Сто років тому, 9 січня 1924 року, у Тифлісі (тепер Тбілісі), народився Сергій Параджанов. Згодом він сидітиме у в’язниці, потраплятиме під заборони, проте зараз його ім’я називають в одному ряду з такими режисерами як Фелліні. Зрештою, вони приятелювали, що було немислимим в умовах СРСР. ЮНЕСКО оголосило 2024 рік роком Сергія Параджанова.
Параджанов заввиграшки розсунув кордони пізнаваного, звільнивши кінообраз від нашарувань, зокрема літературних. Таке було до снаги хіба що тому ж таки Фелліні.
Параджанов – особистість епатажна, свободолюбива і поетична, автор, можливо, найкращої стрічки за всю історію українського кіно «Тіні забутих предків». «Тіні» несподіваним чином синтезували в собі фольклорні мотиви та експериментальний режисерський стиль. «Тіні забутих предків» – водночас перша ластівка та найвища вершина українського поетичного кіно.
Немає нічого дивного, що постать Параджанова обростає легендами та міфамиякі почав вигадувати й поширювати про себе ще він сам. Вони множаться досі. Одна історія трапилась буквально днями. Під час масованого ракетного обстрілу Києва 2 січня зазнав пошкоджень Будинок кіно. Символічно, що саме у розбитій вітрині біля центрального входу планували встановити банер із світлиною Сергія Параджанова. За короткий час розбиту шибу замінили і зображення Параджанова закрило пошкодження, адже саме там відбудеться вечір до його 100-річчя.
А зараз можна пригадати кілька хрестоматійний історій про режисера. І невідомо остаточно, що з них є правдою, а що вигадкою.
П’ять легенд про Сергія Параджанова
Безробітній режисер. Коли Параджанову не давали знімати фільм, він вішав на себе плакат «Я – безробітний» і так ходив по Мосфільму. Одного разу він послав телеграму: «Москва. Кремль. Косигіну. Оскільки я є єдиним безробітним кінорежисером у Радянському Союзі, наполегливо прошу відпустити мене у голому вигляді через радянсько-іранський кордон, можливо, стану родоначальником в іранському кіно. Параджанов».
Вигадане весілля. У знаменитому фільмі Параджанова «Тіні забутих предків» є сцена вінчання, коли на Івана та Палагну одягають ярмо. Виявляється, цей обряд повністю вигадав сам Параджанов. Спочатку це викликало незадоволення серед гуцулів, але у підсумку вийшло, що гуцули самі повірили в це. Подейкують, що на деяких гуцульських весіллях цей ритуал, вигаданий Параджановим, проводять. Ну принаймні, таке розповідають.
День народження у ліфті. Якось в свій день народження режисер ходив київськими вулицями і запрошував всіх зустрічних знайомих до себе додому. Прийшло осіб зі сто. Звичайно, в квартиру всі не вмістилися. Уродинник знайов вихід: він розстелив на сходах по всьому будинку килими та розсадив гостей на них. Сам Параджанов їздив на ліфті між поверхами, промовляючи тости, а гості пили за його здоров'я, сидячи на сходах.
Федір Фелліні. На зону до Параджанова (він відбував термін за статтею «гомосексуалізм», у обвинуваченні йшлося, що Сергій Параджанов згвалтував члена КПРС) регулярно приходили листи з Італії від якогось Ф. Фелліні. Начальник в’язниці поцікавився у засудженого, хто це до нього пише. Режисер відповів: «Це Федір, мій рідний брат, живе в Італії. Наша бабуся була італійською революціонеркою й навіть стріляла в жандармів... Ще жовтеням потрапив Федір до бабусі, та так і залишився у неї на виховання, старенька рідню впросила, адже вмирала довго, в муках, від радикуліту, отриманого на каторзі. І прізвище у Феді на честь бабусі, Фелліні по-італійськи означає “незламна”».
Марчелло мрії. У 1988 році Марчелло Мастроянні особисто приїхав до Параджанова в Тбілісі – умовляти, щоб той дав свій фільм для показу на Венеціанському кінофестивалі. Разом вони довго гуляли по Тбілісі, а під ранок повернулися до будинку, де на другому поверсі жив Параджанов. Однак, на подив Мастроянні, Параджанов почав стукати в сусідське вікно на першому поверсі. Було близько 4 години ранку, всі спали. Але Параджанов наполегливо стукав і кричав сусідці: «Відчиняй, Русіко! Я покажу тобі те, про що ти мріяла ще в юності!» Літня сусідка в бігудях відкрила вікно, а там – живий Мастроянні!