Якщо немає користі, не рухайся; якщо не можеш завоювати, не пускай в хід війська; якщо немає небезпеки, не воюй. Господар не повинен піднімати зброю через свій гнів; полководець не повинен вступати в бій через свою злість. Рухаються тоді, коли це відповідає користі; якщо це не відповідає користі, залишаються на місці. Гнів може знову перетворитися в радість, злість може знову перетворитися у веселощі, але загибла держава знову не відродиться, мертві знову не оживуть. Тому досвідчений господар дуже обережний стосовно війни, а гарний полководець дуже остерігається її. Це і є шлях, на якому збережеш державу у світі та армію в цілості.
«Мистецтво війни», Сунь-Дзи
Коли емоції керують політикою держави, саме час передихнути та осмислити справжній стан справ, врахувати всі обставини та потенційні наслідки і включити раціо. Ініціатори деструктивних та дезінтеграційних процесів, які ми все частіше спостерігаємо в Західному світі, апелюють до емоцій, часто найпростіших таких, як страх, гнів, огида. В той час, як Україна зіткнулась з прямою військовою агресією Росії, Захід наразі відчуває на собі гібридну ментальну агресію. Це підступна агресія смислів, підміни понять та дезінформації.
Світу логіки, здорового глузду, конструктиву та співпраці в ім’я спільних інтересів, Росія протиставляє світ конфліктів, хаосу, недовіри один до одного, нівелювання цінностей. З таким світом авторитарній, позбавленій будь-яких моральних та ціннісних обмежень Росії, значно легше буде мати справу та досягати своїх цілей.
Москва не самотужки запустила процеси популізму та дезінтеграції в Європі та США. Багато з них є природніми наслідками втоми Заходу від тривалого ідеологічного лідерства. Але саме путінська Росія кидає всі свої ресурси, аби підживлювати ці конфлікти, отруювати західні суспільства ненавистю та недовірою. Колективному Путіну достатньо побачити слабкі місця, прорахувати потенційні кризи, скористатись жадібністю, страхом та недалекоглядністю частини політиків, аби вбити черговий кілок в єдність Європи та створити нову тріщину.
Безумовно, що розсварена з своїми західними сусідами, зокрема Польщею та Угорщиною, Україна – це один з елементів цього плану. Ізольована по всьому периметру кордонів, оточена ворожими (або як мінімум неприязними) країнами – наша країна стає значно легшою мішенню для атаки зі Сходу.
Ми не знаємо, як з цими викликами має впоратись Захід, як швидко оговтаються від націонал-популізму наші найближчі сусіди. Захід, очевидно, вже ніколи не буде таким, яким ми собі його уявляли, коли з європейськими прапорами виходили на Майдан. Але Європа переживала значно важчі випробування і попри все залишалась спроможною на подальший розвиток.
Але зараз про нас і наші дії в цій ситуації. Якщо українська політика щодо Росії є очевидною – це опір агресії на всіх напрямках, то вибудовування стосунків з найближчими сусідами, і зокрема Польщею, вимагає від України зовсім іншого рівня дипломатичного хисту та нових навиків.
Потенційний союз Польщі та України – це безумовно біль Росії і вона його торпедуватиме в свій улюблений гібридний спосіб. Руками самих українців та поляків. Цей союз зовсім нетривалий. Польща протягом історії вперто не хотіла бачити на схід від себе повноцінного народу і потенційного союзника, віддаючи перевагу ідеї територіальної та культурної експансії. Якщо не брати до уваги невдалий та нерівний союз Пілсудського та Петлюри, то самій ідеї альянсу між нашими народами, який би базувався на повному відкиданні взаємних претензій, як територіальних, так і історичних, всього лише кілька декад. Прикметно, що першими крок назустріч зробили саме поляки, які, щоправда, озвучили її з Парижа, з середовища «Культури» Єжи Ґедройця.
Ідеї, закладені в той час, коли Україна була «УРСР», а Польща «ПНР», підхопили і взяли на озброєння нові інтелектуальні та державні еліти відроджених на руїнах соціалістичного блоку країн. Сьогодні ми сприймаємо як доконаний факт відсутність офіційних територіальних претензій Польщі до України. Історія ж могла піти іншим шляхом, наслідки державотворення в Східній Європі могли бути більш драматичними, і досвід Балкан, Кавказу повинен слугувати нам постійним нагадуванням цього.
То чому ж після перемоги здорового глузду ми повертаємось в стан, коли потенційна загроза з Заходу подекуди починає витісняти з інформаційного поля реальну загрозу зі Сходу?
Український стратегічний інтерес є очевидним – нам потрібно мати партнера і союзника на західному кордоні, а не чергового ворога. Якщо реагувати на тренди теперішньої польської політики в той спосіб, який нам підказують згадані вище емоції, ми безумовно потрапляємо в кремлівську гібридну пастку. Ми й не помітимо, як виток за витком опинимось в стані потужного конфлікту з західним сусідом, з якого переможцем не вийде ані Київ, ані Варшава. Як це, зрештою, не раз уже було в історії. Наелектризоване війною українське суспільство та розігріте націоналізмом польське цілком надаються для творення чергової тріщини в європейській архітектурі.
Чи можемо ми зараз очікувати кроку назустріч від поляків? Мабуть ні. Імпульс Ґедройця ослаб і по той бік Сяну здоровим елітам необхідно ще буде сформувати та донести до суспільства новий, свіжий аргумент на користь співпраці з Україною на принципах «все погане в минулому». Наразі ж у польській політиці та масовій культурі інший тренд. І нам треба з певною долею терпіння дати польським елітам і частині суспільства перехворіти своєю давньою «східною» хворобою. Відстоюючи при цьому власні інтереси цілком однозначно, спокійно та впевнено, без істеричних контрвипадів та прогнозованих «око за око».
Як це не парадоксально, але саме така здорова, відповідальна та доросла реакція України дозволить нам у майбутньому вийти на значно сильніші позиції в двосторонніх стосунках. Ми, як ніхто інший, розуміємо серйозність того, що зараз відбувається на європейському континенті. Ми просто зобов’язані розуміти реальні, а не підказані нам кремлівськими ляльководами, загрози. Адже таке розуміння – це питання життя і смерті. На жаль, цього не скажеш про ті десятки тисяч учасників Маршу за Незалежність у Варшаві, які готові стати в бій з міфічними ордами арабів/африканців/ісламістів/геїв/сіоністів (потрібне підкреслити), які от-от мають «вторгнутись» до їхньої Вітчизни. Та й у нас вистачає тих, хто зараз, скориставшись інформаційними пасами з Варшави, Будапешта, кинеться боротись з «новою агресією» у надії на рейтинги.
Як міський голова Львова я не маю багато засобів впливу на державну політику. Але Львів завжди був важливим чинником наших відносин, творцем символів. Нехай одним з таких чергових символів стане ініціатива з перейменування однієї з львівських вулиць на вулицю імені почесного громадянина Львова, великого приятеля України та послідовника ідей Ґедройця, зрештою уродженця Львова Яцека Куроня. Зовнішня політика, яку формувало середовище Куроня, дозволило Польщі в усіх соціологічних опитуваннях, які проводились згодом в Україні, стабільно посідати місце в чільній трійці симпатій. Мало в якій іншій країні Польща може похвалитись таким результатом. Для теперішнього керівництва Речі Посполитої було б дуже немудро змарнувати такі досягнення.