Упродовж січня 2021 року простір українського фейсбуку (або моєї інформаційної бульбашки там) сколихнули дві теми, які, здавалось, мало пов’язані між собою.
Перша — масове засудження йорданських занурень у крижану воду. Теологічних чи валеогічних дискусій було мало, основний аргумент — начебто це винятково російська традиція. SMM-ки ПЦУ не залишились осторонь і вдало вмонтували тему в щоразу ширше річище суспільного осуду. І байдуже, що українці стрибали в ополонки і 100, і 150 років тому. І байдуже, що в них також стрибають греки та болгари. Головне — геть від Росії! І тій же Росії можна віддати православну традицію або ж навіть кирилицю. Найважливіше, щоб штани в тому поспіхові не загубити.
Друга тема — арешт Навального. Тут одностайности було вже менше. Від майже абсолютної апологетизації нового бранця Кремля до пригадувань про його «бутербродне» бачення Криму. Але, попри те, Навальний має в очах українців позитивний ореол. Фенікс, який відродився після отруєння у Томську, повертається «восвояси» і стає ледь не декабристом. А тут ще й образ дружини-декабристки, яка, щоправда, у французьких гувернанток не вчилася, але зате дивилася «Брата». Першого чи другого — не знаю. Однак тішусь з того. «Мальчик! Водочки нам принеси — мы домой летим!» Ледь не хвилини того польоту лічили українські медійники. Не Sheremetyevo, а Vnukovo — обурювались прості українці, дивуючись підлості Кремля. Мені було байдуже до цих подій і вочевидь вони б проминули як ще одне інформаційне повідомлення: прокрутив стрічку — та й по всьому. Втім серед простих українців, що тієї неділі прикипіли до екранів телевізорів, була й моя мама, яка з гідним подиву натхненням переповідала мені всі оті речі.
Ті, що мені абсолютно не потрібні. Ті, що мені вже давно чужі. Російська політика мені віддавна не є цікава, навіть не пригадую, чи колись мене цікавила. Дождь і Нємцов для мене такі ж чужі та незрозумілі, як НТВ чи Путін. Я мало читаю російською і мало дивлюся російською. Зовсім не читаю і не дивлюся російського. Але російське мене дістає! Руками, вухами, очима чи іншими органами наших українських людей. Підлітків, які слухають Morgenshtern-а, інтелігентів, які читають Блока (і хай мене вважають невігласом поціновувачі усіх принад «достояния русской культуры»). Українських правих, які зітхають через смерть нациста Тесака, і українських лівих, підґрунтям для яких є російський більшовизм.
Ми всі навалені великою купою лайна. Російського лайна. Ми не можемо без Росії. Однією рукою ми воюємо з нею, а другою — тягнемось до неї. І це можуть бути руки однієї людини. Ми не уявляємо своєї історії без Росії. Для нас подолати російські міфи — важливіше, аніж сконструювати власний національний наратив. Тому Конотоп у нас завше важливіший за Пилявці. І Мазепу ми більше любимо, аніж Хмельницького. Наша історична оптика мало відірвалася від російської ідеології. Колись ми під нею жили, тепер трохи з нею боремось, але коли ж будуватимемо своє? Бо ж не однією Росією!
Однак ми й далі насміхаємось із куп замерзлих фекалій десь в Архангельську, хоча до нього тисячі кілометрів, і там живуть якісь чудь (ну принаймні багато хто собі так думаємо). Ми можемо назвати з десяток російських політиків, але кого знаємо в Польщі, Словаччині чи Румунії? Тепер хіба що згадали про Маю Санду, але й тому, що її перемога на президентських виборах у Молдові привела до краху тамтешніх проросійських сил. І знаєте, що прикро? Ми, намагаючись самоствердитися завдяки Росії, ще глибше вгрузаємо в російське болото. Чи лайно.
Чому нам так складно забути про Росію і російське? Чому ми взоруємось на те, що там? Трьохсотлітній імперський спадок і вічне споглядання на метрополію — тому причина, скажете ви. І слушно. Але ж хіба теперішня війна не є доброю нагодою відпустити все те, що зазвичай не тоне. Хай врешті ідуть вони «восвояси» вкупі зі своїми декабристами. Добре, що хоч в українській мові нема відповідника тій «русскости». Жити можна і без Росії. І треба жити без Росії. Тільки для цього ми маємо будувати стіну не лише на кордонах, але й у головах.