Сім'я – найкраще середовище для життя та розвитку дитини, адже лише в ній створюються оптимальні умови для гармонійного розвитку та успішної соціалізації. В інституційних закладах (інтернатах), куди діти можуть потрапляти через різні життєві обставини, вони позбавлені такої потрібної сімейної турботи. Одним з найкращих способів допомогти таким дітям є усиновлення, адже тоді дитину приймають у сім'ю на правах рідної.
На такий крок наважується не кожна людина чи сім'я. ZAXID.NET розповідає історію сім'ї, яка удочерила дівчинку, а також пояснює, до чого готуватися людям, які хочуть подарувати сім’ю дитині-сироті чи дитині, позбавленій батьківського піклування.
«Приблизно вісім років ця ідея крутилася у мене в голові»
Ольга Бартиш – художниця, а її чоловік Костя – графічний дизайнер. Пара має двох біологічних синів: 16-річного Матвійка та 7-річного Івасика, і 8-річну доньку Уму, яку пара удочерила. Зараз сім'я проживає в Польщі, виїхала туди ще до повномасштабного вторгнення Росії.
Пара має двох біологічних синів: 16 та 7 років, і 8-річну доньку Уму, яку пара удочерила
Сім'я удочерила дівчинку п'ять років тому. Тоді Умі було два з половиною роки. Ольга Бартиш каже, що коротко пояснити, чому вирішила усиновити дитину, неможливо. Було багато факторів, які вона описує у своїй книзі «Все одно буде п'ятниця, а потім неділя», яка вийде вже у грудні.
«Книга зокрема про досвід усиновлення і там багато місця відведено на пошук мотивації. Якщо узагальнити, то підштовхнули родинні історії. В мене бабця та дідусь були сиротами, тому мене виховували з переконанням, що сиротам треба допомагати, що дитина не може бути без дорослого», – розповідає Ольга Бартиш.
Тож ідея усиновити дитину виникла саме в жінки. Вона думала про це вже після народження першого сина.
«Приблизно вісім років ця ідея крутилася в мене в голові. Люди, які були в дитбудинках, мали контакт з сиротами, пам'ятатимуть тих дітей завжди, хоч потім і народять власних. Принаймні я, тримаючи маленького сина на руках, згадувала очі тих дітей. Я завжди переймалася історією покинутих дітей, яких ніхто не любить», – пригадує Ольга Бартиш.
Жінка розповідає, що її намір взяти у сім'ю дитину-сироту чоловік підтримував, однак ухвалив він таке рішення не одразу. У нього були типові побоювання, хвилювався через генетику і через невпевненість, чи зможе полюбити не кровну дитину.
«Він погодився в Туреччині, коли ми гостювали у знайомих. У них були усиновлені діти. Одного разу ми пішли гуляти з їхньою п’ятирічною дівчинкою. Чоловік узяв цю дитину за руку і, мені здається, саме в той момент зрозумів, що це не так страшно», – пригадує Ольга.
Коли сім'я отримала статус кандидатів у всиновлювачі, Ольга розпочала пошук дитини. Своїм досвідом жінка ділилася в соцмережах, тож сподівалася, що це допоможе в пошуку.
«Я спочатку думала, що це буде казково, поетично. Але дива не сталося і батьки дітей, які мені траплялися, ще не були позбавлені прав. За таких дітей треба було боротися. А я цього не хотіла. Я хотіла взяти дитину, яка вже повністю готова до того, щоб їхати у свій новий дім. Ми шукали дитину до 4-5 років. Хотіли дівчинку, без братів і сестер, яка вже має статус і здорова», – розповідає Ольга Бартиш.
За деякий час жінка зрозуміла, що потрібно діяти інакше. Тож почала обдзвонювати обласні служби у справах дітей. Такі пошуки тривали чимало часу, допоки Ольга не знайшла дівчинку на Закарпатті – вона ромської національності.
«Нам скинули фото цієї дівчинки. Ми одразу зрозуміли, що це наша дитина. У якийсь момент була настороженість через стереотипи, але це не було вироком», – розповідає жінка.
Ольга Бартиш розповідає, що й досі пам'ятає першу зустріч зі своєю майбутньою донькою. Це було 14 грудня 2017 року.
«Дитину привели у велику залу, призначену для таких зустрічей. Там був великий диван противного зеленого кольору. Коли прийшла маленька, я була в головного лікаря, розмовляла з ним, а чоловік з молодшим сином були в тій залі й першими зустріли доньку. Вона була така красива, гарно вбрана, в щось таке рожевеньке, на голові мала хвостик. Спочатку прибилася до стіни й дивилася на нас, але згодом відпустила руку працівниці і підійшла. Була проблема в тому, що дитина говорила ромською і не розуміла, що говоримо ми», – каже Ольга Бартиш.
Так в сім'ї з'явилася донька – Ума. Це староіндійське ім'я, яке в перекладі означає «та, що звучить». Як відбувалась адаптація та як зараз живе родина, ви зможете дізнатись у наступній статті.
Хочете дізнатись більше про те, як прийняти дитину в родину? Отримайте безкоштовні юридичну та психологічну консультації за телефоном гарячої лінії БФ «Рідні» – 0 800 300 484.
Проект реалізується Благодійним фондом «Рідні» та Дитячим фондом ООН (ЮНІСЕФ) за підтримки американського народу через Агентство США з міжнародного розвитку (USAID) і уряду Японії.
Ми використовуємо