«Не просто шматок бронзи, а спроба повернутись у культурний діалог з Віднем»

Юліан Чаплінський і Володимир Сколоздра про пам'ятник Моцарту у Львові

21:30, 18 травня 2021

Мистецтво чи просто несмак? Не вщухають бурхливі суперечки представників львівської інтелігенції в питанні проекту пам’ятника львівському Моцарту – молодшому сину того самого австрійського музиканта і віртуоза, який жив і творив у Львові. Оприлюднений ескіз на Франца Ксавера Моцарта, схоже, не залишив байдужими нікого і розбурхав справжній скандал. Мої вітання, це програма «Стінка на стінку», проаналізувати походження і суть усіх цих чварів я запросив до студії добре відомих вам львів’ян, які в цьому питанні опинилися по різні боки, так би мовити, барикад. Я радий вітати Юліана Чаплінського – колишнього архітектора міста Львова, та головного художника міста Володимира Сколоздру. Дякую, що знайшли час на полеміку в нашій студії.

А от відвертих критиків пам’ятнику Моцартові-молодшому насправді було чимало – про це ми поговоримо трошки далі. Пане Володимире, не добирали ви слів у своєму дописі на Facebook щодо оцього проекту: дегенеративним мистецтвом ви це назвали, яке пасувало б більше поставити па площі Ринок перед кабінетом міського голови. Знаєте, в кожному жарті є доля жарту – розтлумачте свій хід думок.

Володимир Сколоздра: Насамперед, дегенеративне мистецтво – то термін, який виник ще в 1892 році. Був такий філософ Макс Нордау, який написав бестселер, що називався «Дегенеративне мистецтво». Він туди абсолютно не вкладав того, що нацисти, бо потім мені вже пишуть, порівнюють, що я вжив нацистський термін і тому подібне, і так далі. Він просто пояснював, що походження мистецтва – за біологічними типами людини; у залежності від темпераменту одної нації один сприймає так, інший сприймає так. Нацисти взяли цей термін і почали використовувати його в боротьбі з нонконформістами: тобто хто має іншу думку, ніж їхня ідеологія, то вони його називали дегенеративним. Але, крім того, цей термін має ще інші значення – це є антикласичне і це є таке, яке руйнує.

Тобто ви мали на увазі друге значення?

Володимир Сколоздра: Я мав на увазі, що це є антикласичне мистецтво і руйнівне мистецтво. Тому що я, наприклад, коли дивлюся на ту скульптуру, то не бачу вже, куди мистецтво може розвиватися. Ну вже все ніби: без рук, без ніг, таке криве, таке, таке, таке… І я тільки вкладаю, що воно є анти естетичне – не відповідає класичному.

Пане Юліане, ви у своєму блозі згадували слова пана Володимира – вони вас обурили, вони вас сподвижили до того, щоби записати цей окремий блог. Як ви вважаєте, чи є оця скульптура, яку ми побачили на ескізі, дегенеративною і такою, яку частина населення може не прийняти взагалі і не зрозуміти?

Юліан Чаплінський: Я не те, що обурений. Насправді я завжди обурююся некритичній, немистецькій критиці. Я обурююся, коли люди просто пишуть «гімно», «не подобається», шлак» – і пішли епітети, і так далі. Тобто коли люди, які в принципі мало що в тому тямлять, – тому що це зрозуміло…

Коли я побачив дописи, в тому числі і художників деяких, вони оперували тими самими словами. І коли я запитався «а чому?», то крім «не подобається» не було… «Так, хай заберуть це сміття». Я кажу: «Добре, я хочу почути мистецьку критику». Бачите, пан Сколоздра вже говорить правильні речі – це вже є дискусія фахова. А в даному випадку… По-перше, це є не вичерпана історія – тобто це є «метровка» з пластиліну просто для того, щоби дати якесь розуміння. Тобто я розумію, що в кінцевому результаті воно все одно детальніше буде.

Але, вочевидь, у кінцевому результаті воно десь буде схоже на це?

Юліан Чаплінський: Концептуально – звичайно. Тому тут та полеміка про сучасне мистецтво і про класичне мистецтво – вона така сама і в архітектурі, те саме. Тому що ордерна архітектура, яка базується на античному ордері, розвивалася до ХІХ ст., і вся парадигма базувалася на ордері. Сучасна архітектура абсолютно не підкоряється ордеру – відповідно, і завдання в них інакші.

Навіть якщо подивитися Вікіпедію, що таке архітектура, то українською мовою написано – «наука і мистецтво». А англомовна Вікіпедія каже, що це є «процес і продукт проектування». Розумієте, так? Процес і продукт – а в нас наука і мистецтво. Тобто різні абсолютно поняття. І тому звідси не можна судити про сучасне мистецтво, оперуючись на класичних канонах, вимогах і так далі.

Ну але, як ви згадували, відвертих критиків пам’ятника Моцартові-молодшому насправді було дуже багато. Соцмережі просто вибухнули обуренням і оцінками такого мистецтва. Ескізу придумували і альтернативні, не завжди цензурні назви, і пропонували навіть встановити щось схоже співавторам ідеї – зокрема, відомій дирегентці Оксані Линів (вона, до речі, є засновницею та директоркою фестивалю LvivMozArt). От маємо ще коментар до теми доктора мистецтвознавства Ореста Голубця.

***

Орест Голубець (доктор мистецтвознавства): «Говорити, що це модернова річ… Ну, вибачте. Можуть бути порушені пропорції, можуть бути зроблені якісь провокативні ходи – але за тим мусить стояти якась логічна основа.

Всі пам’ятники львівські базуються на образотворчій мові ХІХ ст. чи на міметичному мистецтві. Дуже складно впроваджувати якісь інші образотворчі ходи. Якщо їх впроваджувати, то їх треба впроваджувати поступово – не можна кидатися з одної крайності в другу.

Можливо, це моя суб’єктивна думка, але я в тому пам’ятнику ніяк не можу знайти позитивних сторін, які б мене переконали, що його треба ставити. Тим більше, що його треба ставити саме в цьому місці».

***

Ну от, «культурологічною катастрофою» називає ідею встановлення такого пам’ятника у Львові професор Орест Голубець. Як ви взагалі прокоментуєте, пане Юліане?

Юліан Чаплінський: Дивіться, тут абсолютно вірно практично повторив мої слова про те, що традиція всіх пам’ятників є від ХІХ ст. Тому це правда. І мені, каже, незрозуміле це мистецтво – тому що міряє через призму канонів ХІХ ст. Тобто в час, коли сучасне мистецтво стоїть на вулицях Європи – вже з 70-х років отакого роду пам’ятники стоять, і це легко перевірити. Я не буду голослівним: у Вікіпедії, якщо ви введете в Google «вуличне мистецтво в просторах» – і по Німеччині, і по Австрії є всі абсолютно види мистецтв. Ви знайдете і класичні пам’ятники, і модернові речі, й інсталяції, і так далі. Тобто це політика міст, які хочуть наситити мистецтвом, різним абсолютно, в тому числі в історичних ареалах. Тому ясно, що коли є звичка…

Культурологічна катастрофа… Я вважаю, це те, що випускники за 30 років нашої академії ні разу не є представлені на міжнародному рівні, ми не беремо участі у Венеціанському бієнале з нашими митцями. Оце культурологічна катастрофа – а не те, що хтось нам дарує австрійський пам’ятник, розумієте? Тобто те, що війна світів – безперечно, вона зрозуміла…

Війна світів, війна поколінь.

Юліан Чаплінський: Мені незрозуміло. Але я, знову ж таки, не почув критики конкретної. «Я там не знайшов логіки». А яка може бути логіка в імпресіоністичній подачі? Це все одно, що ми міряємо музику Шнітке через класичні канони Моцарта – це то саме. Для чого ці речі порівнювати? Просто не можу зрозуміти.

Пане Володимире, я б хотів без емоцій, без оціночних суджень від вас почути: якого компромісу можна чекати у Львові під час обговорення цього проекту? Який ви бачите компроміс?

Володимир Сколоздра: Я можу пояснити свою думку. Частково я з Юліаном згідний – з тим, що в нас публіка не готова, що немає освіти, що не беруть участі в бієнале і тому подібне. Це, може, якась десята частина того, в чому є проблема. Для прикладу, от Юліан – архітектор, то, може, щоби було більш зрозуміло, поясню навіть на архітектурі. Сакральна архітектура у Львові закінчилася в 1902 році, коли Василь Нагірний збудував 100 церков. Після того прийшли совєти, припинили – школи нема. Криворучко десь її відродив – може, десь у 1991-му чи… не знаю, які роки, вже за час незалежної України. Культура абсолютно не виробилася. І тому у Львові на вулиці Стрийській появляється дерев’яний храм, ніби з Бойківщини. Тому в студмістечку, де вчиться еліта Політехнічного інституту, архітектори, дизайнери – дерев’яна капличка. Тому що люди без школи продовжують просто Василя Нагірного. Взяли, бо вони не мають на що рівнятися, вони не мають на що взоруватися.

А тепер – переходячи до скульптури. Модерна скульптура – почали різні міста світу, різні держави: Європа, Америка… В Америці, до речі, музей Гуггенхайма виник у 1937 році, тут Юліан навіть запізно сказав. Виник! А в 1945–1952 вже за проектом Френка Ллойд Райта був збудований Музей сучасного мистецтва. Люди мають на чому виховуватися. Архітектура там чи скульптура – чи Брака, чи Жуана Міро – в Чикаго стоїть по вулицях, вони до того органічно доходять і звикають. Ми тої еволюції абсолютно не пройшли, в нас – так-от. Юліан правильно сказав…

Тобто ви вважаєте, що ще зарано нам на вулицях бачити таке?

Володимир Сколоздра: ХІХ ст. у Львові подивитися – є пам’ятник Міцкевичу, є Бартош Ґловацький, Ян Кілінський. Це одна епоха. Інша епоха – наприклад, отой тоталітаризм.

Але колись вона має настати, ця епоха нова?

Володимир Сколоздра: Правильно, так зараз епохою тоталітаризму і займаються, пишуть книжки – в тому числі і професори, доктори: Черкес, там і Посацький покійний писав, і тому подібне. Потім була архітектура радянської доби, тепер архітектура незалежної України.

Ну от радянська, ви згадуєте.

Володимир Сколоздра: Пам’ятники – це з абсолютно з тої самої… От, як кажуть, мастодонти старі вимерли. Старі пам’ятники (якщо відкинути від них ідеологічне навантаження) в професійному рівні були – я кажу високомистецькі, а хтось каже, що це кітч. Але подивіться пам’ятник Слави, цю Пієту, чи подивіться всі пам’ятники навіть тих Ленінів, як вони були професійно виліплені. Тепер ті мастодонти померли, появилися молоді люди, скульптори, які можуть робити любе. Але ж вони не мають науки, вони не мають освіти, вони продовжують то саме, що робили ті попередники.

Пам’ятник Тудору теж хтось вважав великим мистецтвом, але його з тієї площі прибрали і там встановили…

Володимир Сколоздра: Вони це прибрали тільки через ідеологічне навантаження – що Тудор був москвофіл і він отак писав. Не був би він москвофілом – стояв би той пам’ятник досі, не виникло б дискусії LvivMozArt, не виникло б Моцарта і тому подібне.

Пане Володимире, я знаю, що ви маєте застереження і до перейменування цієї площі.

Володимир Сколоздра: Так.

Назвіть свої аргументи. І чи погоджується з ними пан Юліан запитаємо.

Володимир Сколоздра: Ви розумієте, я коли наводжу аргументи, то я щось пропоную. Коли нам кажуть, що тільки тут, що це ідеальне місце і нічого більше не пропонують – це не є дискусія. Я в своїх постах писав, що це притягнуті аргументи за вуха. Що сьогодні – Шопен, завтра хтось перекупить – буде називатися готель Жорж або Маланюк. Вулиця Ференца Ліста виникла в 1991 році – так само і Чайковського. Тобто ті вулиці – це не є якась історична топоніміка – наприклад, Ференца Ліста була Ковальською до ХІХ ст.

Ви згадували Барвінського і Ігоря Білозора.

Володимир Сколоздра: Це в контексті альтернативи. Тому що це перший раз, перший мій той допис, який був думками на скору руку. Це під враженням Одрехівського, що я вийшов і побачив – дійсно, нормальна, це як Роденівська скульптура в бронзі відлита. Дуже-дуже добра.

Тобто у вас такі шальки вагомості для Львова?

Володимир Сколоздра: Так.

Тобто Моцарт для Львова не настільки вагомий, як Білозір?

Володимир Сколоздра: Ні, абсолютно ні. І, до речі, те, що я перше сказав – що я хотів би спростувати те, що Юліан сказав в своєму блозі: «На холєру Моцарт». Тому що він сказав, що я висловився, що ми вже на соборі Юра таблицю встановили – і, мовляв, питання вичерпане. Це далеко не так. Я сказав, що таблиця була встановлена, на ній написано то-то, то-то. І написав, що це як приклад, як новотвір вписувати в контекст старої архітектури. А далі вже перейшли до того, що Маланюк був невигідний Москві і тому подібне.

Бо якби я вважав, що Моцарту не потрібно пам’ятника – то я би не пропонував місця. Я запропонував два місця – вважаю, що вони дуже добрі, а сьогодні можу ще два запропонувати.

Назвіть ці два місця.

Володимир Сколоздра: Перше місце – це було в палаці Потоцьких. Я можу показати картинки, якщо це комусь буде цікаво. Не знаю, чи то камері буде видно – але це є палац Потоцьких, є сформований газон, який готовий прийняти будь-який пам’ятник. Воно логічно буде сприйматися в контексті того, що там – музей модернізму. Воно дивиться як експонат музею – то є раз. По-друге, всі фестивалі MozArt відкриваються саме в цьому палаці. Логічно? Логічно.

Пане Юліане, ви як колишній головний архітектор міста якось прокоментуйте такі зауваження.

Юліан Чаплінський: Є слушні думки, абсолютно. Я, по-перше, не чув за то перейменування, бо я зараз не сильно вникаю в політику. Не бачу неможливості співжиття Маланюка і всіх решта навантажень. Власне, я мотивую тим, що у Львові кожна кам’яниця має по дві-три особи, які мають бути якось в історії відзначені.

На рахунок ідеї розташування… Я ж не брав участі в темах розташування. Думаю, що керувалися тим, що близько є філармонія, і можна робити відкриті концерти поруч.

Володимир Сколоздра: Так.

Юліан Чаплінський: Тому мені так виглядає, що можна обійтися і без перейменування спокійно. Тим більше, що це не є такий пам’ятник центровий – вони так бачать, що він ніби серед людей має бути. І нема дійсно посадки кінцевої – я так розумію, що ще будуть тим займатися.

Але пан Володимир слушні речі каже, що є різні моменти, де може стояти. Я – більше про дискусію. Я зреагував виключно тому, що…

Як ми бачимо, дискусія є.

Володимир Сколоздра: Культури нема самої.

Юліан Чаплінський: Тобто розумієте, коли приходить Славко Вакарчук і каже: «Я дарую пам’ятник Івасюку за свої гроші», – і ставлять його просто… Я вважаю, що це є слаба структура і взагалі слабке місце. Я вважаю, що це є слабо – це такий провінційний пам’ятник. Але, тим не менше, всі аплодують стоячи, розумієте?

Коли дарують австрійці, з австрійської сторони, то всі кажуть: «Ні, нам не треба, то сміття з Відня, забирайте назад». Мене це болить. А питання розташування, архітектури, де як його розвернути… Так, це окремий предмет дослідження, я не готовий на це відповідати.

Чи бачите ви перспективу якогось круглого столу, обговорення? Все ж таки думок є дуже багато, і всіх їх треба возз’єднати в єдине, аби ми отримали якусь гарну перспективу і менше оцих чварів.

Юліан Чаплінський: Ви розумієте, в будь-якому разі можна говорити багато. І я не знаю, що порадити владі, чесно кажучи. Тому що думаю, що люди, які не сприймають сучасне мистецтво, вони його і не сприймуть. Скільки б вам лекцій не почитали, якщо люди керуються просто мотивом «мені не подобається», «це жах» – це все, ти не переробиш людину. І в даному випадку є проблема.

Але натомість ще раз хочу повторити, що я не побачив критичної маси класних аргументів. Те, що ми за 30 років не спромоглися сформувати школу – оце культурологічна катастрофа. Так, це є проблема.

А що думає про ескіз пам’ятника молодому Моцарту головний архітектор Львова Антон Коломєйцев? Своє бачення він висловив напередодні в інтерв’ю моєму колезі Андрію Дрозді в програмі «Чорне і біле». Прошу дати його пряму мову.

***

Антон Коломєйцев (головний архітектор Львова): «Твори мистецтва дуже часто провокують дискусії. Зрештою, це одна з їхніх форм та представлення, функціонування, життя. Зрештою, це є непростий твір. Він, порівнюючи з гастрономією, не є фаст-фудом – це є вишукана річ. Це, порівнюючи з кінематографом, є розділ арт-хаус. Тому, в принципі, цей пам’ятник здатний надихати, здатний формувати сенси, метафори, алюзії. Тобто це – цілий-цілий ряд різних речей і постмодерністських, і актуальних у сучасній культурі.

Ну, але до цього не можна просто так підходити – подобається, не подобається, красиво, не красиво. Я пригадую ще фразу Пікассо про те, що будь-яка скульптура – це є мистецтво інтелекту, мистецтво розуму».

***

Отож, вочевидь камінь у ваш город, пане Володимире, тому даю можливість вам першому відповісти на коментар пана Коломєйцева.

Володимир Сколоздра: Я не маю що коментувати. Мені просто дивно, що головний архітектор міста говорить не про урбаністику, не про містобудування, не про архітектуру, а говорить про те, як люди будуть сприймати скульптуру Франца Ксавера. Він би мав запропонувати – якщо бачить, що є якась дискусія, що не сприймається – вихід з проблеми.

Ваша пропозиція?

Володимир Сколоздра: Круглий стіл – це є ідеально. Те, що сказав Юліан: сіли за круглим столом – за, проти. Відрядили своїх від MozArt – тих, хто за, від опонентів – хто проти. І в дискусії щось народиться.

Якби, наприклад, Коломєйцев замість того, щоб коментувати, який він класний… Бо про класність я ще тут процитую цитати, як ставили у Відні, в Австрії ці пам’ятники. Точно такими самими словами описували – яке воно красиве, яке асоціативне, яке воно емоційне. Одні казали, що геній, інші казали точно з того, з чого почав Юліан. Кінчилося тим, що його облили фарбою, наліпили пір’я...

У нас будь-які пам’ятники обливають фарбою.

Володимир Сколоздра: Це провокація.

Юліан Чаплінський: У нас навіть головуючих виконкому обливають.

Володимир Сколоздра: Коли культурні німці це роблять, ти їх не звинуватиш, що тут російська рука обливає пам’ятник польським воякам.

Тобто це через імпресіонізм стається? Чи через те, що не домовилися?

Володимир Сколоздра: Це просто через те, що якщо німецька публіка такого не сприймає, то в перспективі може виникнути (хоча мистецтво далеке від політики) міжнародний конфлікт. Тому що австріяки не будуть казати, що галичани хулігани – вони будуть казати, що ми присутність Австрії принижуємо обливанням. І будуть хтось там в тих дописах писати…

Але я хочу закінчити з місцями ту роботу, яку би мав зробити Коломєйцев. Друге місце – Музей ідей. Вхід у Музей ідей, тут – факультет культури і мистецтв Університету, регентська школа, де вчать людей. Тут – естрада, де Олесь Дзиндра, директор, показує фільми Фелліні, фестивалі там проходять. І тут вони би могли грати свої концерти.

Так, це друга локація, зафіксували.

Володимир Сколоздра: Третя локація – музей Пінзеля на площі Митній. Якщо встановити отут скульптуру Франца Ксавера Моцарта: самі подумайте – перегук віків, Пінзель і Моцарт. Цей такий – цей такий. Пінзель сучасний? Сучасний. Скільки століть пройшло? Він динамічний? Динамічний. І це був би діалог двох скульпторів. До речі, ще якщо говорити про Пінзеля, то в Європу нас потягне… Я не принижую Ксавера Моцарта – вважаю, що пам’ятник може бути, інакше я би тої роботи не робив. А Пінзель має бути брендом №1 для Львова.

Пане Володимире, почули. І третя локація?

Володимир Сколоздра: І третя локація – це найкраще місце, це Органний зал, де готовий майданчик сформований.

Юліан Чаплінський: Супер.

Володимир Сколоздра: Де готовий навіть постамент. Скульптури тут – скульптури тут. Відбуваються концерти, публіка приходить підготовлена вже до сприйняття класичної музики. Так, як там пропонували Шопена, Ліста, Чайковського – я пояснюю, чому тут: тому що за спиною – палац Баворовських, де Ксавер Моцарт реально вчив дітей, грав концерти. То є раз. Навпроти пам’ятник Вербицькому – якийсь діалог. Поруч Музичне училище – там, де Сосенка унікальні розписи. Якщо взяти дальший діаметр – хорова школа і Дударик там, де костел Лазаря, собор Юра, де він грав Реквієм. Тобто це середовище, якщо говорити про ауру, – воно є просто ідеальне.

Пане Юліане, прокоментуйте, будь ласка. Спасибі, пане Володимире – не маємо часу багато. Коротенько ваш коментар по цих локаціях.

Юліан Чаплінський: Що я можу сказати: видно, що пан Володимир – фахівець високого ґатунку. Ці альтернативні речі мають право на життя. Я не прийшов сюди сперечатися про все.

Зерно здорового глузду ми хоча б мали сьогодні.

Юліан Чаплінський: Я висловив свою думку, що має бути дискусія культурна, а не хамська – і все. Тому дійсно погоджуюсь, і є дуже слушні думки. Нас точно подивиться мерія – тому, думаю, можуть і поміняти свою думку.

Дивіться, але все ж таки скандал довкола встановлення пам’ятника Моцарту у Львові завдяки тому ж Facebook розійшовся далеко за межі Галичини та навіть України. От як прокоментував ультрасучасність своєї роботи сам автор – австрійський скульптор Себастьян Швайкерт? Послухаємо.

***

«Твори Ксавера Моцарта також могли здатися сучасній йому аудиторії новими та дивними, а сьогодні його твори належать до класичного канону. Сподіваюся, така гармонія також виникне між львів’янами та скульптурою Франца Ксавера Моцарта, яка стане органічною частиною цього міста».

***

Ну от, бачите, кажуть, що дарованому коню в зуби не заглядають. Але коли кінь не зовсім схожий на коня… Пане Юліане?

Юліан Чаплінський: Насправді я розумію скульптора, його переживання і так далі. Насправді більшість львів’ян, більшість музикантів і не знають тих творів. Тут він має на увазі класичного канону, власне не так класицистичного, як він вже починав грати щось новіше, що за такою критикою, що в Австрії, це вже проторомантизм у музиці. Відповідно, наступні пішли Шуман, Шопен і Шуберт – легко запам’ятати романтиків, бо вони всі на «ш».

І тому це питання – не так подарунку, як просто шматка бронзи. Це питання повернення нас у культурний діалог з Віднем. Тому що це дуже важливо для майбутнього, щоби наші люди розуміли, що ми є частиною європейської цивілізації. Мені здається, на фоні тієї пропаганди «русского міра» в Україні це має бути чітка наша позиція – що це наш дім, у тому числі, і ми завжди були в культурологічному енергетичному поясі європейському, і ми були співтворцями цих речей. Тому це насправді важливо.

І важливо те, що Ксавер Моцарт привіз сюди цей високий стандарт класичної музики, організував оркестр, який пізніше в Музичне товариство перетворився і пішло-поїхало: далі консерваторія, училище і так далі. Це все – спадкові явища, які він заснував. Тобто навіть не питання з’ясовувати, якого він штибу – чи це такий самий рівень, як Моцарт Вольфганг, чи ні. Ясно, що ніхто не перевершив Вольфганга Амадея.

Це вже історія.

Юліан Чаплінський: Так. Але те, що це був єдиний-єдиний процес зросту – це є дуже важливо.

Пане Володимире, хочу у вас запитати. Всі ми завжди розглядаємо роботи за тим, що автор зробив перед тим. Чи чули ви про цього автора?

Володимир Сколоздра: На жаль, ні.

Не чули?

Володимир Сколоздра: Я робив спроби, набирав у Google і латинкою, і… Воно мені нічого не видавало про Себастьяна Моцарта. Натомість про Маркуса Плюцтерта було дуже-дуже-дуже багато. І оце, що я читав, що облили пір’ям – це стосувалося не Себастьяна, а Швайкерта, власне його скульптури. Тобто він не є аж такий відомий. Але найголовніше те, що його твердження, що він випереджав свій час – воно абсолютно не відповідає дійсності.

Я так само не маю права судити як художник, але я тоді читаю авторитетів. Любов Кияновська, доктор музикознавства, яка написала книжку «Франц Ксавер Моцарт і Львів», коли вона прочитала ті пости… До речі, оцю цитату Себастьяна Швайкерта, як він випереджав час, вона каже: «Та ніколи. Він нормально грав музику, яка сприймалася. І він ніколи не був якимось там…»

Тобто ви по суті не погоджуєтеся з тим, що бачить автор?

Володимир Сколоздра: Я – так, я не погоджуюся по суті. І ще раз, якщо можна це показувати… Це всі говорили – говорив Орест Голубець. Найбільшим шоком для львів’ян (і для мене також) буде… Бо я кажу, це – мистецтво, до якого ми не дійшли логічно. Абориген, який малює собі глиною і жиром волосся і червоно-чорні лінії – на своїй землі воно появилося органічно. І всі етапи треба пройти органічно, від ХІХ ст.

І зараз, наприклад, оце, що Орест Голубець опублікував пам’ятник Сібеліусу в Гельсінкі, Арно Бабаджаняну – вони сучасні. Це є пам’ятник Ференцу Лісту в Будапешті. Ніхто не скаже, що вони не сучасні – але вони красиві.

До речі, ще одне. Не знаю, чи Юліан був і чи ви були в Національному музеї. Зараз так вийшло, що є дві дуже гарні виставки – Одрехівський і Роман Петрук, львівський скульптор, який має об’єкти свої тільки в Трускавці. Це – його євангелісти, які стоять в капличці «Джерело життя». Це його в тому самому Трускавці, в парку «Вертеп». Це абсолютно сучасна пластика – й абсолютно сприймається навіть у Трускавці, не кажучи вже про Львів. А це… Я кажу, це – моя думка, нам штучно… О, ще одне. Пластика, львів’янин, який поставив пам’ятник Пікассо у Франції, в одному з парків Тулузи. Ліпка моделювання – майже як Себастьян Швайкерт. Подібне, пропорційне, Пікассо? Пікассо. Це також львівські скульптори.

Спасибі, пане Володимире, на жаль, не маємо більше часу.

Володимир Сколоздра: Шкода.

Підсумовуючи нашу розмову, пригадується мені ще одна досить показова історія про пам’ятники у Львові, яка розійшлася геть на меми. Так-от, у 2018 році встановили одразу два різні пам’ятники, присвячені одній події – сторіччю ЗУНР. Так, на Городоцькій місто поставило бронзового лева, а на відстані у 400 метрів, на перехресті вулиць Огієнка та Листопадового чину, львівська ОДА (тоді – під керівництвом Олега Синютки) вперто наполягала на альтернативному варіанті монументу – розчахнутій піраміді, з якої виростають руки із тризубом. Теж свого роду компроміс, але…

Не певен, що нас чекає така ж історія з пам’ятником Моцарта. Хоча, як свідчить історія, напередодні виборів стається багато чудес. Я дякую за цю розмову Юліану Чаплінському – знаному архітектору, урбаністу, а також Володимиру Сколоздрі – українському митцю. Спасибі за цю розмову.

Володимир Сколоздра: До речі, дуже гарний приклад, що мистецтво і політика…

На жаль, так.

Володимир Сколоздра: …не завжди разом.

Я закликаю коментувати нашу розмову на сторінках ZAXID.NET у соцмережах та на YouTube – нам важлива ваша думка. А це була програма «Стінка на стінку», побачимося вже зовсім скоро в ефірі 24 каналу та ZAXID.NET. Бережіть себе та рідних, щасти.