Російські війська атакували Львівську область безпілотниками 19 вересня 2023 року. Три «шахеди» влучили по складах у Львові. Тоді загинув Петро Бурбан – коханий чоловік і батько трьох дітей. Він пішов добровольцем до лав ЗСУ на початку повномасштабної війни. Служив у місцевій військовій частині й возив спорядження побратимам на фронт. День загибелі був його першим робочим днем після отримання відтермінування від армії.
Текст підготувала платформа пам'яті Меморіал, яка розповідає історії вбитих Росією цивільних та загиблих українських військових, спеціально для ZAXID.NET. Щоби повідомити дані про втрати – заповнюйте форми: для загиблих військових та цивільних жертв.
Сорок днів без чоловіка і тата
«У нас квіточка, горішок і зернятко – цілий ботанічний сад. Петро так називав наших діток», – каже Наталія, дружина загиблого військового Петра Бурбана. У неї довге, зібране у хвостик, темне волосся, добрі карі очі й багряний, як захід сонця, светр. Поряд із нею дітки – семилітня Василина, п’ятирічний Михайло і найменший Іванко, якому лише два з половиною роки. Іван дуже схожий на тата – високе вольове чоло і промінчики від усмішки біля очей. Дитячу світлину Петра, яку Наталя знайшла у Біблії свекрухи, можна легко сплутати з фотографією Івана.
У Петра Бурбана залишилось троє дітей: семилітня Василина, п’ятирічний Михайло і найменший Іванко
Наталя познайомилась із Петром у 2014 році на автомийці, де він працював. Відтоді були разом. «Дуже переживала через різницю у віці. Йому було 24 роки, а мені – 33. Я старша на дев’ять років, проте за відчуттями і поглядами на життя ми були наче ровесники», – говорить Наталя. Вона часто згадує приємні моменти, які пережили разом із чоловіком. Коханий наче повертається до неї із кожним спогадом.
Родина Наталі спочатку з недовірою поставилась до намірів Петра, просили її подумати, адже «різниця не один рік, а ціле покоління». Петро не переймався, а навпаки – ще більше об’єднав між собою близьких Наталки. «Він почав запрошувати всіх моїх родичів у гості на свята. Своїх зібрати не міг, бо вже довший час жили в Німеччині, – каже Наталя. – Він потоваришував з нашими сусідами, з якими я за тридцять років життя у будинку тільки віталася. Він був дуже доброю і відвертою людиною».
Петру Бурбану було 32 роки. Він родом із села Городиславичі на Львівщині. Ріс у великій сім’ї – у нього ще двоє братів і сестра. Між братами невелика різниця у віці й у дитинстві вони часто з’ясовували стосунки. «Петро був середущим і умів згладжувати суперечки, об’єднувати старшого і молодшого братів. Після весілля його мама жартома казала, що найкраща дитина пішла з хати», – усміхається Наталка Бурбан.
Син Іван дуже схожий на тата
Петро закінчив фаховий коледж у Львові, був газозварником. Працював на різних робітничих посадах, наприклад, на станції технічного обслуговування машин, на заправці, вмів усе полагодити. Мама Петра поїхала в Німеччину до сестер, куди згодом перебралась майже уся родина. Батько помер, коли Петро закінчував школу. Чоловікові бракувало батьківського плеча та товариства. «Петро дуже зблизився із моїм шваґром (чоловіком старшої сестри). Намагався проводити з ним багато часу, запитував поради», – каже Наталя.
Коли почалася повномасштабна війна, Петро приєднався до місцевої територіальної оборони. З часом вирішив вступити до лав Збройних сил України. «У нас троє маленьких дітей. Я просила Петра добре усе зважити, перед тим як іти добровольцем в армію, – зізнається Наталя. – Коли він пішов до військкомату, я поклала йому у наплічник три свідоцтва про народження». Пів року тому в Наталі померла мама. Тепер, каже жінка, вона залишилась зовсім сама…
Петро служив у місцевій військовій частині. Часто їздив на лінію фронту – возив хлопцям продукти і необхідне спорядження. «Петро був звичайним солдатом. Через знайомих волонтерів діставав бійцям найкращі бронежилети і каски, провізію. Він дбав про хлопців, він не сидів там намарне», – розповідає Наталя.
16 хвилин і 28 секунд
30 серпня 2023 року Петро Бурбан отримав відтермінування від служби. «Я так раділа, коли він повернувся. Та можливо, якби залишився в армії, не було б цієї трагедії. Тепер нема з ким поділитись радістю, поговорити про діточок. Найменший Іванко такий ніжний хлопчик, йому так потрібне батьківське тепло», – говорить Наталка. Додає, що вони з Петром обоє росли у великих родинах і чоловік дуже хотів ще четверту дитину.
Наталчина бабуся подарувала їй стару хату у селі недалеко від Львова. Усе літо родина любила проводити там. Поралися по господарству, робили ремонт. «На канікулах у нас там була оаза – діти бавилися у дворі, мама була цілий день на свіжому повітрі. Через хворобу вона більше десяти років пересувалась у кріслі колісному і самостійно виходити на вулицю з багатоквартирного будинку їй було складно», – пояснює Наталя.
Коли Петро повернувся зі служби, залишився жити у хатині за містом. Наталка з дітьми поїхала до Львова, оскільки Василині потрібно було у школу. «Ціле літо на чоловіка чекала робота вдома, а він встиг зробити її за два тижні. Усе пофарбував, відремонтував поріг, поскладав інструменти і казав, що я тепер знатиму де і що лежить. Я не розуміла, що відбувається, чому він так каже, – пригадує Наталя. – Навіть не хотів приїхати додому на вихідні, натомість ми з дітьми їхали до нього в село. Ми так прожили два тижні, а потім він вирішив повернутись до Львова і шукати роботу».
Найстарша Василина ходить у школу, хлопці – у дитячий садок. Діти з часу загибелі батька дуже бояться повітряних тривог
Під час розмови звучить сигнал повітряної тривоги. «Я боюся», – каже Василина, найстарша дитина у сім’ї, та міцно притискається до мами.
У ніч, коли загинув Петро, Наталя вимкнула сповіщення про тривоги. У жінки погано працював телефон і вона вирішила видалити застосунок.
Збіг різних обставин, яких би могло і не бути, привів до трагічної загибелі Петра.
Він загинув у вівторок. У неділю Наталя знайшла йому невеликий підробіток – домовилась із головою ОСББ, що Петро допоможе лагодити дашки над під’їздами. «Я ніколи такого не робила, ніколи не шукала для чоловіка роботу, не втручалася у його справи», – каже Наталя. З понеділка Петро повинен був приступити до нової роботи. Натомість чоловік його сестри подзвонив і запропонував працювати на складах. Наталя тоді обурилась, що чоловік знехтував її домовленістю. «Петро сходив на склади, домовився про графік і повернувся додому. Цілий день був якийсь сумний і на восьму вечора пішов у нічну зміну», – розповідає Наталя. Вона весь вечір займалась із дітьми, потім робила закрутки на зиму і лягла спати далеко за північ.
Наталя з дітьми
Оскільки Наталя видалила застосунок, сигнал тривоги не почула. О 4:33 їй подзвонив Петро і сказав іти з дітьми у коридор. До Львова летіли безпілотники. «Я запитала у чоловіка, коли він буде вдома. Він мені нічого не відповів, хоча зазвичай казав», – говорить Наталя. Вона усе розповідає дуже виважено та спокійно, пригадує хронологію подій тої ночі по хвилинах.
Після розмови з чоловіком вона почула за вікном характерний для «шахедів» звук. Побачила у вікно безпілотник і знову подзвонила Петру.
«О 4:55 набрала чоловіка. Кажу, що «шахед» полетів до центру міста. Почула в телефоні гуркіт і звук розбитого скла. Подумала, що то впали стелажі зі скляним посудом. Тільки потім зрозуміла, що так тріскається від вибухової хвилі склопакет. Почула стогін Петра. Зрозуміла, що він не може говорити, що задихається. Я чула його стогін 16 хвилин і 28 секунд, а потім зв’язок обірвався», – каже Наталя.
Вона вибігла до сусідки, щоб подзвонити у швидку та поліцію. Про телефони дітей у той момент просто забула.
Наталя залишалась на зв’язку з чоловіком, чула інші голоси в слухавці, отже, недалеко від нього були люди. Вона спочатку подзвонила до родича Петра, який запропонував йому роботу – він знав правильну адресу. Потім одразу набрала 103, а далі 102 і повідомила, що її чоловік зараз під завалами. Назвала усі його дані, повідомила адресу. «Петро мені подзвонив, щоб попередити про небезпеку і опинився у біді сам», – говорить Наталя. Вона вирішила їхати на місце трагедії і рятувати чоловіка.
Наталя у пам’ять про чоловіка зберігає його речі – натільний хрест та медальйон
«З-під завалів витягнули чоловіка і жінку. А мого Петра – ні. Я за годину була на місці, я кричала, що мій чоловік під завалами. Про тих людей ніхто не повідомляв, а їх врятували. Вони були під великими завалами, а на мого чоловіка впала ціла площина стіни. Ніхто не подумав, що там може бути людина», – пояснює Наталя.
Вона разом із родичем Петра бігала по території складів. Запитувала всіх, хто там був, чи знайшли її чоловіка. Запитувала у рятувальників, чи їм передали її повідомлення. Зрештою до поваленої стіни підійшов охоронець, відгорнув кілька цеглин та побачив тіло Петра. «Коли я їхала вночі на склади, то уявляла, що мого чоловіка вже витягнули. Натомість усе сталось інакше – він загинув», – говорить Наталя. Коли тіло Петра звільнили з-під завалів та накрили ковдрою, його рука була піднята угору – наче просив про допомогу. Наталя так і сиділа біля чоловіка, міцно взявши його за руку. Петро міг залишитись у військовій частині, міг піти на іншу роботу, міг, зрештою, не дійти тих кількох метрів до стіни…
Наталя каже, що їй дуже важливо знати перебіг подій тої ночі та зрозуміти чому, попри її повідомлення, Петро загинув.
Вічність попереду
«Мій чоловік завжди казав, що помре молодим. Сварилась на нього за такі слова, адже у нього троє дітей. Він говорив це усім друзям і знайомим. Постійно вертався до цієї розмови. Він був дуже життєрадісним, він мав щасливе життя, але мав, напевно, і передчуття ранньої смерті, – розповідає Наталя. – Останні два тижні провів у хатинці за містом. Навів у домі ідеальний порядок, поскладав усе в машині, за яку, за кілька днів до загибелі, виплатив останню суму кредиту. Він наче підігнав усе під лінію, усе закінчив. Він спішив жити, хотів усе встигнути. Рано женився, рано народились діти. Хотів бути за кермом – купив машину в кредит. Ми часто їздили відпочивати у Карпати. Петро наче відчував, що йому залишилось мало часу».
Петро любив бути разом із родиною, з дітьми. «Приходив додому і в втомлений після роботи лягав собі відпочити. А діти по ньому стрибали як по батуту. Носив їх на руках, бавились у «коника». Усі пологи були партнерськими», – усміхається Наталка.
Василина народилась у лікарні, яка розташована поблизу Личаківського цвинтаря. У 2015 році на кладовищі почесних поховань було лише кілька могил військових. Сьогодні тут – новий цвинтар.
Петра Бурбана поховали у Селиську на Львівщині – рідному селі Наталі, поруч з її родиною. Наталя пояснила, що так зручніше доглядати за могилою. На похорон прийшло дуже багато людей – родина, близькі друзі й ті, хто просто його знав. Уся вулиця була заповнена людьми.
«Був у Петра друг, з яким вони разом ходили в наряди. Він написав у соцмережах: «Мав за честь тебе, друже, знати. Бог забрав тебе до себе, отже, там бракує хороших людей». Я плакала, коли читала. Такі прості і водночас важливі для мене слова», – говорить жінка.
На похороні Петра Бурбана були також його дітки. «Ми кожного вечора молимось. Кажу дітям, що наш тато ангелик і допомагає тепер нам з неба. Петро був дуже позитивним і напевно він би не хотів, щоб ми багато плакали», – каже Наталя. Вона намагається довго не залишатись у квартирі – готує, прибирає, а потім іде з дітками гуляти.
«У нас вдома висить його камуфляжна сорочка. Я собі підійду, вдихну запах, який ця сорочка ще зберігає. Інколи мені видається, що він ще поруч. Так тяжко його відпустити, – говорить Наталя. – Мені кажуть, що треба жити заради дітей, бути сильною. Так, я – сильна. Але інколи так хочеться просто їхати на пасажирському сидінні, а не бути за кермом».
Наталя за фахом кравчиня – шиє вишиванки. Раніше сама вишивала маленькі сорочечки на хрестини діткам, а зараз розкроює тканину, робить викройки за індивідуальними розмірами. Зараз вона не може працювати, оскільки дітки ще дуже маленькі. У разі повітряних тривог потрібно забирати найменших з дитячого садочка – спланувати свій робочий день у таких умовах неможливо. Наталя сподівається у майбутньому відкрити власний бізнес, оскільки їй самій потрібно поставити на ноги трьох дітей.
«Мені допомагає віра, – говорить вона. – Мені допомагає надія, що ми з Петром обов’язково ще зустрінемось. Проте зараз мені ще потрібно бути тут».
Усі фото Катерини Москалюк