Прийняття дитини у родину – це лише початок. Адже далі на сім’ю чекає період адаптації і це доволі не простий процес, оскільки кожен член родини має свій характер, вподобання та звички. До того ж, діти з інституційних закладів доволі часто не знають – як це жити у сім’ї та проявляти свої емоції. Доньки Дрималовських, яких вони прийняли у сім’ю, звикали до нових рідних по-різному, оскільки одна, Марія, прийшла з дитбудинку, а інша, Настя, із сім’ї. Початок цієї історії читайте у попередній статті.
«Настя відрізнялася від Марії кардинально»
Марія була в дитячому будинку майже сім років ― від народження. Дівчинка не була соціалізованою. Коли її вперше посадили в машину, то дитину переповнювали емоції. Коли батьки дорогою додому вперше взяли її в супермаркет, то Марійчині очі просто розбігалися.
«Вона бігала й казала: “Це що? ― Серветки. ― Хочу серветки! Це що? ― Олія. ― Хочу олію”. Усе хапала, обіймала», ― згадує Вікторія Дрималовська.
Дитина погано говорила, майже власною мовою. Спілкуватися допомагали жести й міміка. Не вміла поводити себе в громадських місцях, транспорті.
Окрім того, діти в дитбудинках та інтернатах не знають, як готувати їжу, бо їм її дають уже готову. Не вміють прати речі. Не мають поняття грошей, купівлі, заробітку. Це прості побутові речі, яких ніхто не вчить, але в сім’ях діти розуміють це тому, що постійно бачать. Марійка ж на початку на пакети з покупками реагувала так: «А хто нам це дав?» Дівчинка звикла, що їм приносили щось волонтери й небайдужі люди. Так само вона не контактувала і з домашніми тваринками, знала їх переважно із зображень у книжках. За межі дитбудинку діти практично не виходять.
«У Марії такий “класний" спогад з дитинства… У них була добра вихователька, яка слухняних дітей брала з собою до магазину й купувала їм насіння соняшника. Це в нашої дівчинки було відчуття щастя: піти з вихователькою по насіння, а потім його лузгати. Вона досі його любить. Тобто це не класичний спогад з дитинства про поїздку, кіно, іграшки, щось таке. А про соняшникове насіння. Тому ми не могли допустити, щоб Настя потрапила в те, що, на жаль, довелося проживати Марічці», ― розповідає Вікторія.
Настя відрізнялася від Марії кардинально. Маша під час знайомства була активною, сміялася, реготала, скакала, хапала телефон. Настя була сором’язливою та стриманою. Навіть перебування в неповній сім’ї, у складних життєвих обставинах, було кращим, ніж зростання в інституційному закладі від народження.
«В Анастасії були люди, які її любили. Дівчинка має добрі спогади про маму, яка ще не мала алкогольної залежності, з якою вони разом сміялися й ліпили пельмені. Це пам’ять про щасливе дитинство, хай цей період і був коротким, та все ж він був. Хай це не були кровні родичі, але Настя відчула любов, відчула, що дорослим можна довіряти, що від них можна отримати допомогу. Ну й усі ці соціальні навички теж мала: приготувати їсти, купувати щось у магазині, спілкуватися з дорослими й малими. Звісно, їй нелегко було, я не знецінюю її пережиття. Однак Насті легше було адаптуватися в сім'ю, бо вона її мала. Це ще одна причина, чому я кажу, що треба популяризувати патронатні сім’ї, щоб діти не потрапляли в інституційні заклади взагалі», ― пояснює мама.
Звикання до нової сім’ї
Звикання до нової сім’ї у дівчат відбувалося абсолютно по-різному. Марія, як і всі діти в дитячих будинках, чекала, що її заберуть додому. Тому вона неймовірно раділа, коли це відбулося. Вона ніколи не плакала, не ображалася, не показувала, що чимось незадоволена ― була «зручною» дитиною.
«Якось я щось робила на кухні, а Марія бігла по сходах. Чую, ніби перечепилася. Вона сказала, що все в порядку. Дитина пішла до кімнати й дуже тихо сиділа, а цього ніколи не бувало. Приходжу, а вона сидить з пораненою ногою, з якої цебенить кров. Маша прикладає туалетний папір і тихесенько плаче. Вона припинила плакати, як тільки я зайшла. Навіть коли я обробляла рану, її пекло й боліло, а вона не плакала. Дитина мала установку, що біля дорослих плакати не можна, не можна нікому казати, що тебе болить, просити про допомогу», ― згадує Вікторія.
Дівчина досі розмовляє вночі. Колись кричала. Дуже погано спала. Зривалася. Боялася. Була дуже травмована емоційно та психологічно. Були різні випадки, які так вплинули на дитину. Зокрема й покарання. Про них Марійка більше розповідала вже своїй сестрі, дорослим усе одно довіряла менше.
З Анастасією все було інакше. Вона не раділа, що потрапила в цю сім’ю, бо мала свою маму. Вікторія та Ігор були монстрами в її очах, вона недолюблювала їх. У перший день у новому домі дівчинка хотіла лягти спати вдягненою, бо була наляканою. Вона йшла на контакт з новою сестричкою, але не хотіла бавитися в присутності дорослих, замовкала.
«Маша нас одразу почала називати татом і мамою. Вона просто в дитбудинку дочекалася на батьків. А Настя десь за два тижні почала називати Ігоря татом, бо тата в неї не було й легше було звикнути. А мене мамою назвала на кілька днів пізніше. Вона зробила це вже усвідомлено, коли зрозуміла, що залишається тут, що їй тут добре, що їй ніхто не бажає зла. Було видно, що дитині складно адаптуватись, вона часто ображалась, плакала. Але навіть в цьому був плюс, бо вона, на відміну від Марії, свої емоції проявляла», ― розповідає Вікторія.
Дівчата по-різному вчилися довіряти новим батькам
Дівчата, враховуючи їхні досвіди, по-різному вчилися довіряти новим батькам. Марія, за словами мами, мабуть, ще й досі не відкрилася і не довірилася на 100%. Просто ще не настав той час. Хоча очевидно, що зараз дівчина зовсім інша, ніж дев’ять років тому. Вона стала більш розкутою та розслабленою. Якщо на початку дитина складала всі свої речі в рюкзак, бо весь час чекала, що поїде назад у дитбудинок, то зараз уже проявляє свої емоції, ділиться переживаннями, розповідає, як минув день, що вона відчуває. Так, на це пішло дев’ять років, але в процесі адаптації й вибудовування стосунків зі світом немає ідеального часу ― усе залежить від окремої ситуації. Не варто порівнювати успіхи різних дітей і квапитися.
«Раніше, коли Марійці було погано, вона посміхалася. Ну це як в Лесі Українки: “Щоб не плакать, я сміялась”. Коли зробила щось недобре, коли було лячно або боляче, дитина просто стояла і, як то кажуть, “либу давила”. Це виглядало дуже страшно. Тепер Марія більше розкрилася», ― розповідає мама дівчини.
Річ у тому, що кожна дитина потребує середовища, у якому її люблять, розуміють і підтримують, дорослих, яким можна довіряти, яким не байдуже на її потреби й почуття. Це неможливо в інституційному закладі. Звісно, серед вихователів у дитбудинках та інтернатах є дуже хороші й чуйні люди. Вони люблять цих дітей, намагаються максимально приділити їм час. Однак, як влучно наголошує Ігор, для них це робота. Після своєї зміни ці вихователі повертаються до власних домівок і дітей, які теж потребують батьків. Працівники постійно змінюються.
«Хай вони навіть усе серце віддають дітям у закладі, але це лише на умовних вісім робочих годин. Діти це відчувають. А їм потрібна постійна присутність. От навіть часом чую, що батьки-вихователі в ДБСТ ― це теж робота. Але вони працюють за принципом звичайних батьків ― цілодобово, без вихідних, відпусток і лікарняних. Так, це робота. Але це й сім’я, у якій дорослі з дітьми завжди. Навіть у нас було таке, що ми хотіли з Вікторією поїхати кудись удвох. Діти вже дорослі. Але вони хочуть з нами! І ми їдемо разом. Для мене це дуже цінні моменти», ― додає Ігор.
Дрималовські зазначають, що Настя ж навпаки не намагалася догодити батькам. Її забрали від рідної мами, тому сподобатися всім не було її метою. Дівчинка показувала характер, спочатку був дуже складний період адаптації, бо вона не хотіла йти в іншу сім’ю. Не довіряла й боялася, перевіряла нових батьків. Але з часом кращало. У випадку дітей з інституційних будинків усе навпаки ― спочатку так званий «медовий місяць», а вже потім починаються труднощі, випробовування батьків на міцність і перевірка, чи не відмовляться від них знову. Настя спочатку не згадувала про свою рідну маму, каже Вікторія, бо попросту не знала, як про неї говорити.
«Вона розповідала про своє село, близьких, знайомих, але тему мами оминала. Та одного разу Настя підійшла до цього й не знала, як назвати свою маму, бо ж вона вже почала так кликати мене! Мабуть, дитина переживала, що ревнуватиму. Але я навпаки зраділа, бо нарешті з’явилася органічна можливість обговорити це. Я тоді казала, що це нормально, що в тебе є ще одна мама. Просто можеш називати нас мама Люба й мама Віка, щоб було зрозуміло, про яку йдеться. Ми не конкурентки одна для одної, бо з’явилися в житті дитини на різних етапах. Настя ж знає, що я її не народила. Це зробила інша жінка ― також її мама. Після цієї розмови дитині стало набагато легше розповідати про свою біологічну маму. До речі, вона також була вихованкою інтернату. Ми дізналися багато подробиць з життя цієї жінки, які теж свідчили про непросту долю. Я бачила маму Насті один раз. Чесно, я б і її вдочерила, якби могла, щоб дати любов і піклування. У жодному разі не йдеться про те, щоб засуджувати цю жінку через те, що відбулося в її житті й призвело до вилучення дитини. Вона в цьому не винна. На жаль, мами Насті більше немає серед нас. Але ми можемо вільно говорити про неї з дитиною й берегти ті добрі дитячі спогади, які вона залишила в житті доньки», ― ділиться досвідом Вікторія.
Вікторія Дрималовська розповідає, що сім’я любить часто обійматися, однак Марічці проявляти емоції спочатку було важко.
«Коли Марійка тільки з’явилася в нашій сім’ї, то не мала потреби обійматися й цілуватися. А Давид це дуже любив. То ми обіймалися всі разом, але донька якийсь час просто стояла, поки ми її обіймали. Вона не була ініціатором якихось таких речей. Зараз Марія ставиться до цього інакше. Нагадує, що я забула їх поцілувати, коли йшли в школу. Обіймається. Вона це робить охоче. Але я не можу сказати, чи дійсно в дитини з часом сформувалася сердечна потреба в таких проявах любові, чи це добре закорінена звичка. Складно з’ясувати», ― зазначає Вікторія.
Настя проявляла свої духовні потреби одразу. Просто тому, що їй було легше це зробити, їй це заклала мама. Дівчина досі любить прийти до батьків у кімнату, залізти в ліжко поміж них і довго про щось говорити, показувати якісь відео, сміятися.
«Я, до речі, читала, що існують різні типи прив'язаності. Вони розвиваються в нас до п'яти років і потім усе життя проявляються в різних стосунках. Якщо людина не усвідомлює, який у неї тип прив’язаності, то може постійно мати нездорові взаємини. Коли ми готувалися всиновити дитину, я прочитала багато літератури на цю тему й почала спостерігати за людьми навколо», ― говорить жінка.
Дізнайтесь більше про усиновлення, прийомну сім’ю, опіку та піклування, дитячі будинки сімейного типу та патронат зателефонувавши на гарячу лінію БФ «Рідні» ― 0 800 300 484.
*Проект реалізується Дитячим фондом ООН (ЮНІСЕФ) і Благодійним фондом «Рідні» за підтримки американського народу через Агентство США з міжнародного розвитку (USAID) і уряду Японії.