Росія, незважаючи на економічні й військові труднощі, продовжує реалізовувати свої імперські амбіції, а війна в Україні стає ключовим випробуванням для міжнародної безпеки. Хоча з'являються мирні пропозиції, кожна з них ризикує винагородити агресора і підірвати основи міжнародного порядку.
Чи з’являються у Східній Європі ознаки, які б свідчили про швидкий мир? На перший погляд, низку останніх тенденцій можна інтерпретувати саме так. З одного боку, Україна перебуває під величезним тиском – як на полі бою, так і на міжнародному рівні. Збройні сили РФ повільно, але рішуче просуваються на Донбасі, а російські атаки на енергетичну інфраструктуру України стають чимраз більш руйнівними.
У Сполучених Штатах новообраний президент Дональд Трамп оголосив, що хоче закінчити війну якнайшвидше. У Західній і Центрально-Східній Європі з'явилася фаланга популістських партій, для яких міжнародне право, європейська солідарність і демократичні цінності – а отже, і доля України – мають у кращому випадку другорядне значення. Не лише радикальні ліві і праві, але й деякі політики центристського спрямування, включно з канцлером Німеччини Олафом Шольцом, ведуть передвиборчу кампанію як потенційні миротворці, чий здоровий глузд нібито запобігає ескалації війни.
З іншого боку, правління Путіна в Росії перебуває під економічним тиском. Інфляція зростає, а курс рубля падає. Людські й матеріальні втрати Росії на українському фронті величезні, і Москва може компенсувати їх лише частково. На Близькому Сході, Південному Кавказі та в Центральній Азії Росія витісняється як фактор сили, і разом з цим Путін втрачає свою репутацію геополітичного стратега. Як в Україні, так і в Росії нещодавні опитування показують, що більшість населення виступає за якнайшвидше припинення вогню на Донбасі.
Чи дає це нарешті Європі шанс покласти край війні назавжди? Навряд чи – оскільки більшість добрих намірів і пропозицій у цьому напрямку ведуть у глухий кут. Багато планів припинення вогню і більш далекосяжних ідей урегулювання не враховують базових уподобань залучених сторін. Вони суперечать як амбітним гегемоністським прагненням Росії, так і базовим інтересам безпеки України. Формула «нічого про Україну без України» є не лише благородною політичною максимою, але й гарантією виживання для Києва. Росія прагне не просто обмеження української нації, а її ліквідації як незалежної культурної спільноти й суверенної національної держави.
Однак багато мирних проєктів свідомо чи несвідомо базуються на стратегії вирішення конфліктів, які передбачають, що російська військова агресія буде винагороджена, а Україна, навпаки, – покарана за відмову від ядерної зброї. Подібно до наслідків недбалого ставлення нинішніх поколінь до навколишнього середовища, міжнародне визнання перемоги Росії в Україні заклало б бомбу уповільненої дії під систему міжнародної безпеки. Часткове припинення вогню може бути можливим сьогодні на деякий час. Однак закріплення територіальних здобутків Росії та/або втрата суверенітету України сприятиме повторенню та наслідуванню дій наступними російськими або іншими ревізіоністськими урядами.
Більше того, закріплене договором територіальне та/або політичне урізання української національної держави стало б попереджувальним знаком для інших країн світу, які є відносно слабшими щодо своїх сусідів. Незалежно від того, чи були уряди демократично обрані, чи прийшли до влади недемократичним шляхом, багато хто переосмислить свої стратегії національної безпеки. Зростає ймовірність регіональних перегонів озброєнь. Нові програми створення ядерної зброї і припинення дії Договору про нерозповсюдження ядерної зброї і Конвенції про заборону хімічної та біологічної зброї стануть реальними сценаріями.
Багато прихильників часткової капітуляції України зараз видають себе за друзів миру і противників війни. Однак вони повинні сказати не лише «А», але й «Б»: ціна перемоги Росії, яка наразі є єдиним можливим тимчасовим завершенням війни, буде не лише кричущою несправедливістю щодо України. Це також означатиме підрив міжнародної системи держав.
Людство увійшло б у своєрідний «новий старий світ»: сильніші знову почнуть відсувати кордони, імперські держави військово придушувати слабших, а експансіоністські уряди безкарно чинити геноцид. Тільки той, хто готовий заплатити таку високу ціну, має право вимагати припинення поставок зброї в Україну, скасування санкцій проти Росії та передачі Москві українських трофеїв – окупованих територій, депортованих дітей, експропрійованої власності тощо.
Багато позірних друзів миру не помічають, що своєю риторичною підтримкою вони заохочують російських імперіалістів і розпалювачів війни. Більшість нібито противників війни в Європі забувають або замовчують той факт, що йдеться про винагороду загарбницьких кампаній і тим самим про збільшення ймовірності майбутніх воєн. Адже тепер дозвіл агресору пожинати плоди своєї агресії ми вважатимемо деескалацією, а не помилковою пацифістською стратегією, яка збільшує ймовірність повторного застосування сили.
На додаток до незнання високого рівня супутньої шкоди для світу і його безпекової політики в разі перемоги Росії багато прихильників переговорів страждають на політичний кретинізм щодо імперських намірів Росії. Сьогоднішнє московське керівництво, можливо, ще не має повністю фашистських рис, але воно прагне набагато більшого, ніж обмеження суверенітету й загарбання територій в Україні. Кінцевою метою є не тільки ліквідація незалежної української національної держави, наскільки це можливо.
Україна також є політичним полігоном, геостратегічним інструментом, зоною військового розгортання й резервуаром ресурсів для Росії в досягненні нею ширших цілей у Східній Європі та за її межами. Починаючи з 2022 року І ворожість Москви, і її цілі щодо Заходу неухильно зростають. Підкорення України тепер є не стільки призом, скільки першим кроком у фундаментальній перебудові європейської І глобальної політики, яку проводить Москва. Це ще не означає негайного продовження кінетичної війни за межами України. Неодноразові погрози Москви застосувати проти Заходу звичайну зброю і зброю масового знищення є не передвісником дій, а частиною гібридного інструментарію для знищення демократичних суспільств, держав та організацій.
На певних етапах дипломатія також є для Москви відповідним підривним інструментом, а не альтернативним підходом до вирішення конфлікту. Як нещодавно висловилася шведська політологиня Шарлотта Роде, «російський театр переговорів» має більше перформативних і маніпулятивних функцій, ніж практичних. Мінімальною метою переговорів може бути стримання партнера по переговорах, а максимальною – отримання поступок, які в іншому випадку довелося б здобувати суто військовим шляхом. Іноземні прихильники переговорів сьогодні виступають у ролі «корисних ідіотів» Кремля, сприяючи гібридній війні Москви і мимоволі перешкоджаючи реальному і тривалому мирному врегулюванню шляхом посилення України.
Напад Росії на Україну – це не лише загарбницька війна на знищення, він також діє як клин для Москви. Дебати про допомогу Україні та припинення війни розділяють західні партії, парламенти, уряди й альянси. Потік біженців з України посилює антизахідні популістські партії, такі як «Альтернатива для Німеччини» та Союз Сари Ваґенкнехт у Федеративній Республіці Німеччина. І останнє, але не менш важливе: Росія, завоювавши Україну військовим, дипломатичним або комбінованим шляхом, використає її як плацдарм і ресурс для дій Москви на заході – кінетичних або гібридних.
Європейські держави, зокрема, а також інші західні й незахідні країни повинні мати низку національних інтересів у справедливому мирі, щоб покласти край російсько-українській війні. Однак це стане можливим лише за умови нових успішних українських наступальних операцій, основаних на хорошому оснащенні сучасним озброєнням. Допоки ця базова умова не буде виконана, пошук балансу і компромісу з Москвою лише підживлюватиме і без того авантюрні зовнішньополітичні амбіції Росії, а не стримуватиме їх.
Переклад з польської
Текст опубліковано в межах проєкту співпраці між ZAXID.NET і польським часописом Nowa Europa Wschodnia.
Оригінальна назва статті: Wynegocjowany rozejm z Rosją?