекуди, в думках тих, хто полюбляє історію.
Світ, де все чинно і шляхетно: вишукані чисті під’їзди, діючі сторічні ліфти, затишні цукерні та кав'ярні, в яких безшумно поміж столиками снують чорно-білі фігури кельнерів.
Коли спостерігала у Відні за відголосками того світу, не обійшлось і без одвічного шекспірівського. Стосувалося це віденських під’їздів: «Чемно чи геть неввічливо?». Цікавість взяла гору, двері були незамкнені і за лаштунки віденських вуличок ми потрапили (про що я зовсім не шкодую).
А там…
- … дворики, де небо гуляло в шибах вікон;
- під’їзди, де вишукані застиглі в ліпнині панянки спостерігали згори здивовано, на противагу античним хлопцям з лавровими вінками, що стежили за нами несхвально;
- цікаві клямки зі старими механізмами та вишукані ручки-дівчатка;
- елегантні кабінки ліфтів в металічному мережеві граток, де, як у ретро кінофільмі, – кадр за кадром, поверх за поверхом мерехтливо змінювали один одного. І все це – примостившись на зручній лавочці (правда, для особливо тендітних).
Від напису «Портьє» під лаконічно-металічний лязкіт дверей ліфта до яскраво освітлених, наче напередодні свята, фойє та латунної таблички на дверях, за якими приймає такий-то такий доктор права, адвокат – все дихало столітнім повітрям.
Обідати нам трапилось в ресторані, що ніби ожив зі світлин старого Львова, хіба трошки відвідувачі були сьогоденні.
Різного калібру столики розставлені в хаотичному порядку – ніякої симетрії – здавалось, живуть своїм життям і можуть кочувати залами. Одні зібрали навколо себе зручні фотелі і диванчики, на яких вмостились читачі газет та друзі, які давно не бачились; інші – звичайні, для тих, хто прийшов швиденько поїсти; були й декілька вкупі – за одними з таких гамірно святкували старші панянки.
В кутику, трохи непримітна, примостилась етажерка з кіпою газет, деякі в очікувані своїх читачів вже заправлені в спеціальні тримачі з дерев’яними ручками.
Саме такі кав'ярні були певний час у Львові і, власне, належали до віденського типу: для самітників, в яких, в основному, збиралися поглиначі газет, світські і «бранжові», де сходилося товариство, що належало до однієї «бранжі» – гурту, фаху, чи компанії (за Юрієм Винничуком). Проте визначальним був зовсім не інтер’єр, а атмосфера.
Шкодую, що там зробила мало світлин, але фотографувати людей за столиками здалось мені чимось недоречним.
А потім знову були вулички, храми, музеї і довга дорога не додому, але про це, можливо, згодом.
На мою думку, кожен львів’янин, котрий потрапить у Відень, зможе знайти щось близьке по духу, те, що нагадуватиме йому домівку, радітиме дзеленькоту трамваїв чи проходам по старій бруківці… а, можливо, пощастить знайти і львівських улюбленців – левів.
То, може, Відень – то великий Львів?
Фотографії зі сторінки Оксани Ірисової "Цидулки мандрівниці"