Донбаський етап інформаційної війни з Росією

Атаки Росії на український інформаційний простір почалися ще задовго до того, як Кремль вирішив анексувати територію України. Під час Майдану та загарбання Криму напади на наше інформаційне поле ставали щораз потужнішими, що вже говорити про сьогочасну війну за Донбас. Спробуємо з'ясувати, чим ця кампанія відрізняється від попередніх, на що роблять ставку кремлівські пропагандисти і чи можна цьому протидіяти?

Кремль та компанія чудово розуміють, що перемога у реальній війні значною мірою залежить від перемоги в інформаційному полі, тому віртуальній битві надають особливої уваги.

Оскільки ситуація дуже динамічна, то й тактику та стратегію доводиться змінювати повсякчас, підлаштовуючись під ту чи іншу картинку чи намагаючись формувати свій порядок денний подій для світу. Проте росіянам це не дуже вдається або вдається не так, як би того їм хотілося. Наприклад, у ситуації зі збитим лайнером Малазійських авіаліній – Кремль став ньюзмейкером №1, але в негативному світлі.

Після інформаційної війни на фоні анексії Криму, що минула майже безкровно, війна на Донбасі вимагала зміни формату, тематики повідомлень та манери подачі інформації російськими пропагандистами. Потрібно було вигадувати нові меседжі для своєї та іноземної аудиторії, нові звинувачення в бік української влади, творити нові міфи та віддалятися від правди.

За нових умов російська пропагандистська машина працює куди агресивніше. До зміни парадигми мовлення спричинилися успіхи українських військових в зоні АТО, потенційні наслідки від введення в дію третього етапу санкцій, а також збитий MH17, котрий, схоже, взагалі сплутав Кремлеві всі плани.

Помітно, що путінські підопічні уважно досліджують настрої населення в самій Україні й за допомогою підконтрольних медіа та всіх можливих каналів комунікації, намагаються на цьому зіграти. Саме на маніпулювання суспільною думкою мешканців нашої країни, а також на європейців та світову спільноту зараз кинуто основні потуги путінської пропаганди, особливо після катастрофи малайзійського Боїнга, щоб змінити їхню думку щодо того, хто збив літак. Ну і, само собою, вони хочуть надалі контролювати свою російську аудиторію.

Як саме, на що спрямовані повідомлення та чого добиваються російські пропагандисти своїми інформаційними вкидами – спробуємо з'ясувати.

Поле бою Україна: деморалізувати та залякати

Україна залишається основним полем не лише реального бою, а й віртуального. Постійні відступи бойовиків-терористів та збільшення кількості нових доказів участі росіян у війні за Донбас мотивують кремлівських пропагандистів вигадувати щораз нові методи інформаційної боротьби проти українців, їх влади та військових.

Окрім традиційних спроб дискредитувати Україну в очах світової спільноти, путінські підопічні активно займаються спробами розділити український соціум. Вони працюють на стравлювання українців між собою, розкол та сіяння недовіри. А також вплинути на владу, звичайних громадян та військовослужбовців, задіяних в антитерористичній операції, та їх родичів.

Російські пропагандисти чудово знають про традиційну недовіру українців до влади, тому радо намагаються з цього скористатися. Народ та лідери думок справедливо задають чиновникам різного рангу незручні питання щодо правильності методів ведення АТО, приховування інформації, прорахунків і т.д. Вловлюючи тон цих запитань, російські медіа та інші відверто пропагандистські ресурси намагаються кожен такий пункт перетворити на панічні повідомлення та спровокувати масову істерію в населення. Зокрема активно використовується болюче питання мобілізації. Кремлівські ЗМІ постійно транслюють пікети матерів військових та призовників, роблячи акцент на тому, що українці не хочуть воювати за Донбас.

Спікери РНБО заявляли про те, що почастішали дзвінки в ефіри вітчизняних медіа та зросла кількість повідомлень на інтернет-ресурсах та в соцмережах про потрапляння українських військових в оточення та про ненадання їм підмоги. Частина з них має певне підґрунтя, інша ж – навмисне продумана операція, покликана сіяти панічні настрої у суспільстві.

Ще один момент в питанні мобілізації, котрий поки лише пробує роздувати російське телебачення, – мобілізація нібито не стосується «привілейованих» верств, себто дітей депутатів та чиновників різного рівня. Так пропагандистський LIFENEWS створив сюжет про те, що син спікера парламенту Олександра Турчинова отримав повістку, але начебто не буде служити. Дрібніші «сайти-зливні бачки» підхопили цю історію й запевняють, що Турчинов звільнив після цього військового комісара та двох його помічників за те, що вони «посміли» надіслати повістку його дитині.

Водночас російські медіа не згадують, що серед чиновників є ті, чиї діти уже давно воюють на Сході в силах АТО, як наприклад син депутатки Олександри Кужель та старший син екс-міністра оборони Михайла Коваля.

Посили про «мобілізацію для лохів», про «солдатів в оточенні» і т.п. спрямовані на розбурхування протестів та падіння довіри до влади. Путін прекрасно розуміє, що чим слабшими будуть позиції Порошенка в країні, тим більшим буде хаос у владі, що не дозволить ефективно керувати державою та протистояти російській агресії.

Так само російські пропагандисти знають і про метод «розділяй і владарюй». Для цього вони використовують два типи повідомлень. Перший такий меседж: воюють та гинуть лише західняки. Щоб спростувати таку тезу беремо до уваги таблицю з кількістю загиблих учасників АТО з різних регіонів країни. У ній відсутні найновіші дані, але по ній все одно можна скласти уявлення про те, звідки найбільше загинуло захисників України за час АТО. На час написання матеріалу в таблиці найбільше таких було з Дніпропетровської (47), Львівської (31), Житомирської (23), Волинської (22) та Київської (20) областей, що не підтверджує відповідний міф про ведення бойових дій виключно руками жителів Заходу України та найбільші жертви саме серед місцевих воїнів.

Такі настрої на Заході України радше спричинені тим, що мешканці цього регіону сприймають війну з позиції великої відстані до точки конфлікту, вони почуваються безпечно, тому не розуміють, чому мають воювати. Натомість мешканці Центру, Півдня та Півночі мають загрозу перед самим носом, тому чудово усвідомлюють: якщо ворога не зупинити на Донбасі, то вже найближчим часом він перейде в наступ на решту території України.

Другий тип повідомлень, спрямований на розкол українського соціуму, стосується поведінки переселенців з Донбасу. Майже кожен регіон прийняв велику кількість біженців. Одразу ж почали з’являтися історії про неналежну поведінку втікачів від війни. В них нескладно було б повірити, адже країна не так давно пережила окупацію кланом «донецьких» і в свідомості багатьох українців закріпився архетипний образ, котрий автоматично переноситься ледве не на всіх мешканців східного регіону.

Слабке місце історій про «хамовитих» біженців з Донбасу (котрі нібито сподіваються на швидкий прихід у Львів/Київ/Черкаси/Одесу etc  російських танків, забороняють дітям розмовляти українською та й просто є невдячними) у тому, що їх, як правило, розповідають не від першої особи, а починаються словами «тітка мого зятя розказала моїй бабці, що її сусіди чули на ринку…». Лише одиниці описують власний досвід спілкування з «жахливими переселенцями».

Насправді нескладно повірити, що частина біженців поводиться неадекватно, таких людей не бракує в жодному регіоні країни. Мабуть, кожен може згадати далеко не одного неприємного персонажа з рідного міста, а то й рідної вулиці, котрий все життя жив серед нас і ніколи не був на Донбасі, зате поводиться нічим не краще за переселенців із описаних історій. Це все ж наштовхує на думку про штучну природу підігрівання антибіженецьких настроїв серед населення країни.

Ще один меседж, котрий намагаються донести уже не російські ЗМІ, а Кремль за допомогою підконтрольних йому терористів – ніхто і ніде в Україні не може почуватися безпечно. Щоби закріпити цю думку, хтось постійно телефонує і розповідає про замінування приміщень телеканалів, вокзалів, відділків міліції і т.п. у Львові, Києві, Дніпропетровську та інших містах України. Міліція та РНБО повідомляють, що такі анонімні заяви приходять здебільшого із зони проведення АТО, що лиш підтверджує здогад про причетність до цього всіляких гіркіних та компанії.

У цьому ж руслі добре лягає обстріл будинку мера Львова Андрія Садового та вбивство міського голови Кременчуга Олега Бабаєва, хоча вони можуть мати й іншу природу, але відкидати таку версію не варто.

Все це має за мету створити паніку та хаос серед населення, збільшити відчуття тривоги, емоційне напруження, підвести українців до того стану, коли поганий, а ще краще – дуже поганий мир видаватиметься кращим за продовження боротьби з терористами. Мабуть, розрахунок іде на те, що постійне відчуття страху має змусити народ вплинути на владу пристати на умови Росії.

Третій тип російських атак спрямований на те, щоби розсварити українців та світову спільноту, котра висловлює свою підтримку нашій країні та нашому народові. Для цього використовується перекручення змісту слів західних політиків та дипломатів, щоб підірвати довіру до них в українського соціуму.

Ще кремлівські медіа часто цитують різних псевдоекспертів та маргінальних політиків, котрі начебто є виразниками думок Заходу. В цих повідомленнях озвучується підтримка курсу путінської Росії та засудження будь-яких дій української влади. Це все спрямовано на деморалізацію українського соціуму, сприйняття європейців як зрадників, котрі «продалися Кремлеві за газ», критику ЄС за повільність та висловлення свого «фе» в стилі «Danke, Frau Ribbentrop». А це вже  створює негативне сприйняття світовими політиками самих українців.

Для того, щоби зменшити вплив російської пропаганди на українців, потрібно не лише заборонити роботу пропагандистських медіа, що ретранслюють позицію Кремля, але й українській владі варто налагодити кращу комунікацію зі своїм народом. Створення прямих ліній для солдатських матерів та поодинокі зустрічі – добрий крок, але малоефективний. Військові мають не лише співпрацювати з рідними та близькими учасників АТО, але й максимально інформувати їх, а також дослухатися до інформації, котру їм надають родичі вояків.

Владі слід також куди обережніше ставитися до того, що вона оголошує з трибуни парламенту. Так, прем’єр-міністр Арсеній Яценюк під час своєї полум’яної промови в парламенті заявив, що військовим за участь в АТО немає чим платити. Це мало деморалізуючий вплив на українських вояків. Лише через деякий час Яценюк здогадався заспокоїти бійців, що виплати будуть в будь-якім випадку.

Третя проблема, яку слід вирішити, – керівництво країни приховує реальну або подає не повну інформацію про АТО. Це підриває довіру до влади. Потрібно врешті зрозуміти, що комунікація всередині країни має бути налагоджена так, щоб російські пропагандисти не мали змоги втрутитися в такі відкриті взаємини народу, учасників антитерористичної операції та керівництва держави.

Поле бою Росія: міфологізація, мобілізація та «дебілізація»

Якщо українська аудиторія є для кремлівської пропагандистської машини міцним горішком, то свій глядач є вдячним споживачем різного сорту фейкових та відверто брехливих новин. Саме тому основна частина інформації ЗМІ Російської Федерації спрямована передовсім на власних мешканців, а також тих, хто проживає на території Донбасу та підтримує терористичні організації ДНР/ЛНР і їм подібні новоросії. Так само до цього переліку можна долучити тих українців, котрі досі сумніваються, на чиєму боці правда, та мешканців країн Митного Союзу та співчуваючих Росії.

Основні повідомлення, котрі закидають путінські підопічні у російський інформаційний простір, стосуються «жахів, які кояться в Україні», «нечуваних звірств Нацгвардії», «брехливості Держдепу США» та «героїзму ополченців».

Ці посили настільки заполонили російські ЗМІ, що, якщо дуже уважно стежити за їх повідомленнями, то іноді можна натрапити на новини, котрі безпосередньо стосуються самої Росії та стану справ у ній.

Повідомлення про українську армію здебільшого стосуються начебто нелюдської поведінки наших військових, котрі буцімто обстрілюють міста та їх населення забороненими видами озброєнь (фосфорними та касетними бомбами, балістичними ракетами), знищують православні святині (обов’язково московського патріархату), по-звірськи поводяться з російськими «журналістами» та жителями Донбасу, обстрілюють територію РФ.

Апофеозом цього всього була розповідь біженки зі Слов’янська Галини Остапенко  на російському «Першому» про «розіп’ятого трирічного хлопчика». Такі сюжети, серед іншого, мають на меті демонізувати наших військових в очах росіян, змусити перестати бачити в них людей та щиро їх ненавидіти. Головним же завданням таких матеріалів є мобілізація нових добровольців до армії бойовиків, що спричинено втратою великої кількості терористів серед місцевого населення, котрі подалися навтьоки після відступу із Слов’янська та Краматорська.

Водночас кремлівські ЗМІ паралельною лінією намагаються виправдати значні втрати своїх бойовиків, за словами одного з керівників терористів ФСБшника-реконструктора Гіркіна, участь в АТО на боці України беруть «темношкірі найманці». Російські пропагандисти час від часу роблять вкиди в інформаційний простір про те, що на стороні України воюють поляки, жителі країн Прибалтики, військові з Французького іноземного легіону, американські найманці з приватної компанії «Academy» та ін.

Ще одна спрямованість таких меседжів – показати українців боягузливими зрадниками, котрі нездатні самі захищати Україну і продалися «клятому Заходу». Це також має мобілізувати борців за «Русскій міръ» на «святу боротьбу проти Гейропи». Те, що такі повідомлення, звісно, не мають ніяких підтверджень – російські ЗМІ  не зупиняє. Ну і це класичний випадок, коли злодії кричать «тримайте, злодія», адже, окрім російських військових, на боці фейкових республік воюють найманці з різних країн світу, зокрема Сербії, Німеччини і т.д. Також в РФ готується законопроект про створення приватних армій штибу американської «Academy».

Серед інших повідомлень, котрі тиражують кремлівські медіа, варто також виокремити про начебто масове дезертирство українських військових та їх перехід на сторону Росії. Особливо активно такі сюжети почали з’являтися після того, як наші силовики оприлюднили запис інтерв’ю з чоловіком, котрий представився екс-працівником ФСБ, що не витримав брехні і перейшов воювати на бік України. Зараз в мережі просто розгорілася окрема гілка інформаційної війни між Києвом та Москвою. Здається, влади двох держав змагаються за те, хто зніме більше роликів такого плану.

Цей приклад наочно показує, що частина російських інформаційних випадів у наш бік є відповіддю на українські посили та дії, що ставить Путіна в дуже незручну позицію наздоганяючого.

На окреме місце в російській пропагандистській політиці заслуговують спроби створити у жителів Донбасу сформовану локальну ідентичність. Кремль намагається перевести тих, хто майже все життя сприймав себе, як місцевого – ні українця, ні росіянина «тутешнього», в роль «деенерівця», «еленерівця» чи «новороса».

Проте для такого завдання мало жалюгідної купки постійно повторюваних місцевим населенням сентенцій про те, що «Донбасс порожняк не гонит» та «Донбас кормит всю страну». Тут потрібно щось масштабніше – національний міф, велика кількість сакральних жертв та свій пантеон героїв.

У цьому випадку путінцям трохи заважає працювати невизначеність проекту Новоросія, котрий, схоже, накрився мідним тазом. А саме під нього дуже зручно будувати міфологію про сакральних жертв з Одеського будинку профспілок. До цього ж числа додаються й жертви серед мирного населення Донбасу, вбитого терористами, але вину в чому покладено на українську армію.

Тому справа залишається лише за пантеоном героїв – персонажів типу Павлика Морозова, молодогвардійців, мальчішів-кібальчішів та інших представників радянського епосу. У зв’язку з цим створюються історії про легендарних комбатів, комбригів чи простих солдатів, котрі начебто ціною свого життя знищували ледь не цілі роти та батальйони нацгвардійців та «правосєків», що в міфології деенеру – одне і те саме.

Найепічнішим ляпом в цій сфері стала історія про «героїчний подвиг ополченця Олександра Скрябіна», котрий начебто кинувся із в’язкою гранат під український танк біля Ізварино. Виявилося, що Олександр Скрябін – реальна персона, проте цей чоловік, чиє фото нахабно використовували для пропаганди пропутінські ЗМІ, помер ще 29 вересня 2011 року від раку легень. Це не завадило російським медіа після викриття цієї брехні брати коментарі в «тих, хто на власні очі бачив подвиг» та розповідати про «похорон героя Новоросії та ЛНР». Схоже, з героїчною боротьбою на Донбасі справді дуже сутужно, що пропагандисти так сильно вчепилися за настільки фейкову й брутальну історію, котрою паплюжать пам’ять померлої людини.

ЗМІ Білокам’яної та групи в соцмережах, котрі також використовуються для пропаганди, не забувають розповідати своїй аудиторії про «жахи», що кояться на території України. До переліку страшного у нас належить не лише постійно обіцяний крах економіки, а й різні вигадки, котрі перебувають за межею реальності й хоч якоїсь адекватності.

Наприклад в групі Антимайдану розповідають про буцімто законопроект, який розробляє Олег Ляшко. Цей перл заслуговує на розгорнуту цитату: «Радикальная партия Украины, с ее известным всем лидером О. Ляшко готовит законопроект в Верховную Раду, который позволяет вступать в половые отношения с лицами достигшими 12 лет. Напомним, что этот порог сейчас по законодательству составляет 16 лет». Звісно, без жодних посилань, коментарів чи хоч якогось натяку на джерело інформації.

Взагалі, російські ЗМІ не дуже морочаться із вказуванням джерел чи прямими на них посиланнями. Кремлівське інозмі «Russia Today», традиційно для медіа цієї країни, видає думку різного роду маргіналів за позицію Західних засобів масової інформації.

Що ж стосується роботи цього основного російського каналу пропаганди на закордонну аудиторію, то «на Захід» вони працюють куди тонше і не дозволяють собі настільки відвертих проколів.

У своїй інформації на експорт російські інозмі в усьому звинувачують українську сторону: в порушенні перемир’я, збитті малайзійського Боїнга, у використанні заборонених видів зброї і в усьому, в чому лиш можна, намагаючись показати офіційний Київ у дуже негативних тонах.

Російські пропагандисти перейшли до куди тонших методів боротьби, використовуючи для цього суспільні настрої. У цьому їм на допомогу свідомо чи несвідомо приходять і місцеві панікери та алармісти, що своїми нерозумними висловлюваннями та зайвими емоціями лише підіграють Кремлю своєю поведінкою.

З іншого ж боку, учні Геббельса з московських медіа навпаки часто не забивають собі голову зайвим і видають в інформаційний простір настільки махрову пропаганду, що її видно навіть найбільш задурманеним. Це відбувається здебільшого в тих випадках, коли позиція завідомо програшна і не можна вигадати нічого близького до правди, тому висловлюють абсолютно протилежну позицію відносно української, щоби піймати аудиторію на ідентифікаційний гачок, мовляв: «кому ви повірите – нам, чи тим, хто розпинав трирічних хлопчиків на дошках оголошень».

Другий вид поведінки зумовлений тим, що дуже часто останнім часом російським ЗМІ доводиться своїми вкидами заглушувати невтішні для себе повідомлення: про втечі Гіркіна та компанії зі Слов’янська, про збиття російським «Буком» малайзійського Боїнга, про втрату контролю бойовиками над Савур-Могилою.

Постійне зростання кількості таких кривих посилів вказує на те, що не все так гладко для Кремля, як би того хотілося Путіну. Йому й так багато не вдалося втілити в життя, а тут ще й Україна дуже вдало пішла в контрнаступ.

Цей контрнаступ обов’язково має стосуватися й інформаційної сфери, завдяки котрій весь світ має дізнатися про участь Росії не лише в збитті пасажирського Боїнга, а й у бойових діях на території України, вбивствах місцевого населення, обстрілі наших військових з «Градів» та інших злочинах проти людяності. Ми маємо поступово готувати світову спільноту до невідворотного розуміння того, що місце путінського режиму – не за столом переговорів, а на новому Нюрнберзькому процесі чи принаймні Гаазькому трибуналі. Доказів і свідчень світ має побачити так багато, щоб від них не можна було відвернутися, щоби не можна було влаштувати договір з совістю й обміняти світову систему безпеки на чергову знижку на газ. За українців цього не зробить ніхто. Частина європейських чиновників навіть після жертв MH17 не думає, що російська агресія може дотягнутися до їхніх країн. Після аншлюсу Австрії багато європейців теж не відчували загрози. Чим це закінчилося – нам прекрасно відомо.