В одне з давноминулих літ були особливо надокучливі мухи. Я тоді жив у батька й готувався до іспитів, а мухи заповзялися зіпсувати мені життя. Вони прокидались на світанку, сідали на будь-яку відкриту поверхню тіла, лоскотали, а часом і кусалися. Мух у кімнаті було багато, вони юрмилися у безпечній зоні під стелею й робили бойові вильоти по черзі. Спати було неможливо, працювати також.
Десь за тиждень такого життя мій терпець урвався. Я пішов до крамниці й купив балончик дихлофосу. Зачинив вікна, аби жодна не втекла, й почав мститися.
Дихлофос виявився бридко смердючою, але ефективною штукою. Муха, обприскана в польоті, падала мертвою вмить. Якщо випустити струмінь аерозолю в бік мух, які кружляли під стелею, вони падали не відразу, за хвилину-дві. Фронт робіт був великий, я по черзі обходив кімнату за кімнатою й методично обприскував усе, що літало.
Невдовзі видимих мух у квартирі не стало, але в мене сильно розболілася голова. Батькові також почало паморочитись у голові й боліти серце. Овва! Винищуючи мух, я отруївся сам і отруїв ближнього свого.
Усе скінчилося добре: ми відчинили вікна і двері, провітрили хату, й невдовзі нам полегшало. Крилате воїнство в квартирі відновилося буквально до кінця дня. Сморід дихлофосу вивітрився за тиждень.
Це був корисний досвід, яким я хотів би поділитися з медійними і державними діячами, які зараз займаються «примушуванням росіян до прозріння», створюючи російськомовний контент, але чомусь поширюють його не там і не для тих людей, яких вони хочуть переагітувати.
Творцям українського іномовлення, яке на словах адресоване росіянам і російськомовним людям за кордоном, а на ділі — українцям, які з певних причин обирають російську мову.
Телеканалам ICTV і СТБ, які транслюють у межах національного марафону «Єдині новини» російськомовні програми «Антизомби» і «Гражданская оборона», стилізовані під російську пропаганду. Іншим марафонцям, які включають у свої ефіри сюжети чомусь російською мовою про ситуацію в Росії (про це часто пише автор моніторингу «Єдиних новин» Ігор Куляс).
Медійникам, які невпинно тягнуть в український медіапростір «хороших росіян» і цікавляться в них, що вони думають про ситуацію в Україні чи світі. При цьому такі розмови майже ніколи не несуть українській аудиторії того єдиного цінного, що можуть дати російські експерти —
ексклюзивних знань про ситуацію всередині Росії. Зазвичай це просто «мнєнія».
Іномовлення, адресоване росіянам і російськомовним неукраїнцям світу — прекрасна ідея. І не біда, якщо воно буде пропагандистським. Але найочевидніша його ознака: воно має бути розраховане саме на цю аудиторію, і тут річ далеко не лише в мові, а насамперед — у порядку денному, в інформаційних горизонтах.
Якщо перекласти газету «Красный север» із Вологди українською, вона не стане цікавою пересічному українцю й не переконає його підтримати Путіна. І якщо запросити туди спікерами «українців» Іллю Киву і Тетяну Монтян, ситуацію це не змінить. Чому ж тоді російськомовний варіант українського медіапродукту, де українців примушують переходити на російську, де запрошують в ефір персонажів, яких російська влада і більшість громадян вважає зрадниками, але порядок денний при цьому неприховано український, — має підійти мешканцю Вологди й у чомусь його переконати?
Коли ж російськомовний агітпроп поширюється на українську аудиторію, його побічним ефектом є русифікація, чи то пак, гальмування дерусифікації — процесу, який є життєво важливим, рятівним для України. Не кажучи вже, що продукт, стилізований під російську пропаганду, але з протилежним змістом — те, що пропонують дивитись глядачам «Єдиних новин» ICTV і СТБ — просто ображає естетичні почуття адекватних людей. Чи вважається, що зомбовані мешканці Вологди дивляться український марафон і мимоволі прозрівають, а мільйони українців, які при цьому надихаються пропагандистським дихлофосом — невелика біда?