«Українці нарешті почали масово купувати своє»

Бренд Oksana Karavanska святкує 30 років. З цієї нагоди 13 листопада вперше (і єдиний раз) балет «Мавка» у Львівській опері втілиться по-новому, а дизайнерські образи, силуети й фактури стануть частиною танцю. Дефіле нової колекції від Оксани Караванської буде органічно вплетене в сюжет вистави, дія якої вийде за межі оперної сцени на спеціально збудований подіум, розміщений серед глядачів.

Про те, чому чистий фешн не на часі під час війни, як створюється синергія високої моди та класичного балету в Опері та чому дизайнерка не боїться хейту за використання автентичних елементів ‒ в ексклюзивному інтерв'ю з Оксаною Караванською.

Оксана Караванська

Що чекає на глядачів в Опері, під час вистави «Мавка»?

Це буде постановка, де синергійно злилися балет і фешн. У першій дії глядач побачить чистий, класичний балет. А от у другій дії на сцені почнуть з’являтися образи від Оксани Караванської в абсолютно різних іпостасях.

Тобто це відбуватиметься безпосередньо під час вистави, просто на сцені?

Так, це поєднання і сцени, і подіуму в залі одночасно.

А чому ви обрали саме «Мавку» і саме Львівську оперу?

Найбільша проблема мого життя ‒ це постійне прагнення перевершити саму себе або принаймні не зробити гірше, ніж було минулого разу. Я дуже довго думала над концепцією. Спочатку розглядала попередню локацію ‒ Lem Station, але вчасно зрозуміла: там це буде просто звичайне дефіле, а не те, чого я насправді прагну.

Дефіле у Львівській опері

Моя кар’єра фактично починалася з театрів. Мій перший масштабний показ був у театрі Заньковецької, наступний ‒ у Львівській опері. Ми робили покази на льодовій ковзанці, залучали Freedom Ballet, навіть перекривали проспект Шевченка. Тому зараз мені хотілося вийти на новий, високий рівень.

Є й інший, дуже болючий для мене момент. Я не розглядаю чистий фешн у часи війни. Коли ми робили показ у Lem Station, це теж не було суто дефіле. Ми запрошували туди людей, яким я присвятила ту колекцію – військових і волонтерів. Робити просто моду сьогодні ‒ це для мене трохи як «бенкет під час чуми». А поєднання з балетом ‒ це вже чисте мистецтво. Це красиво і правильно.

Ви мали досвід роботи в театрі. Чим для вас є театр? Що в ньому є такого, чого, можливо, не вистачає у фешн-індустрії?

Коли я навчалася в академії, викладачі завжди казали нам: «Відривайтеся на студентських роботах, бо потім вас затягне рутина». Мені дуже не хотілося, щоб рутина мене поглинула. Напевне, саме тому я все життя вигадую ці проєкти.

Дефіле у Львівській опері

Мода ‒ це бізнес, як не крути. Але його можна і треба трактувати як мистецький бізнес. Мені завжди було трохи соромно просто запросити людей на 20 хвилин, показати їм одяг, сказати «дякую, до побачення» і розійтися. Хотілося дати глядачеві щось набагато більше.

У театрі сьогодні можна відірватися наповну, тут немає жодних гальмівних факторів. Я неймовірно вдячна і Василю Вовкуну (гендиректор Львівської опери, ‒ ред.), і Наталії Половинці (керівниця «Слово і голос», ‒ ред.) за те, що вони взагалі не втручалися у мої ескізи. Ми узгоджували хіба що загальну колірну гаму. Тому, мабуть, усе й виходить так класно.

Бренду Oksana Karavanska ‒ 30 років. З чого ви починали та що за цей час стало найважливішим особисто для вас, а не для публіки?

Мені в житті дуже пощастило: моє дитяче хобі стало моєю професією. Усі ці перевдягання, лялечки, вбрання з раннього дитинства ‒ це те, чим я жила. Батьки навіть купили мені маленьку швейну машинку, яка працювала, як справжня. Ця пристрасть передалася мені від мами та бабусь, вона буквально в крові.

Коли я прийшла в професію, для мене не існувало перешкод. Я просто знала, що хочу цього, люблю це і буду робити. Йшла вперед, взагалі не думаючи про наслідки чи про те, чи купуватиме це хтось. Я творила те, що подобалося мені. А згодом виявилося, що це подобається ще багатьом людям.

Найважливіше за ці 30 років ‒ мені вдалося зберегти ту себе з минулого. Мене не затягнула рутина, я не перетворилася на голий, сухий бізнес.

Підготовка до показу

Які головні зміни у вашій роботі відбулися за ці роки?

Звісно, з’явився професіоналізм, я набила чимало ґуль. Згадайте, в які роки я починала. Тоді української моди як такої взагалі не існувало, а про індустрію й годі було говорити. Ми, першопрохідці, всього вчилися на власних помилках.

Змінився підхід, змінилися правила гри. Прийшло глибоке розуміння якості: крою, продукту, тканини. Я чітко усвідомила, що не можна створювати речі з поганого матеріалу. Здалеку воно може здаватися гарним, але якість видно одразу. Сьогодні я значно зріліша, ніж колись, але все одно готова до сміливих експериментів.

До речі, про матеріали. Чи вже є в Україні повноцінна допоміжна індустрія ‒ виробництво тканин, фурнітури?

Це дуже прикро, але мушу констатувати: я не використовую українських тканин взагалі. Колись ми намагалися працювати з волинським льоном, пробували співпрацювати з Чернігівським вовняним комбінатом, який свого часу починав робити дуже непогану вовну. Проте за класом і якістю вони все одно не дотягували до тих стандартів, які я бачила за кордоном. Тож я зробила вибір на користь тих матеріалів, які ідеально відповідають моїм вимогам.

У Митрополичих садах

Ви дуже багато працюєте з народним одягом. Зараз в Україні спостерігається справжній сплеск інтересу до етніки, але ви почали цим займатися значно раніше. Чи були у вас труднощі та критика на цьому шляху?

Звісно, хейту було мільйони варіантів. Я отримувала і досі отримую багато прикрих коментарів та дописів у фейсбуці та інстаграмі. Писали: «Що вона робить?», «Як вона сміє брати старе і різати його?», «Ці речі мають висіти в музеях!».

Але іронія в тому, що вся моя етноісторія якраз і почалася з музею. У 2014 році я отримала дуже престижне запрошення зробити власний показ у National Arts Club у Нью-Йорку. Це виключно американська, елітарна інституція, абсолютно неукраїнська. Туди стоїть величезна черга дизайнерів на роки наперед. Мені запропонували дату за півтора року. Я, звісно, погодилася ‒ чим швидше, тим краще.

Цей показ випав на березень 2014 року. Коли колекція була майже готова, в Україні почалися доленосні події. Я відчула колосальний сплеск інтересу світу до нашої країни. Мені було життєво важливо показати американцям, що Україна ‒ це не якась новостворена держава, що ми маємо надзвичайно глибоке коріння та вікову культуру. Я інтегрувала елементи цієї культури в колекцію, хоча тоді навіть не думала, що буду продовжувати цю тему.

Але процес запустився. Згодом, коли я познайомилася з людьми, які опікувалися Митрополичими садами у Львові, виникла ідея зробити показ саме там. Головною метою було залучити туди публічних і заможних людей, щоб вони побачили цю красу і фінансово допомогли з реставрацією садів.

У Митрополичих садах

Готуючись до цього показу, я пішла в наш Львівський етнографічний музей і попросила пустити мене в запасники. Коли я побачила, що унікальні старовинні речі просто лежать стосами в закритих фондах і їх ніхто не бачить, мені стало прикро. Мене бабуся все життя вчила: «Якщо одяг пошився ‒ його треба носити». Це моє глибоке переконання.

Тоді ми реалізували ідею: вивели на подіум автентичні строї та образи з різних регіонів України, які нам дозволили взяти з музею. А паралельно я створила колекцію моди третього тисячоліття. Я знаходила старі, напівзруйновані, понищені часом шматочки тканин, фрагменти старовинних сорочок, які вже не підлягали реставрації, і буквально нанизувала їх на новітні тканини та сучасний крій.

Це саме те мистецтво, яке я люблю найбільше – поєднати непоєднуване. І з того все почалося. Я почала шукати ці всі пошкоджені деталі. І, власне, я не різала саму вишивку. Я їх просто інтегрувала. Вишивальниці додавали якісь фрагменти. Але почався страшний хейт на тему того, що я все порубала. Навіть коли я привезла одну з колекцій у Лондон, одна пані написала: «Караванська привезла порубану Україну».

Це було складно. Але я переборола це, власне, тою фразою, яку бабуся казала – що одяг треба носити. Якщо людина вишивала це як подушку, хай лежить як подушка. Якщо людина вишивала це як сорочку – отже, її треба показувати людям. Якщо вона понищена, то, можливо, це її другий шанс опинитися знов на людях, щоб її бачили та цінували.

Дефіле у Львівській опері

Ви згадували Митрополичі сади як прекрасну, але непросту локацію. А яка локація за вашу кар’єру була найнезвичнішою та найекстремальнішою?

Мабуть, проспект Шевченка. Я все життя керуюся правилом: якщо ти не знаєш, що чогось зробити не можна, ти просто береш і робиш це. Я прийшла до нашої Львівської мерії з ідеєю повністю перекрити для показу проспект Шевченка. Спочатку на мене подивились, як на божевільну. А потім дозволили. Тим паче у нас була благородна мета ‒ цим показом ми привертали увагу та збирали кошти для діток із ДЦП з навчально-реабілітаційного центру «Джерело».

Це було неймовірно складно. Спочатку весело, а от у процесі виконання ‒ хоч плач. Ми виписали з Києва величезні світлові ферми, прокладали кілометри ламп уздовж усього проспекту. Офіційно взяли в мерії та ЖЕКу всі технічні умови, техніки прорахували допустиму напругу до міліметра. Нам виділили потужний щиток. Але в ту саму секунду, коли апаратуру ввімкнули в мережу, ‒ згасла вся центральна частина Львова! Як виявилося, нам просто надали неправильні вхідні дані щодо потужності міських мереж.

До показу лишалися лічені години, а центр міста ‒ у повній темряві! На щастя, на проспекті Шевченка тоді працював клуб «Софія», який мав власну, окремо проведену надпотужну лінію електропередач. Ми в розпачі прибігаємо до них: «Рятуйте, дайте світла!». Вони без зайвих слів кидають нам через вулицю свій кабель, ми під’єднуємося ‒ і так рятуємо показ.

Зате гостям «Софії» було найвеселіше, адже наша роздягальня була облаштована просто неба на проспекті, тож повз них туди-сюди бігали роздягнені моделі та артисти Freedom Ballet (сміється – ред.). Це точно був найекстремальніший досвід, але ми впоралися.

Ваш показ у Lem Station видався мені зовсім іншим за настроєм, ніж усе, що ви робили раніше. Це дійсно так?

Ви не помилилися. По-перше, я трактувала ту роботу не як класичну цілісну колекцію одягу, а як чисту емоцію. Я прагнула передати стан нашої душі: якими ми були до повномасштабного вторгнення, як ми зайшли у цю війну через суцільну сірість, смуток і важкі випробування і як зрештою ми бачимо світло в кінці тунелю та плекаємо оптимізм. Тому колекція вийшла дуже урбаністичною, міською ‒ це був чистий фешн, але побудований на настроєвих контрастах.

Дефіле у Lem Station

Крім емоційного впливу, які практичні виклики та проблеми принесла війна в українську модну індустрію?

Найбільший технічний виклик ‒ це катастрофічна логістика тканин з-за кордону. Оскільки логістичні центри та міста постійно обстрілюють, іноземні постачальники просто бояться ризикувати й везти в Україну дорогі нові матеріали. Тому той же Київ багато в чому виживає на старих запасах, або ж доводиться самотужки виписувати тканини під конкретні точкові замовлення. Це величезна проблема.

Але війна спровокувала бум нових українських брендів. І головне ‒ українці нарешті почали масово купувати своє. Раніше це було нашою головною ментальною бідою: хоч би який крутий продукт ти робив, у свідомості багатьох вітчизняних покупців ти все одно програвав умовному Chanel. Зараз цей бар'єр зламано, це потужний поштовх для ринку.

А як щодо інтеграції української моди у світовий контекст?

Моя позиція незмінна: мода не має національного паспорта в питанні якості. Вона буває або хорошою, або поганою. Та мода, яка є хорошою ‒ вона апріорі світового рівня і вже давно інтегрована в глобальний контекст. А погана мода так і залишається містечковою, хоча теж має право на існування для свого споживача.

Дефіле у Львівській опері

Які плани ви будуєте на майбутнє ‒ скажімо, на 40-річчя чи 50-річчя бренду?

Я вам розкажу одразу про фінал. Ми з командою вже навіть жартували на цю тему. Я невиправна оптимістка і свято вірю, що творитиму ще дуже довго. Головне, щоб голова залишалася на місці. Якщо відчую, що зір підводить чи думки йдуть не туди, ‒ буду щось змінювати.

Але наш внутрішній жарт такий: у мої 100 років у Львові якраз добудують крематорій. І мене завезуть туди прямо з подіуму, після фінального поклону! При цьому вся моя команда ‒ хтось молодший, хтось старший ‒ теж виходитиме на цей сторічний показ. Хтось буде повільно шкандибати подіумом, тягнучи за собою крапельницю (сміється – ред.).

Тож плани у нас грандіозні: головне ‒ не зупинятися.