Відомий український художник Олександр Ройтбурд у січні-лютому 2019 року мав виставку у львівській галереї «Дзиґа». Його «Passe-partout» (на фото), серія робіт так званого «паперового» циклу, позиціювалася художником як «light-варіант» живопису, адже тут він, як і на полотні, працює з об’ємно-просторовими елементами та кольором.
Примхливий унікальний та водночас універсальний світ робіт Олександра Ройтбурдта – це завжди трохи провокація, трохи головоломка, трохи гра.
Фрагмент експозиції «Passe-partout» у «Дзизі»
Рівно рік тому Олександр Ройтбурд ще й очолив Одеський художній музей. Його перемога на конкурсі зчинила велику колотнечу. А загалом прихід успішного та знаменитого митця у держустанову, де протікає дах, проте є чудова мистецька колекція, є цікавим кейсом не лише для Одеси.
Призначення Ройтбурда та конфлікти довкола стали цього надзвичайно важливою подією для музейного життя усієї країни. Адже тривалі баталії оголили існуючи у цій царині проблеми. Тож ми поговорили з художником не стільки про його мистецтво, скільки про виклики, з якими йому довелось зустрітися. А ще про ті виклики, з якими стикається сучасне мистецтво України.
Олександр Ройтбурд у Львові
Успішний художник хоче та може бути у державній установі? Наскільки він там потрібен?
Якщо йдеться про моє директорство, то крім того, що я є художником, я мав досвід створення різних структур. В Одесі на початку 90-х створили перше в Україні офіційне незалежне мистецьке об’єднання саме в галузі сучасного мистецтва асоціація «Нове мистецтво». З одного боку воно було досить плюралістичним, з другого – не всеїдним. Потім я певний час очолював одеську філію Фонду сприяння розвитку мистецтв, входив до наглядової ради Фонду Сороса, працював також як куратор. Два роки я керував галереєю Марата Гельмана у Києві. Тож організаційна робота не є для мене чимось незвичним.
Щодо того, наскільки потрібен художник у державній установі, то, на жаль, в нас взагалі держава дуже інерційна і людина, яка прагне щось змінити, не залежно від того, є вона художником чи ні, не дуже потрібна в державній установі. Бо сам алгоритм праці державних установ, особливо в галузі культури, є таким, що заперечує будь які зміни, чинить опір спробам реформування. Але для мене, як для людини не дуже системної, такий опір є стимулом. Це для мене якийсь Ерос, джерело енергії. Опір породжує злість, яка мене мобілізує. Тому я сприймаю цей консерватизм як умову свого існування.
Щось вам уже вдалося зрушити у музеї?
Я сподівався на диво Господнє, його не сталося. Але позитивна динаміка є дивовижною. Музей не перетворився в музей майбутнього, але став цікавішим, живішим, до нього почало ходити десь втричі більше людей. Змінився контингент глядачів.
Фрагмент експозиції «Passe-partout» у «Дзизі»
Чому чинився такий опір вашому призначенню?
Це ідеологічне питання. Мабуть, деякі депутати Опозиційного блоку отримали якісь вказівки від своїх московських кураторів. Мене треба було не допустити, бо я є їх ідеологічним ворогом, бо я підтримував Майдан. Вони почали збирати на мене компромат, здебільшого фантастичний. Починаючи від якихось їхніх фантазій щодо моєї сексуальної орієнтації до того, що я гівном малював картини. Я був всім: і алкоголіком, і наркоманом, і злодієм, і педофілом.
Казали, що мені Віктор Пінчук дав сто тисяч доларів, а я їх витратив на себе. Очевидно, що коли це чують люди, які трохи знають ситуацію, їм смішно це чути. Мене демонізували, а потім самі повірили у цю демонізацію. Згодом для них стало спортом не дати мені працювати.
Але ми багато робимо, сподіваємося до відкриття сезону відкрити нові виставкові зали. Ведемо перемовини з передачею до музею збірки Тараса Максим’юка, намагаємося відкрити «Тарасів дім», який би став центром України в Одесі.
Я мрію про музей сучасного мистецтва. На жаль, ситуація в музеї така, що ми навіть не можемо приймати подарунки. Будинок був подарований Одесі міським головою Маразлі сто двадцять років тому для організації музею, який мав тоді десь 700-800 одиниць зберігання. Зараз в нас десь 11 тисяч одиниць, а площа не збільшилась ані на метр.
У музеї була велика виставка радянського мистецтва (йдеться про виставку «Ексгумація»). Як ви загалом ставитесь до декомунізації?
Наша декомунізація – не декомунізація, а комуністична зміна вивісок. Справжня декомунізація – це відмова від тоталітарного мислення. Не достатньо одних ідолів звалити та поставити інших. Ми хочемо показати історію такою, якою вона була, але ставимося до неї критично.
Борис Яковлєв. «М'ясо» (фото ОХМ)
У нас на виставці був зал вождів, там можна було побачити і Леніна-Сталіна, і Кагановича з Хрущовим, але ми зробили експозицію таким чином, що було очевидно: це ексгумація. Ми виставили їх з домовини на загальний огляд. До того ж мені важливо, що портрет Леніна роботи Бажая є шедевром. Мені шкода, що такий талановитий художник розтратив себе на портрети вождів. І це те, що потребує аналізу. Ми збираємо гроші на реставрацію картини Бориса Крюкова «День відпочинку на річці». Це художник з фантастичною біографією. Він починав як один із майстрів українського авангарду. А потім він створив це полотно. Це як «Волга-Волга» або «Кубанські козаки» в кіно. Картина написана у 1927 році й видно, що вона наскрізь фальшива.
Чи, наприклад, у голодному 1945-му році, Борис Яковлєв, геніальний підробник, такий собі радянський пан, пише картина «М'ясо». Це ж радянський Снейдерс! Раблезіанська розкіш плоті! А навкруги – голод. Це явище такого ж порядку як мікоянівська «Книга про смачну та здорову їжу». І це цікаво.
Борис Крюков. «День відпочинку на річці» (фото ОХМ)
Цікавим є і мистецтво «відлиги», коли художники спочатку ніби відходять від сталінізму, але оперують сталінським мисленням. Наприклад, картина Абрама Векслера «Наклепник», показує відверто негативного персонажа. Це найнелітературніша традиція сталінського карикатурного живопису, але критикує вона вже сталінізм. Цікаво спостерігати, як уже через пару років з'являються зовсім інші люди, з'являється молодь, такі собі хіпстери того часу. Наприклад, картина Савінова «Університетська набережна», де вже замість схематичних щасливих радянських людей з'являються нормальні люди, живі. І повітря зовсім інше.
Тобто ми показали час від того моменту, коли колишні художники-авангардисти впали в соцреалізм, до того, як після смерті Сталіна намітився вихід з соцреалізму. Так, за ним пришов теж радянський суворий стиль, але він все одно був вільнішим, більш щирим. Ілюзії того, що от зараз, після Сталіна настане хороший соціалізм, протрималися років десять і щезли, здається, після вторгнення у Прагу. І ось тоді мистецтво знову стало наскрізь фальшивим.
Це не агітка, а дуже цікавий матеріал для дослідників. Це документи, які треба вивчати та аналізувати.
Як ви ставитесь до сьогоднішніх втручаннях політичних уподобань в мистецтво?
Те, що в метро порізали портрети Шевченка – дикунство (йдеться про виставку «Квантовий стрибок Шевченка», – ZAXID.NET). Також я виступав і на захист студента у НАОМА, не поділяючи його поглядів (йдеться про проект Спартака Хачанова «Парад членів», – ZAXID.NET). Я переконаний, що вся та маячня, яку він говорив про війну була для того, аби щось сказати.
Але цей випадок показав консервативність нашої академії.
Фрагмент експозиції «Passe-partout» у «Дзизі»
Потім канон було трансформовано у передвижницьку картину, яка співчуває стражданням народних мас. Потім його було перетворено на соцреалістичний канон, який зображував ідеалізовану дійсність. І все це мистецтво обслуговувала академія. Потім там дозволили трошки модернізму, а потім замінили комуністичну ідеологію на трошки духовність, а трошки – національний дискурс.
Але навчання залишилось таким самим: вершиною є велика тематична картина, яка вже не працює сучасному світі. Зараз час переглянути основи того, чому треба вчити студентів. Для мене інсталяція Хачанова була саме про це.
Після того, що уже було зроблено в мистецтві, чи воно ще може когось чимось шокувати?
Декого можна всім шокувати. Навіть моїми роботами, хоч це консервативне мистецтво в контексті сучасності. Але для когось це неприпустимий шок. У школах не вчать історію сучасного мистецтва. Ми лишилися в парадигмі соцреалістичної естетики, трохи доповненої модернізмом, під зміненим прапором. Суть не змінилась. Тому нас можна шокувати чим завгодно.
Фрагмент експозиції «Passe-partout» у «Дзизі»
Я дійсно підписав листа до Мінкульту, без оцінок обох проектів, у якому я, разом з багатьма колегами, висловив думку, що процедура відбору зайшла в адміністративний глухий кут. Я вважаю, що потрібно провести новий конкурс. Такою є моя думка і я маю на неї право. Потім до того нашого листа було підверстано фейкову акцію протесту з проплаченими бабусями. І це вже зовсім інша річ.
Але при цьому я вважаю, що ця акція – чудовий арт-проект. Я б і далі використовував цих бабусь, давав би їм плакати з цитатами, наприклад, Бодріяра й Бадью та відправляв би їх з тими плакатами під Верховну Раду, щоб вони роз'яснювали депутатам такі поняття як симулякр, деконструкція, чи нонспекулярність у мистецтві. Платив би кожній за це по 200 гривень. І бабусі були би щасливі, і депутати би стали розумнішими. А наше життя тоді наше стане кращим.
Довідка: Олександр Ройтбурд народився в Одесі в 1961 році. У 1983 році закінчив художньо-графічний факультет Одеського педагогічного інституту. У 1993 році виступив співзасновником асоціації «Нове мистецтво» (Одеса). З 1993 року працював в ній арт-директором, з 1999 по 2001 рік - президентом. Працював директором Галереї Марата Гельмана в Києві. Сьогодні твори художника знаходяться у музеї сучасного мистецтва МоМА у Нью-Йорку, DUMA (художньому музеї університету Дьюк в Дерхемі, США), Одеському художньому музеї, PinchukArtCentre в Києві та приватних колекціях. У 2009-у році картина Ройтбурда з серії «Прощавай, Караваджо!» була куплена на лондонському аукціоні Phillips de Pury & Co за рекордну на той час для українського живопису суму – $97 тис.