Оскар для України або Чому не можна урізати фінансування культури?
Інші блоги автора
- Вакансія лідера культури 21 трав 2021, 13:29
- Останній аргумент роздержавлення підприємств 12 квіт 2021, 15:21
- Легко говорити про соборність. Набагато важче практикувати її на щодень 22 січ 2021, 17:30
Усі негаразди України, зокрема і війна — через те, що культуру у нас завжди фінансують за залишковим принципом. В українців проблеми з самоідентифікацією, з ідентичністю. Деякі, народившись і живучи тут усе життя, навіть не усвідомлюють, що вони українці. Мовляв, а хто це такі? Ми не можемо ні під час війни, ні в час пандемії чи рецесії, урізати фінансування культури. Саме цього і хочуть наші вороги.
Культура – це те, що окреслює нас як українців: хто ми такі і чим можемо бути цікаві для світу. І поки ми не маємо багато власних технологій, наукових розробок, патентів (хоча ці речі також можна назвати культурою: технологічною, науковою, інноваційною), власне культура створює нашу глобальну додану вартість.
Культура шліфується століттями, тисячоліттями. Якщо ми, українці, пройшли крізь стільки лихоліть і вистояли, це означає – у нас є щось у глибині ціннісне. І водночас, треба формувати нове, бо культура не є статичною, вона не лише про традиції. Культуру треба творити щодня і багато, тому в неї треба чимало інвестувати. Можливо, деякі митці сьогодні здаються незрозумілими, диваками, але завтра вони можуть «вистрілити» і стати номером один у світі. Нам треба створити таку інфраструктуру, де ці люди матимуть змогу реалізовувати свої проекти. І виходити на світовий ринок зі своєю культурою. Я впевнений, що ми маємо що продавати.
Тому культуру в жодному випадку не можна фінансувати за залишковим принципом, вона однозначно має бути в пріоритетах. Погляньте на українське кіно. Буквально кілька років нормального фінансування – і неймовірний вибух фільмів. За підтримки такого темпу, рано чи пізно буде Оскар! Так само і у інших галузях: що більше у нас буде письменників, художників, музикантів, митців, то більше про Україну знатимуть у світі, а це все обов'язково відгукнеться нам економічно. Ми станемо цікаві, і наші продукти захочуть купувати, до нас приїжджатимуть не по дешевий алкоголь, а щоб піти по музеях, галереях, і туристи залишатимуть тут набагато більше грошей.
Як порахувати економічну вигоду від інвестицій у культуру? Тільки у довгостроковій перспективі – 15, 20, 30 років, як правило, через покоління. Мова йде не тільки про те, як культура вплине на економіку, адже вона також змінить поведінку людей: як ми ставимося одне до одного, як оцінюємо наш соціальний капітал. Ми всі залежні люди і ця залежність між нами якраз обумовлюється культурою, в якій живемо.
На початку 90-х у Львові ми з друзями заснували мистецьке об’єднання «Дзиґа». Мушу зізнатися, мені працювати з недисциплінованими митцями не завжди було просто, у бізнесі правила гри зрозуміліші. Однак переконаний, що ці величезні кошти, які впродовж 30 років ми інвестували в культуру, в довгостроковій перспективі принесли вагомі результати. Львів може похвалитись своїми музикантами, які вийшли з «Дзиґи», і які є номер один на національній сцені. Маємо сильних художників.
Коли тільки переселилися з «Дзиґою» на Вірменську, ми сіли з Маркіяном Іващишиним і думали – от класно було б, якби Вірменська стала вулицею художників. А ще було б добре, якби у Львові звучав джаз. Передумов для цього не було взагалі ніяких. Якщо з художниками, ще сяк-так, бо у місті діяли Академія мистецтв, коледж Труша, то з джазом не складалося зовсім. У Радянському союзі таку музику вважали буржуазною, існувала навіть приказка: «Сегодня он играет джаз, а завтра родину продаст». Єдина кафедра джазу була в Кривому Розі. А тепер подивіться, Львів є містом джазу і сюди приїжджають найкращі музиканти. Більше того, у нас є джазова школа і тут перспективи дуже великі. Ми це зробили! Але пройшло скільки років? Те саме про художників. На вул. Вірменській я нарахував 8 галерей. І треба ще більше, ми запустили процес.
Нам, українцям, можливо, часом бракує терпіння, щоб працювати в довгу. Це наслідок кризи довіри. Ми боїмося, що в якийсь момент до тебе можуть прийти і забрати результати твоєї праці. Довіра ж формується не за рік-два, це довготривалий процес. Тому зціпити зуби, стати пліч-о-пліч і йти в одному напрямку. Тоді обов'язково буде результат.