У п’ятницю, 16 червня, ведучий ZAXID.NET Новин Андрій Дрозда розповість про те, як на Львівщині виник конфлікт через знесення радянського пам’ятника.
В Україні триває хвиля знесення монументів радянського періоду і таких, які втілюють колоніальну російську присутність у нашій країні. Цей процес триває по всій країні від Харкова й Одеси аж до Львова з Ужгородом, але не завжди ініціатива знести той чи інший пам’ятник часів окупації зустрічає повну підтримку на місцях.
Однак тепер нас мало дивує ватний дідуган із Криму, який дев’ять років тому втирав сльози за поваленим Леніним і цим став відомий на всю країну. А от коли на Львівщині місцеві нащадки стрільців і упівців виступають проти повалення монумента колгоспниці, то це вже викликає певний подив. У Львівській області працює група з декомунізації при ОВА. До кінця цього року область планує позбутися всіх памʼяток радянщини.
Від початку 2023 року на Львівщині демонтували 62 «совєцькі» об’єкти. Залишається ще близько 180 пам’ятників. “Совок” таки добряче наслідив по наших селах і містах. Всюди можна надибати пам’ятник інтернаціональній дружбі, червоноармійцям, меморіал невідомого солдата або ж монумент, що восхваляє колективні трудові подвиги комбайнерів, трактористів, доярок, агрономів… Цей список можна продовжувати нескінченно. Крок за кроком цю потворну спадщину колонізаторів демонтують і зносять.
Цього тижня на Львівщині демонтували дев’ять обʼєктів монументальної пропаганди «совка». Однак без конфліктів не обійшлося. У цьому випадку не йдеться про дебати інтелектуалів про художню цінність того чи іншого пам’ятника, який нібито не варто знищувати, а краще перевезти у якийсь музей-заповідник для «совколюбів». Ні, все набагато простіше і водночас складніше, бо спротив проти знесення скульптури колгоспниці виник у громаді, де і стояв цей пам’ятник.
Під час демонтажу радянської монументальної спадщини в селі В’язова Жовківської громади місцеві мешканці перешкоджали ініціативній групі з декомунізації, обзивали декомунізаторів і відстоювали збереження пам’ятника. Селяни кажуть, що скульптура жінки з видатним бюстом аж ніяк не радянська, а навпаки нагадує їм українську політикиню Юлію Тимошенко.
Юлія Тимошенко – це непересічна постать новітнього періоду політичної історії України. З певною натяжкою її навіть можна назвати «матір’ю-співзасновницею» олігархічної держави, але свого пам’ятника від українців Юля за життя не дочекалася. Однак такий пам’ятник насправді був і стояв він донедавна на Львівщині.
Монумент встановили в селі В’язова приблизно після того, як там сформували колгосп. Дебела жінка на постаменті – це типова скульптура в стилістиці соцреалізму. Колгоспниця тримає хлібину на рушнику з елементами вишивки. А через косу довкола голови місцеві охрестили пам’ятник «Юлею».
Рішення про демонтаж радянських пам’ятників приймали не в самому селі В’Язова, а в Жовківській громаді, куди село належить. Напередодні місцеві мешканці відрядили священика в міську раду Жовкви домовлятися, щоб скульптуру колгоспниці не зносили. Селяни справді полюбили Юлю. Вони дбали про неї, доглядали, навіть підфарбували очі. Навели, так би мовити, красу.
Однак декомунізатори були невблаганні. Коли вони приїхали з технікою у В’язову, то протистояння було неминучий. Декілька місцевих нетверезих чоловіків намагалися перешкодити демонтажу і обзивати учасників процесу.
А ще захисники пам’ятника, апелювали до обласної влади, закликали поремонтувати дорогу в селі, а не витрачати кошти на демонтаж. Це трохи різні за розміром бюджети, але нехай. Врешті радянський монумент таки демонтували, хоч і довелося вИкликати поліцію для врегулювання конфлікту.
Отож «Юлю» на Львівщині виявилося знести так само важко, як і Катю в Одесі. Щоправда, там демонтаж російської імператриці відтягували згори. Мер міста Труханов, мабуть, має певні сентименти до періоду російського колоніалізму в Одесі. А ось теплі почуття селян із заходу України до спадщини “совка” зрозуміти доволі складно. Можливо, їх і справді досі не відпускає 2010 рік, коли вибір стояв між Юлею і Яником. Така собі емоційна фіксація на політичній поразці, яка привела до влади відвертих бандитів.
Та я вважаю, що цей епізод має значно простіше пояснення. Мешканці села В’язова просто звикли до пам’ятника «Юлі», як до частини місцевого краєвиду. А в нашому короткому житті немає нічого сильнішого за звичку. Іноді ми навіть помилково називаємо цю звичку словом «любов».