У вересні виповнюється п’ять років із відкриття у центрі Львова «Простору Синагог» – місця пам’яті на території колишньої єврейської дільниці, де були дві синагоги та бейт гамідраш (будинок навчання). Проект «Простору Синагог» став першим у Львові прикладом переосмислення місць пам’яті та співпраці міста, громадських організацій, єврейської общини та мешканців. Цього року розпочали реконструкцію колись Єврейської (plac Żydowski), згодом Векслярської (plac Wekslarski), а тепер площі Коліївщини, де зосереджувалось життя львів’ян-євреїв у центральній частині міста.
***
Площа синагог
До Другої світової війни Львів був одним із важливих центрів єврейської культури та життя в Європі. За різними даними до війни у Львові налічували понад 200 синагог. На території нинішньої центральної частини Львова було кілька єврейських дільниць, а в районі вулиць Староєврейської, Братів Рогатинців та Федорова розташовувалась Велика міська синагога, поруч із якою стояла синагога «Турей Загав», більш відома серед містян як «Золота Роза». Поруч із синагогами стояв будинок навчання (бейт гамідраш), на другому поверсі якого розміщувалось ще вісім малих синагог.
Велика міська синагога розташовувалась між вул. Братів Рогатинців та Староєврейською. Її почали будувати на місці старої синагоги у 1799 році. Вона вважалася головною у середмісті й до Другої світової війни зазнала кілька реконструкцій. Під час німецької окупації в 1940-х роках синагогу спершу підпалили, а згодом – підірвали.
Така ж доля спіткала й «Золоту Розу». Її почали будувати у 1582 році за проектом італійського архітектора Павла Щасливого. Синагога була центром суспільного життя середньовічного єврейського кварталу Львова й вважалася однією з найгарніших синагог Східної Європи. Під час німецької окупації її також підірвали.
Із того часу територія, де колись були синагоги, пустувала. За словами керівниці управління охорони історичного середовища Львівської міської ради Лілії Онищенко, у 70-х роках минулого століття були перші спроби облагородити цю територію. Пізніше це місце ознакували таблицею з інформацією про синагоги.
«Це були спроби розповісти про історію цього місця. Тоді протрасували стіну синагоги. Однак із часом ця територія почала занепадати, потім відкрили кнайпу, на місці міської синагоги облаштували літню терасу, а саму ділянку обгородили, щоб обмежити доступ. Загалом територія була захаращена», – розповідає Лілія Онищенко.
Від паркану користі було мало, адже навколо було чимало кафе та ресторанів, а велика територія в центрі міста фактично залишалася занедбаною.
«Побачити ані руїни синагоги “Золота Роза”, а ні пам'ятну таблицю було неможливо, тому туристам переважно розповідали про кнайпу, а не про єврейський квартал. Це було дуже неприємно і неприйнятно», – пригадує керівниця управління охорони історичного середовища.
Шанс на відродження
У 2008 році у Львові провели кілька тематичних зустрічей, присвячених єврейській спадщині. Однак старт ревіталізації території синагог дала конференція «Єврейська міська спадщина і історія Центрально-Східної Європи».
«Цей простір був обнесений парканом. Пан Мейлах Шейхет (керівник Об`єднання комітетів для євреїв бувшого Радянського Союзу, – ред.) сказав, що там з’являються графіті і способом, щоб це змінити, було обгородити територію металевим парканом. Із одного боку це трохи убезпечило простір, а з іншого – все одно туди можна було зайти. Зрештою ця ситуація поставила питання про стан місць єврейської спадщини у місті, у тому руїн та місця синагоги "Золота Роза." Обговорення цього питання стало частиною конференції», – пригадує директорка Центру міської історії Софія Дяк.
Під час конференції відбулася зустріч із представниками Львівської міської ради, зокрема з тодішнім заступником міського голови Василем Косівом, де обговорювали одразу кілька колишніх єврейських територій у Львові: концтабір в районі Янівського кладовища, старий єврейський цвинтар у районі вулиць Раппопорта, Клепарівської, Базарної та Броварної, та місця, де колись були синагоги у середмісті Львова. Після цього місто ініціювало процес ознакування цих місць та осмислення їх у сучасному просторі міста.
«Давній єврейський квартал у середмісті Львова мав би справляти велике враження, бо це чи не єдине центрально розміщене місце, де видно, як радикальні вбивчі ідеології та політичні режими ХХ століття змінили місто. На перший погляд здається, що Львів чудово пережив Другу світову війну, адже будинки стоять. Але за цими фасадами є історія того, як будівлі вціліли, а люди – ні. Таких матеріальних місць, де ми бачимо, що люди не пережили, не так уже й багато. І “Золота Роза”, і Велика міська синагога є матеріалізованими символами, з одного боку втрати, а з іншого – того, що ми живемо в місцях, де до нас жив хтось інший», – каже Софія Дяк.
Лілія Онищенко додає, що тоді Львів якраз почав співпрацю з німецьким товариством міжнародного співробітництва GIZ (Deutsche Gesellschaft für Internationale Zusammenarbeit), яке підтримало ідею проведення міжнародного архітектурного конкурсу на облагородження трьох місць у Львові, пов’язаних із європейською спадщиною. Також до проекту долучився Центр міської історії.
«Важливо було добре прописати умови конкурсу, вивчити історію місць, взяти до уваги попередні проекти, дослідити існуючий стан територій», – каже вона.
Міжнародний архітектурний конкурс щодо «Простору Синагог» оголосили у серпні 2010 року. Участь у конкурсі взяли 35 проектів. Міжнародне журі обрало переможцем проект архітектора Франца Решке (Берлін), який передбачав два етапи – облаштування громадського простору «Простір Синагог» на місці «Золотої Рози» та облагородження території колишньої Великої міської синагоги. Однак зреалізувати вдалось лише першу.
Тихе місце
За словами Лілії Онищенко, проект «Простір Синагог» став першим в Україні, де міська влада організувала і профінансувала проект, пов’язаний із єврейською спадщиною, до якого залучили також кошти європейських партнерів, спільнокошту та міського бюджету.
Перед початком реалізації проекту «Простір Синагог, реставратори законсервували залишки «Золотої Рози», на території промаркували фундамент будинку навчання (бейт гамідрашу) та встановили меморіальну інсталяцію «Увіковічнення».
«На локації розташовані автентичні руїни синагоги "Золота Роза", плити, які позначають місце розташування Будинку Навчання "Бейт Гамідраш", а також літні тераси ресторанів на місці Великої міської синагоги. Ці структури – майже непомітні, а тому ми хотіли підсилити їхню атмосферу, щоб люди відчули: тут чогось не вистачає. Ми застосували концепцію порожнечі, котра фактично може спричинити відчуття болю, особливо якщо її досвідчити як контраст до красивого брукованого старого середмістя. Нашою метою було показати, що у старому єврейському кварталі чогось не вистачає», – розповідав Франц Решке в інтерв’ю виданню LB.ua.
Меморіальна інсталяція «Увіковічнення», розташована між «Золотою Розою» та будинком навчання, складається із 39 стел, на яких розміщені 21 цитата зі спогадів євреїв-львів'ян, серед яких рабини, письменники, філософи, актори, журналісти, науковці і звичайні мешканці та мешканки Львова. Цитати були оригінально написані на ідиші, івриті, а також англійською, німецькою, польською, французькою, нідерландською та українською мовами, і інсталяція показує розмаїття єврейського культурного життя. Частина стел пусті і вони символізують голоси тих, кого ми почути не маємо змоги: тих, хто не залишив спогадів та текстів, тих хто загинув, і по кому не лишилося сліду в документах.
Територію колишнього будинку навчання позначили блоками з білого каменю Venetian Terazzo, що відтворюють контури споруди. Загалом проект передбачає можливість відбудови у майбутньому синагоги «Золота Роза» та будинку навчання, оскільки всі елементи громадського простору можна демонтувати.
«Це не пам’ятник, до якого треба покладати квіти, це – простір для думаючих людей», – додає Лілія Онищенко.
Спротив
Проект «Простору Синагог» передбачав дві черги реалізації. Втілити другу частину на території колишньої Великої міської синагоги не вдалось через низку судових процесів.
«Площу колишньої синагоги мали викласти білим каменем, таким, як позначені контури бейт гамідрашу. Архітектор запропонував зробити площу, на якій різним типом гравірування позначити інтер’єр колишньої синагоги. По-суті, ми б відкривали білу площу, елементи якої проявлялися б в часі, коли б нею ходили, то змінювався б колір частин покриття, які позначають структурні елементи синагоги: біму та колони довкола неї. Це було б символом того, що там була будівля і від того як її позначили, вона проявляється у просторі міста. Це мав бути пам’ятник, який розгортається в часі», – пояснює Софія Дяк.
Об`єднання комітетів для євреїв колишнього Радянського Союзу, яким керує Мейлах Шейхет, підтримувало ідею відбудови «Золотої Рози», а тому – критикувало проект «Простору Синагог». Організація подала кілька позовів про скасування результатів міжнародного конкурсу та демонтаж меморіального комплексу «Увіковічнення».
Лілія Онищенко каже, через судові позови другу частину проекту вирішили не реалізовувати в межах проекту «ReHERIT: спільна відповідальність за спільну спадщину», натомість кошти вкласти в реконструкцію сусідньої площі.
Нове життя площі Коліївщини
Площа Коліївщини – одна з найменших площ Львова, що розташована між вул. Староєврейською та Братів Рогатинців. Вона виникла у ранній австрійський період на місці колишньої єврейської дільниці. Первісно площа називалася Єврейською (plac Żydowski), а 1871 році після конскрипційної нумерації її перейменували на Векслярську. В радянські часи площа отримала назву Коліївщини.
Обговорення її ревіталізації тривало кілька років. У межах проекту ReHERIT провели опитування мешканців цієї площі щодо функціонального призначення цієї площі.
Початку реконструкції передували археологічні розкопки, під час яких виявили оригінальну криницю, фрагмент середньовічного Високого муру, який був першою лінією оборони середньовічного Львова, фундаменти Гейслерівської кам'яниці і внутрішнього дворика, замощеного камінням, а також мощення з колотого каміння зі слідами пожежі, яке могло бути підлогою пивниці. Усі знахідки датуються XVIII-XIX ст.
Площу Коліївщини почали ремонтувати на початку травня за проектом фірми «Рутенія». Під час презентації концепції архітекторка Ольга Криворучко розповіла, що криницю, яка історично була на площі, позначать мощенням та інформаційним стендом, а криницю, яка зараз є на площі – оновлять.
На цямрині відновленої криниці нанесуть імена тих мешканців, які жили чи працювали на площі до війни, а частина з них загинула під час Голокосту. Також на площі встановлять кілька металевих крісел, де зможуть відпочивати як мешканці, так перехожі.
«У площу, яка є громадським простором, вноситься розповідь про історію місця. Там буде криниця з іменами мешканців. Це про різних людей, які там жили: ми хочемо написати імені людей і, таким чином, показати індивідуальне через імена і соціальне життя міста через професії. Це і цікаво, і важливо, бо там буде низка професій, про які ми почуємо вперше, і це буде пізнавально і для мешканців, і для гідів, і для туристів», – розповідає Софія Дяк.
Навчитися піклуватися
Після відкриття оновленого «Простору Синагог» 4 вересня 2016 року, попри цілодобове відеоспостереження, на площі почали фіксувати випадки вандалізму. Там влаштовують гучні гулянки, а плити розмальовують.
«Простір спрацював інформативно і це було його перше завдання, для туристів і для світу, щоб розуміли, що нам не байдужа історія і спадщина єврейської спільноти міста. Це є пам'ять про тих, хто тут жив. У Берліні є схожий Меморіал убитим євреям Європи. Після відкриття там теж фіксували випадки вандалізму, але місто організувало цілодобову охорону. Кращого варіанту для "Простору Синагог" я поки що не бачу», – розповіла Лілія Онищенко.
Попри проблеми з доглядом та охороною, «Простір Синагог» породив нову моду на громадські простори у Львові – коли в місцях, які мають меморіальну складову, з’являються не просто пам’ятники. У серпні 2019 року на вул. Кривоноса відкрили Меморіал Небесної Сотні – великий громадський простір із оглядовими майданчиками та стелою, на якій встановили 107 портретів загиблих героїв.
Будівництво Меморіалу викликало чимало дискусій серед львів’ян, адже будували фактично «пам’ятник без пам’ятника», що стало нововведенням для львівської архітектури. Зараз цей простір став одним із улюблених місць для прогулянок львів’ян та відпочинку туристів. Щоправда, тут також уже фіксували випадки вандалізму, як-от розбите скло на оглядовому майданчику чи святкування дня народження на терасах.
Меморіали, які є відкритими просторами, потребують особливої опіки та охорони і таких місць Львову потрібно більше, аби мешканці переосмислили уявлення про вшанування пам’ятних місць і навчилися їх цінувати.
У Львові вже кілька років використовують практику партисипації при створенні нових архітектурних проектів чи громадських просторів. До обговорення залучають фахівців та мешканців, яких стосується той чи інший проект. Така практика для України нова, однак, як показує досвід, львів’яни небайдужі до створення та наповнення нових відкритих просторів. Можливо, не завжди є розуміння меморіальної їх складової, однак ми лише починаємо вчитися цього розуміння. В Україні досвід облаштування великих місць спільної пам’яті лише з’являється і супроводжується гарячими дискусіями, тому Львів має шанс показати приклад такого підходу, коли спадщину сприймають як спільну відповідальність, а не лише як надбання.