- Мій одяг продається у багатьох містах України, в Європі, в Індонезії, в Саудівській Аравії. І для цього мені абсолютно не було потрібно переїжджати зі Львова до Києва. А якщо вже думати про перспективи розвитку, то радше варто говорити про Нью-Йорк чи Париж.
На перший погляд її можна сприйняти за старшокласницю, максимум – студентку початкових курсів. Тендітний силует, мила усмішка, веселі бісики в очах. Хоча насправді Олена Даць – вже досвідчена дизайнерка одягу, котра встигла здобути визнання в Україні й світі, в середовищі найприскіпливіших шанувальників моди. Щойно вона повернулася з Греції, з мальовничого півострова Халкідікі, де брала участь в презентаціях Ukrainian Fashion Games ІІІ. За той короткий час, поки Олена переводила подих у Львові, готуючись до чергової поїздки, ZAXID.NET встиг взяти у неї інтерв’ю.
- Дизайнерську освіту, якщо я не помиляюся, ти здобувала в Львівській академії мистецтв?
- Так, я навчалася в Академії на моделюванні костюму й жодної секунди не шкодую, що пішла вчитися саме туди. Саме там я отримала ту основу, від якої можна було відштовхнутися й рухатися далі.
- Коли ти вперше відчула, що це твоє, що ти можеш досягнути в цій галузі високих результатів?
- Така впевненість формувалася крок за кроком, але першого свого великого успіху я досягнула на курсі, коли мої ескізи відібрали представники ЮНЕСКО для презентації на ЕКСПО-98 в Лісабоні. Це для мене було вже остаточним свідченням, що я здатна чогось досягнути. А потім цю сукню відібрали для виставки Японського музею в Коде.
- Ти зростала у мистецькій сім’ї?
- На жаль, у моїй родині немає художників. Але, як і кожен львів’янин, мої родичі мають природне відчуття стилю, а дівчата – справжні модниці.
- Бізнес дизайнера одягу в Україні – прибуткова справа? Ти здатна з цього заможно жити?
- Поки що моя справа перебуває на стадії вкладання. Ми всі поставлені в певні рамки наших законів, нашої економіки, поза якими неможливо діяти. Якщо діяти правильно, якщо до того додасться ще якась частка фарту, то можна заробляти. У цій сфері є ще багато незайнятих ніш.
- Ти вже відкрила власні магазини?
- Ні, своїх магазинів я не маю, але я співпрацюю з приблизно п’ятнадцятьма магазинами дизайнерського одягу в Україні й приблизно з такою ж кількістю магазинів за кордоном. Там продається мій одяг. З українськими магазинами я співпрацюю з 2007 року, із закордонними – з 2008-го, тобто тоді, коли я вперше репрезентувала свою колекцію у Франції.
- І як там знайти саме твої моделі?
- Проведи такий експеримент: спробуй зайти туди з дружиною й виберіть те, що Вам найбільше сподобається. Сподіваюся, що це буде мій одяг (сміється).
- Існує певний атрибут, фішка, за якими можна було б безпомилково сказати: це Олена Даць?
- Кожен сезон диктує якийсь свій настрій, свої вподобання, свій крій. Я намагаюся не змінюватися лише в одному – у виборі тільки натуральних тканин. Всі клієнти можуть бути впевненими, що в моїх моделях висока якість тканини. Загалом я окреслюю свою дизайнерську концепцію як європейський стиль з українською душею. Саме дотримування такого стилю приносить мені успіх.
- Пригадую, на одному з твоїх показів були сукні-трансформери.
- Майже всі сукні, які я проектую, можна в той чи інший спосіб трансформувати, зробити їх довшими, коротшими, вбирати на дві сторони. У багатьох моделях є близько шести варіантів носіння одягу, який я сама пропоную. Але наші клієнти можуть ще й самі дофантазувати інші варіанти.
- І всі ці трансформації можна здійснити «легким порухом руки»?
- Ну, може не легким, але за хвилини три можна. Розумієш, створюючи чергову модель, я хочу подарувати людині щось більше, аніж просто сукню. Бо повинен бути якийсь сенс в тому, що ти вирішуєш купувати дизайнерську одежу, а не вбрання масового вжитку. Тож дизайнер повинен подарувати тобі якусь ідею.
- Ти задоволена обсягами продажів?
- Є постійні клієнти, які приходять лише за нашою маркою. Тож одяг продається, і загалом я задоволена. Хоча, звичайно, я була б не проти, якби колекції продавалися ще активніше.
- Наскільки я знаю, твої сукні вподобала навіть екс-перша леді. Коли саме це сталося?
- 2005 року, коли я вперше взяла участь в Українському тижні моди. Це була для мене дуже відповідальна, знакова подія. Мені поталанило, що організатори запросили на мій показ Катерину Чумаченко. І їй сподобалося кілька суконь.
- Розповіси про це детальніше?
- Тут немає нічого цікавого. Поговоримо краще на інші теми… Наприклад, про те, що цьогоріч мої сукні можна було побачити на червоній доріжці в Каннах.
- Маєш рацію, це справді цікавіше. Але тоді почнімо з початку: розкажи про свою першу робочу поїздку в Париж…
- Спершу я їздила до Ліону 2001 року. Я виграла конкурс молодих дизайнерів і мені запропонували відкрити власне ательє в Ліоні.
- Невже ти відмовилася від такого подарунку долі?
- Це передбачало, що я маю переїхати жити до Франції на постійно. Тому я вирішила відмовитися від цього призу. Згодом я ще взяла участь у конкурсі в Евіані, здобула там грошовий приз, завдяки якому змогла підготуватися до участі в Українському тижні моди. У Києві мою колекцію своєю чергою побачили представники з Парижа й згодом запросили мене туди. Таким чином з 2007 року я постійно беру участь у Паризьких виставках моди.
- Щороку?
- Чотири рази на рік.
- Що це значить для тебе, для твого фахового визнання?
- Дуже багато, адже там визначають модні тенденції наступних сезонів. І для цієї справи беруть і мої моделі.
- На кого ти орієнтуєшся, творячи свій одяг? Яким ти бачиш свого клієнта?
- Це жінки, котрі досягли чогось у житті. Це – сформовані особистості, впевнені в собі. Жінки, котрі можуть собі дозволити гратися з цим життям, не боятися свого ранкового настрою, не боятися бути самим собою.
- Ти вже добре знаєш українське дизайнерське життя, освоїлася в європейському, презентувала свої колекції в Дубаї та Токіо. А як щодо російського та американського ринків?
- На жаль, поки що ці два ринки для мене залишаються невідомими. Я б дуже хотіла вийти й на них. Можливо, це стане моїм наступним кроком.
- Що чи хто надихнув тебе зробити НАТОвську колекцію?
- Це була моя спільна ідея з Інститутом світової політики. Спершу планувалося зробити колекцію як агітацію вступу України в Європейську Унію, але згодом було вирішено перейти до теми НАТО. Тоді, 2008 року, як я працювала над цією колекцією, вступ до якого був однією з бажаних передумов вступу до ЄУ. Окрім того, символіка Північноатлантичного Альянсу більше надавалася для використання в одязі.
- І де відбувалися покази цієї колекції?
- Звичайно, у Києві, у Парижі, Дубаї, а найпомпезніше її презентація відбулася у Брюсселі, в штаб-квартирі НАТО у грудні 2010 року.
- Чи була якась різниця у сприйнятті цієї певним чином політично заангажованої колекції у різних містах?
- У Парижі презентація колекції не мала якогось політичного акценту. Для присутніх це були лише гарні суконки та пальта синього коричневого та інших кольорів. Так само й у Дубаї…
- А в Києві не вибіг з протестом якийсь анти-натовець?
Ні, у Києві публіка дуже тепло сприйняла колекцію. У Брюсселі теж тамтешні дипломати з певним подивом, але все ж надзвичайно позитивно поставилися до колекції..
- Ти береш участь в Ukrainian Fashion Week у Києві, але не береш у львівському. Чи дійсно київські упорядники заходу ставлять перед учасниками чітку умову: якщо ви з нами, то ви не з ними?
- Та ні, мені особисто ніхто не забороняв. Просто я сама собі ставлю запитання доцільності участі у Lviv Fashion Week. Адже я й без того презентую свої моделі в Парижі, Києві, Дубаї. Що два тижні я не буваю вдома. Окрім того, для участі в Тижні моди треба ще заплатити. Ці гроші я з більшою користю спрямую на придбання тканини. Скоріше це потрібно для реклами львівського магазину з багатьма українськими дизайнерами.
- А може, це стало б корисним для роботи з приватними клієнтами?
- З приватними клієнтами я не працюю. А для кола своїх знайомих я краще винайму якесь кафе й проведу показ у камерній обстановці, де буде затишно й симпатично, насправді по-львівськи.
- То чому б за цією логікою не відмовитися від Ukrainian Fashion Week y Києві на користь львівського?
- Київський дає широку презентацію колекцій учасників на центральних каналах. Цього немає у Львові. Мій одяг обирають модниці з усієї України.
- А не було в тебе бажання переїхати працювати до Києва?
- Ні, такого бажання не було. Тут мені допомагає рідна земля.
- Ну, це зрозуміло, але невже перед тобою не відкрилися б ширші перспективи, якби ти перебралася до столиці?
- Мій одяг продається у багатьох містах України, в Європі, в Індонезії, в Саудівській Аравії. І для цього мені абсолютно не було потрібно переїжджати до Києва. У Києві є чотири магазини, які продають мій одяг, і мені зовсім необов’язково там бути. А якщо вже думати про перспективи розвитку, то радше варто говорити про Нью-Йорк чи Париж. Але поки що я відчуваю себе надзвичайно комфортно у Львові.
- Багато хто нарікає на те, що у Львові досить складно провадити свій бізнес.
- У мене немає якоїсь великої фірми, аби серйозно з цим стикатися. У мене є бухгалтер, котрий опікується всіма необхідними документами. Досі у мене не виникало якихось перешкод, все проходило доволі просто.
- Як ти за всієї твоєї зайнятості встигаєш займатися сім’єю?
- Та нічого я не встигаю. Мені активно допомагає моя родина, моя мама, тато, чоловік, сестричка. Від вересня до березня що два тижні чи принаймні раз на місяць я тиждень проводжу поза хатою.
Довідка ZAXID.NET
Олена Даць – випускниця Львівської академії мистецтв. 3 2001 року працює у власному ательє під маркою «Olena Dats’». Член Спілки дизайнерів України. На рахунку Олена Даць - Ґран-Прі престижного конкурсу “Trophée Evian des Créateurs de Mode” у категорії професіоналів (червень, 2005, Франція), покази у Франції, Польщі, Португалії, Греції, Японії, Італії тощо. З 2007 бере участь у салоні «le SHOWROOM» у рамках Паризького тижня моди. З 2009 учасник салону “ATMOSPHERE”S” у рамках PRET”A”PORTER PARIS.
Фото з офіційного сайту Олени Даць