Дивна річ: у суспільстві тотальної недовіри (до владних інститутів та засобів масової інформації, сусідів й міліції, депутатів і працівників комунальних підприємств) є місце для сліпої, ірраціональної віри у когось такого, хто так само не викликає довіри. Люди, спраглі побачити омріяне «світло в кінці тунелю», рік за роком стають на улюблені граблі популізму, які завжди готові підставити «мудрому народові» рідні журналісти.
Оскільки вся країна вже не один місяць чекає на закінчення антитерористичної операції на Донбасі, так само не один місяць відповідальні «речники» говорять, що «кільце замкнулося», «терористи в паніці утікають», «розгромлена колона кавказьких найманців» і т.п. Не забувають також говорити, що мирні мешканці «вітають українських воїнів-визволителів», чомусь сором’язливо забуваючи згадати, що так само ці мирні мешканці вітали інших «визволителів» кілька тижнів тому. І не виключено, що, якщо, не дай Боже, їм випаде нагода привітати ще когось, вони це обов’язково зроблять.
Із шаблонних повідомлень може скластися враження, що тисяча чеченців за підтримки кількох десятків російських неонацистів і кількох сотень місцевих бандитів тримають в страху кілька мільйонів мирних мешканців, які тільки те й роблять, що моляться за перемогу української зброї. Звісно, в ефір потрапляє і дивна інформація. Наприклад, про те, що жителі тих міст, в яких владу довший час утримували проросійські бойовики, «розчаровані» ДНР і ЛНР. Дивна інформація, бо ж під час так званого референдуму за ДНР і ЛНР, як нам було відомо з новин, ніхто в цих містах не підтримував сепаратистів. Тоді хто зараз «розчарований»? Або повідомлення про те, що «бойовики пробираються у звільнені міста під виглядом мирних жителів». Як можна замаскувати чеченця під шахтаря? То, може, він таки місцевий? Але поставити ці питання «розмовляючим головам» нікому.
Зрозуміло, що визнати існування партизанської війни на Сході, в якій українська влада воює проти Росії (в особі заїжджих гастролерів і місцевих «русских») – неприємно. Але це може реально вберегти життя українським солдатам, які не випускатимуть на свободу снайперів ДНР лише тому, що вони місцеві, а отже – свої. Кілька років тому у США трапився цікавий випадок: з мотивів політкоректності в базі даних ФБР про підозрюваних у злочинах не було вказано, що маніяк чорношкірий. Ціна питання – життя не однієї людини. В нашому випадку йдеться не про політкоректність, а радше про «патріотизм» і «державницьку позицію», але й ціна більша.
Загалом, якщо аналізувати ситуацію на основі повідомлень прес-центру РНБО, які вітчизняні ЗМІ ретранслюють без тіні аналізу (при цьому так само некритично подають і «качки» та провокації з кремлівського боку на зразок «нічого нема, все пропало»), стиль проведення АТО дуже нагадує «мирний наступ» під час Євромайдану: патріотизм народу, волюнтаризм лідерів, жертви, яких могло не бути, і море крові. Тим часом головні винуватці цілком безпечно почуваються в Києві, відпочивають на пляжах, смажать шашлики, виступають на трибунах.
На тлі мобілізації необстріляних новобранців добровольці з досвідом не допускаються до військових дій, войовничі політикани в камуфляжах перебувають чомусь у телестудіях, а не на передовій. Словом, діє старий перевірений принцип «свисни, Іване, бо ти дурніший». Так, воїни на Сході, безперечно, герої, але вони навряд чи прагнуть втратити свої життя через чиюсь безвідповідальність, кар’єризм чи захланність. Як бій під Крутами є не лише прикладом патріотизму, але й закономірним наслідком безвідповідальної політики тодішнього уряду, так і щоденні повідомлення про втрати збройних сил говорять не лише про самопожертву простих солдатів, але й про недоцільність перебування на своїх посадах їхніх керівників.
І навіть у цій ситуації, коли здається, що далі падати вже нікуди, знаходяться моральні каліки, готові будувати політичну кар’єру на фоні вбитих і поранених. Вся країна допомагає армії, тисячі волонтерів переганяють автомобілі, каски й бронежилети через польський кордон, збирають по крихті гроші та амуніцію. Про них майже нічого не відомо, окрім лаконічних повідомлень в соцмережах, на відміну про «діячів» і «координаторів», які більшість часу проводять перед телекамерами.
Останній приклад «журналістської етики» та «громадянської незаангажованості» – перехід групи львівських вічних борців за народне добро під крило народного паяца України Олега Ляшка. А далі – за старою схемою: держиморди будуть покарані, все для фронту, нарешті прийшла допомога (ніби до цього ніхто нічого не робив). Залишається лише перефразувати давній вислів і констатувати прикрий факт, що «мандати не пахнуть».
А далі – хтозна, може приживеться на наших теренах споконвічно-періодичне «Ляшко прийде – порядок наведе». Для політичних аутистів, які вважають голосування єдиним прийнятним для себе способом участі в суспільних справах, конче необхідно скинути із себе тягар відповідальності і покласти всі надії на якогось чергового паяца. Така вже природа цієї частини електорату, яка ще зовсім недавно співала осанну хлопцям, в яких не здригнеться рука. А от панів журналістів, які мали хоча б з огляду на професійну діяльність остерігатися союзів із такими непевними політиками, ще чекає заслужена кара. Ймовірно, скоро громадськість зможе милуватися черговим відеошедевром із головним радикалом країни, в якому прозвучить сакраментальна фраза «Діма, ти не то робиш».
Зараз модно говорити, що російські «журналісти» на рівні з бойовиками несуть відповідальність за життя людей. Це правда, як і те, що українські журналісти відповідальні так само, особливо – зважаючи на наявну в нас свободу слова. В Україні, на відміну від Росії, не все в інформаційному просторі зациклене на пошуках історичної справедливості й ворогів. А кому дано більше свободи, з того і більше питатимуть.
Дорогі акули пера, може, варто перестати експлуатувати схильність електорату вірити, а натомість працювати над тим, щоб ваші читачі і глядачі вам довіряли? Почати можна з того, що припинити обслуговувати інтереси політичних груп впливу і ставити незручні питання всім, а не лише тим, на кого надійшла команда.