«Ідея взяти дитину у родину супроводжувала все життя»

Сім’я ― це середовище, де діти отримують безумовну любов і найбільшу підтримку, можливості для розвитку й зростання. Вікторія та Ігор Дрималовські ― багатодітні батьки. У них син і двоє доньок. До речі, між дівчатами лише чотири місяці різниці, обох дівчаток батьки прийняли у сім’ю. Історії Марії та Анастасії кардинально різні: одна прийшла з дитбудинку, інша ― з біологічної сім’ї. Однак це не завадило сім’ї стати щасливою.

Вікторія та Ігор дуже гармонійна пара. Вони доповнюють одне одного й розуміють з півслова. Інколи здається, ніби вони думають однаково й навіть одночасно згадують ті самі історії. Не дивно, що поруч з такими батьками діти почуваються вільно й надійно. Коли Дрималовські говорять про дітей, то неможливо зрозуміти, хто з них народжений у сім’ї, а хто прийшов у неї трохи пізніше. Усі вони ― їхні, такі люблені й бажані. Про історію появи в сім’ї одразу двох вимріяних донечок, їхнє зростання й становлення єдиної сім’ї ― далі.

Вікторія та Ігор Дрималовські

«Ідея взяти дитину то приходила, то відходила»

Ідея ввзяти дитину із дитбудинку Вікторію Дрималовську супроводжувала ще з дитинства. Жінка ділиться, що дуже хотіла братика або сестричку. Батьки розлучилися, коли вона була маленькою, мама не виходила заміж вдруге.

«Пригадую, мама казала, що не матиме більше дітей, бо не має чоловіка. А я просила, щоб вона пішла в пологовий і спитала: можливо, хтось відмовився від дитинки і ми візьмемо її собі. Напевно, я тоді вже розуміла, що діти в сім’ях можуть з’явитися не тільки тому, що їх народили, але й тоді, коли люди вирішили прийняти чиюсь дитину, від якої відмовилися, чи яка не має родичів», – пригадує Вікторія.

Вікторія Дрималовська неодноразово думала про усиновлення

Вдруге думка про те, щоб взяти дитину у родину, виникла тоді, коли Вікторія з Ігорем були вже одружені й мали піврічного сина Давида. Хлопчик захворів і довелося лягати до лікарні. Там же була палата для діток, за якими ніхто не приїхав. У ній лежала дівчинка, яку вилучили зі сім’ї в складних життєвих обставинах. До лікарні малечу привезла поліція.

«Коли я зустріла ту дівчинку, вона вже була здоровою, але з лікарні не їхала ― не було куди. Маленька хотіла на ручки, до всіх посміхалася, хотіла спілкування. Усі мами до неї бігали безупинно. У той момент я усвідомила, що дитина залишилася сама й ми могли б її прийняти. Вона була такого віку, як мій син. Я навіть уявляла, що вони будуть разом ходити до школи, сидітимуть за однією партою, дружитимуть, разом виростуть. Так собі мріяла», – розповідає жінка.

Коли Вікторія з сином повернулася додому й жінка розповіла чоловікові про ту дівчинку, то Ігор без проблем погодився забрати дитину. Однак життєві обставини подружжя склалися так, що цього не вдалося зробити. Та все ж випадковості виявилися невипадковими: пара чітко зрозуміла, що готова прийняти дитину, якщо колись в житті трапиться така можливість.

Маленька дівчинка з лікарні залишалася в думках Вікторії, хоча минали роки. Якось до Вікторії зателефонувала університетська подруга, що жила не у Львові, але планувала приїхати до міста й хотіла зустрітися.

«З’ясувалося, що моя подруга приїхала на курси для кандидатів у прийомні батьки. Пригадую, побачила її й здавалося, що вона світиться, вона була така радісна й щаслива. Подруга вже знала дітей, яких візьме в сім’ю ― це були її дуже далекі родичі. Хоча ми доти не контактували аж так активно, після цієї зустрічі я стала частіше до неї дзвонити й питати, як діти. Тоді знову згадала про ту дівчинку ― після п’яти років, відколи я зустріла її в лікарні. Не придумала нічого кращого, як піти в дитячий будинок і спробувати її знайти. Стало цікаво, що з тією дитиною. Можливо, якби в той момент я її знайшла, то ми б продовжили незавершену історію всиновлення», – говорить Вікторія.

Дівчинка справді була в тому дитбудинку, але за пів року до приходу Вікторії вона потрапила в дитячий будинок сімейного типу ― нарешті знайшла свою сім’ю. Вікторія згадує, що відчула щось на кшталт розчарування. Ні, не тому, що дитину взяли під опіку (навіть шкода, що цього не відбулося раніше), але, можливо, тому, що свідомо чи несвідомо сподівалася таки всиновити дівчинку, що залишила слід у її серці.

Про те, щоб прийняти іншу дитину, не йшлося ще п’ять років опісля. Остання ситуація, яка підштовхнула Вікторію та Ігоря наважитися, відбулася в гостях у ще однієї подруги жінки.

«Від моменту, коли ми зустріли дівчинку в лікарні, до моменту, коли дійсно прийняли таке рішення, минуло 10 років. Ідея всиновлення то приходила, то відходила. Якось прийшли до моєї подруги. У неї двоє дорослих синів, а ще донечка була значно молодша. І вона так про неї говорила, що це її радість, зірочка, квіточка. У нас був лише один син. А я теж так хотіла ще дівчинку! “Ну чому в мене її нема?”, ― думала тоді я. Коли ми ввечері прийшли додому, то я ще раз нагадала, як ми колись хотіли взяти дитину й чому ми цю історію не закінчили. Чоловік такий: “Добре”. Наступного дня ми були в службі у справах дітей ― і закрутилося», – додає Вікторія.

«Всі ― наші»

Те, що люди роздумують про прийняття дитини впродовж тривалого часу, ― не дивина. Однак нечасто можна почути, що подружжя було готове прийняти до себе дитину одразу ж тоді, коли випала така можливість. Ігор і Вікторія були готовими одразу. Вони на той момент не думали про те, чи впораються чи ні, бо вже були батьками. Знали, що зможуть стати ними не тільки для свого Давида.

«Я часто чую таке, що жінка хотіла всиновити, а чоловік не хоче, бо, мовляв, кров нерідна. Це така маячня. Я ріс без батька. Мама спочатку багато працювала, тому я її рідко бачив. Жив з дідом і бабою. Десь у глибині душі, на підсвідомому рівні, відчував, що справжнім батьком є не біологічний, а той, хто виховав. Тому я діда свого сприймав і досі сприймаю як батька. Він мене навчив жити в цьому світі. І тому, напевно, для мене біологічна дитина чи ні не було критерієм близькості. А ще дуже хотілося донечку», – ділиться Ігор.

Ігор намір дружини усиновити дитину всіляко підтримував

Процес прийняття дитини може супроводжуватися різними страхами й переживаннями. Це нормально, адже від такого рішення залежатиме все подальше життя батьків і дітей. Однак Вікторія зізнається, що не боялася, що по різному любитиме своїх дітей чи що не відчує справжнього зв’язку з дитиною, яку прийняла у сім’ю.

«Коли я виношувала сина, то багато з ним розмовляла, любила над усе. А після народження почалися труднощі: коліки, безсонні дні й ночі, було дуже складно. У якийсь момент я була вже настільки виснажена, що просто не могла відчувати такої всепоглинаючої материнської любові, про яку постійно говорять. А потім усе налагодилося. Я зрозуміла, що в житті бувають різні ситуації, емоційні гойдалки ― це все о’кей. Ну й згадала, що ще в дитинстві розуміла, що можна взяти дитину й не вважати її чужою. Тому мені навіть не спадала думка про те, що я не зможу полюбити дитину», – розповідає Вікторія.

Жінка каже, що тепер розуміє, наскільки інакше виховує дівчат. Вона вже набагато більше захищає їх у шкільних конфліктах, наприклад. Але це не про те, що синові чи дівчатам дісталося менше любові. Просто кожну дитину люблять по-різному, виховують по-різному, шукають до неї підходи по-різному, бо це окремі особистості. І справа не в тому, біологічні діти чи ні.

«Наш Давид сміється, що він був демо-версією, пілотним проектом, у якому ми відточували майстерність виховання дітей. Але, скажу вам, “демо-версія” вийшла класна. ― жартує Ігор. ― До речі, коли в нас з'явились інші діти, син змінився. У нього з'явилася відповідальність, він мав куди віддавати свою любов. Він водив дівчат зі школи за ручки, купував їм шоколадки й цукерки зі своїх кишенькових грошей, не міг натішитися, що в нього є сестрички. Давид і так був дуже хорошою дитиною, а ставав щораз кращим».

Ігор згадує, як уже після вдочеріння їхніх дівчат він завжди називав донечок рідними. Тоді дехто казав: ви ще молоді, настане час, коли побачите різницю між рідними й нерідними дітьми. Але цього не відбулося. Минуло дев’ять років. Зараз синові 20, одній доньці 15, іншій ― майже 16.

«Мені не вдавалося поділити дітей на рідних і прийомних. Ми взяли дитину ― значить вона наша й це не обговорюється. У якийсь момент з сином було більше зв’язку, але вся річ у тім, що більше спільних інтересів. А дівчатка мої ― квіточки, яких треба леліяти й оточувати любов’ю. І так донині. Якби мені зараз, через роки, повторили, що я побачу різницю між біологічними та всиновленими дітьми… Та нічого подібного. Всі ― наші! Ми пройдемо разом через усе життя», – зазначає Ігор.

Як почала здійснюватися мрія про доньку

Вікторія й Ігор дуже хотіли донечку. Коли наважилися й збирали документи, то вирішили прийняти старшу дитину, бо ж переважно шукають зовсім маленьких. Хотіли, щоб вона була молодшою за їхнього сина. Готові були взяти навіть двох дівчат одразу.

«Давид також мріяв про сестричку. Ми розповіли йому, що хочемо взяти дитину, він був включений у цей процес, хоча й був малим. Усе обговорювали разом. Знаєте, діти, які ростуть одинаками, у певному віці дуже когось хочуть», – розповідають Дрималовські.

Першою до сім’ї прийшла Марія. Її взяли з дитячого будинку (удома його називають «садочком»). А через 11 місяців стався сюрприз ― у сім’ї з’явилася ще одна донечка ― Анастасія.

Першою до сім’ї прийшла Марія (праворуч), а через 11 місяців у сім’ї з’явилася ще одна донечка ― Анастасія (ліворуч)

«Цей момент мені дуже запам’ятався: ми їхали з магазину, везли мандаринки. Дружині зателефонували зі служби у справах дітей. Я припаркував машину й прислухаюся краєм вуха: не можу зрозуміти, що відбувається. Вікторія відразу посерйознішала. А справа в тому, що ми написали в анкеті, що можемо вдочерити двох дівчат. Ну й у нашому районі дитину вилучають з сім’ї. Мама має серйозні проблеми з алкоголем, батька нема. Дитина в складній ситуації, їй дорога в інтернат. Ну й кажуть, що значно краще, щоб дівчинка потрапила в сім’ю. Чи хотіли б ми познайомитися? То ми навіть додому не заїжджали ― взяли представника соціальної служби зі собою й поїхали до того села. Ми були в захваті! Ну таке малесеньке, з величезними очима, з косичками, перелякана. Ми їй дали мандаринок, а вона пішла з усім класом ділитися одразу», ― згадує Ігор. Чоловік так зворушується й усміхається, згадуючи, якими маленькими були доньки, якими різними були їхні історії.

Одного дня Ігор повернувся з роботи, а на нього вдома чекало вже трійко дітей: Давид, Марійка і Настя, яку от тільки привезли соціальні працівники.

Діти Дрималовських - Давид, Марійка (праворуч) і Настя (ліворуч)

«Якось так у нас з'явилася друга дівчинка. Дуже розумна, талановита настільки, що це просто фантастика! Уміє малювати, співати, танцювати, пластика неймовірна, слух музикальний», ― тішиться багатодітний тато.

Марія старша від Анастасії на якихось чотири місяці. Тепер батькам доводиться пояснювати всім цікавим, як їм вдалося мати дітей з такою нечувано малою різницею у віці. Двійнята зі запізненням, так би мовити.

«Я деколи люблю жартувати, що в нас одна дитина планована, а друга вийшла випадково, ― сміється Вікторія. ― Просто від моменту, коли ми пішли в службу у справах дітей, і до того дня, коли Марія переступила поріг, минуло дев’ять місяців. Тому вона ніби як виношена. Перед тим, як у нас з'явилася Настя, ми не мали часу думати. У вівторок або середу нам сказали, що є дитина. Наступного понеділка вона була в нас. Це для всіх нас було трохи шоком насправді», ― говорить Вікторія.

Жінка додає, що в той час не було патронатних сімей, тому треба було або одразу передавати дитину в сім’ю, яка готова її прийняти, або вона потрапляє в інтернат. Другий варіант аж ніяк не кращий.

Дізнаить, як стати родиною для дітей позбавлених батьківського піклування можна на гарячій лінії Благодійного фонду «Рідні» – 0 800 300 484.

*Проект реалізується Дитячим фондом ООН (ЮНІСЕФ) і Благодійним фондом «Рідні» за підтримки американського народу через Агентство США з міжнародного розвитку (USAID) і уряду Японії.