«Можеш мені повірити: ніхто не будуватиме "Північний потік". Це абсурдний прожект, не підкріплений ні економічними розрахунками, ні здоровим глуздом. Побачиш, Путін полякає трохи Україну, аби була поступливішою зі своєю газотранспортною системою, і заспокоїться. А газогін дном Балтійського моря так і залишиться тільки на папері. Балтійське море – не те море, де можна дешево покласти трубу й охороняти її. Росія не володіє відповідними технологіями. Газ таким газопроводом коштуватиме теж дуже дорого», – запевняв мене директор Центру енергетичної політики Інституту Європи Російської академії наук Олексій Хайтун.
Наша розмова відбувалася 2007-го року в затишній пивній кнайпі милого курортного польського містечка Криниця-Здруй. Туди ми обоє приїхали на щорічний Міжнародний економічний форум. Пан Хайтун вважається одним з найавторитетніших російських експертів у газовій галузі, він працював на керівних посадах у Газпромі ще на початках його створення. Тож як я міг засумніватися в його словах. Тим паче, що домовленості щодо газогону Владімір Путін досягнув ще зі соціал-демократичним канцлером Ґергардом Шрьодером. А на момент нашої розмови німецький уряд вже очолила християнська демократка Анґела Меркель. Тож нащо їй ці сумнівні російські мегапроєкти?!
Заспокоєний, що «Північного потоку» ніколи не буде, я повернувся додому. І кілька років дійсно виглядало, що пророцтво Олексія Хайтуна справджується. Проте у квітні 2010 року будівництво «Північного потоку» таки розпочалося.
У вересні 2012 року ми знову зустрілися з паном Хайтуном у тій же Криниці.
- А пам’ятаєте, як п’ять років тому Ви казали, що «Північний потік» не буде збудовано? – уїдливо запитав я.
- Так, казав. Помилився.
- Як же так сталося?
- М’яко кажучи, я недооцінив упертості сучасної російської влади. Адже проєкт врешті-решт виявився утричі дорожчим, ніж на початку проєктування, гроші довелося брати у кредит.
Ще раз наголошу, що йшлося про перший «Північний потік». І вже він був економічно геть необґрунтованим, а отже – політичним.
Про «Північний потік – 2» нема чого й сперечатися, він і поготів політичний. Тож пані Анґела Меркель нівроку кривила душею, запевняючи, що проєкт суто економічний. Чи могла досвідчена політикиня, котра виросла в умовах соціалістичного блоку, не розуміти нюансів спілкування з кадебістами, котрі колишніми не бувають? У житті не повірю.
Досі важко зрозуміти, чому вона таки дала згоду на проєкт. Причому зробила це в найневідповідніший час – 2015 року. Уже рік, як відбулася анексія Криму. На Донбасі тривала війна. Путін, котрий щойно підписав Мінські угоди, без жодних докорів сумління послав на захоплення Дебальцева свої війська, лицемірно називаючи їх «шахтарями та трактористами». Чи Меркель не розуміла, що підписання такої грандіозної угоди в Кремлі сприймуть лише як те, що провідна країна Євроунії не надто стурбована агресією Росії в Україні, тож можна і далі чинити безчинства.
Можливо, пані Анґела колись пояснить усі свої міркування й сумніви у власних мемуарах, розповість про свої резони. Адже вона вже оголосила про те, що за рік остаточно й безповоротно піде на політичну пенсію, а чим їй тоді займатися, як не викладом на папері своїх цінних для нащадків спогадів.
Щоправда, тепер, після отруєння Олексія Навального «Новичком», її риторика щодо газпромівського мегапроєкту змінюється в раціональнішому напрямку. Що ж, краще пізно, ніж ніколи.
Загалом важко не зауважити, що інцидент з російським опозиціонером виступив таким собі потужним політичним тригером. У своїй попередній статті я вже писав про те, як зухвало щодо Кремля почала діяти Меркель, щойно з’явилася інформація про отруєння. Хоча до того вона намагалася обходитися з російським керівництвом напрочуд виважено. А тоді, не чекаючи дозволу Москви, не намагаючись узгодити позиції з російським керівництвом, вона відрядила прямо до Омська санітарного літака з групою німецьких лікарів. Змусила російську владу відпустити Навального до Німеччини на лікування, очевидно, використовуючи свої потужні важелі впливу.
Ще незвичнішими стали заяви німецької канцлерки, коли остаточно з’ясувалося, що Навального таки отруїли, причому саме «Новичком». Вона недвозначно заявила, що звинувачує російське керівництво і його спецслужби.
А що ж з «Північним потоком – 2»? Анґела Меркель тепер заторкує і цю тему. Спершу нехотячи, стверджуючи, що не варто змішувати мух і котлети, тобто Навального з газогоном. Потім почала допускати, що санкції за отруєння «Новичком» можуть торкнутися й газпромівського мегапроєкту.
На жаль, поки що заявам німецької канцлерки щодо «Північного потоку – 2» бракує чіткості й рішучості. От, приміром, як в її партійного колеги голова комітету Бундестагу з питань зовнішньої політики, Норберта Рьоттґена. Той чітко стверджує, що завершення будівництва газогону на цьому етапі може стати «максимальним заохоченням поточної політики брутального й людиноненависницького режиму Путіна». Він переконаний, що «Північний потік – 2» абсолютно не потрібен Німеччині, що його відсутність аж ніяк не вплине негативно на забезпеченість газом Німеччини. «Ми вже отримуємо близько 40 відсотків газу з Росії. Якщо ми надалі нарощуватимемо цей відсоток, то переступимо поріг, коли потрапимо у залежність від Москви. І я хотів би застерегти від цього, адже газ є зовнішньополітичною зброєю Кремля. Нині ми не відчуваємо браку газу, всі наші сховища переповнені», – запевнив Рьоттґен, котрий є не просто одним із чільних членів урядового Християнсько-демократичного союзу, а реальним претендентом на голову партії, а отже й на канцлерське крісло.
Але якось все це дивно виглядає. П’ять років Україна намагалася переконати Німеччину відмовитися від «Північного потоку – 2», усвідомлюючи, що він стане могильником нашої ГТС. Про шкідливість проєкту криком кричали країни-члени ЄУ – Польща й держави Балтії, запевняли, що газогін є політичним проєктом, мета якого – дестабілізація Східної Європи. Що його схвалення істотно знизить ефективність європейської згуртованості проти російської агресії. На жаль, і до їхніх аргументів у Берліні не дослухалися.
А от «аргументи» Вашингтона виявилися значно переконливішими. Дональд Трамп своїми санкціями зумів зупинити будівництво газогону, який був готовий уже на 94%.
У цьому контексті варто нагадати, що нинішня суперечка навколо «Північного потоку – 2» – далеко не перше американсько-німецьке протистояння щодо російського газу, який почав надходити до ФРН ще 1973 року. Тоді, майже пів століття тому, це стало предметом сварки між німецьким канцлером Гельмутом Шмідтом і президентом США Джиммі Картером. У 1980-х через німецько-радянську газову співпрацю з Гельмутом Колем сварився Рональд Рейґан. Утім найжорсткіше на російську «трубу» зреагував, звісно, Трамп. Саме йому ми завдячуємо тим, що «Північний потік – 2» досі не добудований, і Києву вдалося пролонґувати контракт на постачання російського газу до Європи, який мав би закінчитися ще 2019 року.
То чи зможе «казус Навального» поставити хрест на газпромівському мегапроєкті? З одного боку, це здається малоймовірним. Ну бо як так: ні напад на Грузію, ні анексія Криму, ні інвазія на Донбасі не привели до такого результату. Зрештою, п’ять років тому було вчинено замах на російського опозиціонера Бориса Нємцова, причому з летальним наслідком. Усе це призводило максимум до «стурбованості» Берліна й інших західних столиць.
Проте у випадку з отруєнням Навального, навіть попри те, що він не загинув і вже клініка Charité, де він лікується, повідомляє про поступове одужання пацієнта, реакція Заходу дійсно виглядає напрочуд різкою. США вже запровадили санкції проти деяких російських науково-дослідних інститутів – і це тільки початок. НАТО вимагає від Кремля пояснень і ретельного розслідування, ЄУ збирає саміт, аби обговорити санкції за отруєння. Франція скасовує міжурядову зустріч тощо.
Чому так? Можна припустити, що Захід покладав на Навального великі надії як на наступника Путіна, котрий відмовився б від неконструктивної зовнішньої політики, припинив би протистояння зі Заходом, поклав би край реваншистським, неоімперським планам Кремля тощо. Можливо, йшлося не конче про того самого Олексія Навального як єдиного і неповторного, а умовного «Навального» як таку собі раціональну політичну альтернативу.
А отруєння «Новичком» поклало край західним маренням про те, що Кремль готовий допустити таку альтернативу взагалі. Відтак Заходу доведеться терміново й радикально ревізувати свою російську політику, поки ще не пізно. І почати таки вартувало б з найболючішої для Кремля точки – «Північного потоку – 2».